Майя заговорив знову:
— А що б ти написав моїй сім'ї, якби мене вбило? Що мене цінували, як командира, що я, за своїми моральними якостями, до останнього подиху залишався взірцем для всіх. Що вмер без мук і що моя смерть не була марною, бо завдяки таким жертвам Франція… і так далі.
— Але ж то правда, що ти непоганий командир.
— Однак ти знаєш, як я про все це думаю.
— У таких випадках, — сказав П'єрсон, — всього, що знають, не пишуть.
Майя ледь помітно махнув рукою. Запала мовчанка. І раптом Піно палко промовив:
— А він був шикарний тип!
— Заткни пельку! — люто гримнув Майя.
П'єрсон глянув на Майя, але промовчав.
Піно потупцював іще трохи, потім сказав, що на нього чекають земляки, і подався геть. П'єрсон постежив за ним очима.
— Ти його боляче образив.
— Так, — погодився Майя, — не слід було цього робити.
І закричав:
— Наплювати мені на Піно, чуєш? Наплювати мені на Піно, разом з його кулеметом!
Він сів на Александрове місце й запалив сигарету.
— Знаєш, — мовив П'єрсон своїм ніжним голосом. — Піно зараз дуже нещасливий.
Майя подивився на нього якимсь невиразним поглядом, ніби щойно прокинувся.
— Що-о? Що ти там співаєш? Хто нещасливий?
— Піно.
— Дай мені спокій із своїм Піно!
— Він нещасливий. Він думає, що дружина його зраджує.
— Зраджує такого херувимчика! — мовив Майя й захихикав. І трохи згодом додав: — Отже, вона його зраджує?
— Він ще не певний цього. Але так думає.
— Боже милостивий! —люто мовив Майя. — От повія! Заробить собі живіт.
Помовчали, потім Майя сказав:
— От паскуда! Тепер мені все зрозуміло.
— Що все?
— Все. І, між іншим, кулемет.
— Який же тут зв'язок?
Майя знизав плечима. Потім раптом кинув сигарету і провів рукою по обличчю.
— Святий Іван Хреститель… Пригадуєш, П'єрсоне?
— Так, — відповів П'єрсон.
— Пригадуєш, га? П'єрсоне, ти пригадуєш?
— Замовкни.
— Подякуємо господові, П'єрсоне.
— Замовкни.
— І його смерть не була марною, бо завдяки цим жертвам Франція… і так далі.
— Замовкни, Майя, прошу тебе. Замовкни! Замовкни!
Запало тривале мовчання. Майя підняв деревинку, яку не зачепив вогонь, і почав крутити її в руках.
— І справді, — мовив він, — дерево — гарний матеріал.
Минуло ще кілька хвилин, потім він підвівся, зняв з гвіздка Александрів кухоль, зачерпнув вина з бідона, що стояв у холодку під халабудою, випив і, не сполоснувши кухля, почепив не гвіздок. "Сучий сину, — почув він Александрів голос, — ти що, не міг сполоснути кухля?" Майя аж заціпенів на місці, потім повернувся до халабуди, взяв кухля і розгублено оглядівся. П'єрсон підняв очі.
— Ти ж знаєш, що води нема.
— Правда, а я й забув!
І знов почепив кухля на гвіздок.
— Бідон зостався там.
— Так, — сказав Майя, — я його теж бачив. Він лежав біля колодязя.
— Це наш єдиний порожній бідон. А зараз його вже напевне поцупили.
Майя знову сів. Опустивши додолу очі, побачив цеглину, через яку перечепився і впав. Він відштовхнув її ногою. Посидівши трохи, він знову підвівся.
— Слухай, П'єрсоне, я так більше не можу.
— Що ти не можеш? — спитав П'єрсон.
— Зоставатися тут, біля халабуди. Не сила більше. Я піду.
— Куди?
— Не знаю.
— Ні, ти знаєш! Куди?
— В Брей-Дюн.
— Куди саме в Брей-Дюні?
— Тобі конче хочеться знати? — спитав Майя, мляво усміхнувшись.
— На всяк випадок. Усе може статись.
— Бачиш он ту дорогу, що веде до моря? Он, перша вулиця праворуч, якщо йти від залізниці. Якщо нею трохи пройти, то побачиш білий будиночок — він стоїть проти зруйнованого гаража. Отуди я й піду.
— Виходить, у самий Брей-Дюн? Але ж це божевілля!
— Саме так казав і Александр. Він нізащо не хотів кидати халабуди, пам'ятаєш? Він казав, що біля Сана безпечніше, ніж будь-де.
— Це божевілля.
— Що поробиш, — одказав Майя. І додав:— Я прийду до тебе завтра в обід.
— Як хочеш.
— Ні, не "як хочеш". Завтра неодмінно в обід.
— Я чекатиму.
Майя, трохи помовчавши, спитав:
— А де компанія Піно?
— Навіщо вона тобі?
— Хочу сказати йому до побачення.
— А я гадав, що тобі на нього наплювати, — одказав П'єрсон. А що Майя не відповідав, він провадив далі: — Це трохи праворуч од воріт Сана.
— Що? — неуважно спитав Майя.
— Компанія Піно.
— A-а, еге ж, так де вона?
— Трохи праворуч од гратчастих воріт Сана.
— Дякую.
П'єрсон стояв, похиливши голову, потупивши очі. Майя — поряд з ним. Він дивився на халабуду, на загасле вогнище між цеглинами, на Александрове місце.
— А ти, — врешті почав він, — що ти робитимеш?
— Я?! — відповів П'єрсон, сумно хихикнувши. — Я швидко — ти це сам добре знаєш — знайду компанію, де вже є один кюре.
Він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і обома руками вхопився за підвіконня. Йому здавалось, що він нікуди й не ходив звідси,, що й досі триває та сама суперечка, що вона довіку не скінчиться. "Мій дім!" — видушив він крізь зціплені зуби. — "Мій дім!" Він ніколи не думав, що можна так ненавидіти цеглу.
Вона стояла перед ним, згорнувши руки на грудях — зовсім маленька дівчинка. Вона не мовила ані слова. Вона просто перед ним стояла.
Його знов охопив гнів, він весь аж затрусився. Він обернувся, ухопився за підвіконня й до болю стис пальці.
— Послухай!
Вона не рушила з місця. Така тоненька, така тендітна! А йому здавалось, що він б'ється об скелю.
— Я одружуся з тобою.
Вона підвела очі.
— Це неправда.
Він грубо схопив її за плечі.
— Ні! Правда! Чуєш? Це правда: я одружуся з тобою.
Вона опустила голову, і він не міг бачити її лиця.
— Тепер, одразу ж?
Він трохи не зареготав.
— Як тільки буде нагода.
Вона вперто не піднімала голови.
— То ти підеш зі мною? — спитав він.
— Ні.
Він випустив її плечі, ступив кілька кроків по кімнаті і сів на ліжко, підперши голову руками.
— Гаразд, — мовив він майже пошепки, — тоді я йду геть. — Вона поворушилася. Ступила два кроки вперед і сіла на ліжко поруч із ним. Сиділа вона спокійно, поклавши руку на руку.
— Чи далеко ви підете?
Він захихикав.
— Тут далеко не зайдеш.
— Але ж німці вас заберуть, коли прийдуть.
— Я переодягнуся в цивільну одежу.
— А-а, — одказала вона. І замислилась. — А коли сюди прийдуть німці, то вже більше не буде нальотів?
Він знову хихикнув.
— Певно, не буде.
— Гаразд, — повагом мовила вона, — вам залишається тільки піти звідси, якщо ви боїтеся бомб, а коли прийдуть німці, ви повернетесь.
Якусь секунду він дивився на неї.
— Одне слово, — мовив він хрипко, — ти чудово вирішуєш проблему: і дім зберегла й чоловіка роздобула.
Вона глянула на нього.
— А хіба ви не зможете сюди повернутися, коли прийдуть фріци?
Він засміявся, але в очах блиснув гнів.
— Чому ж, — сказав він. — Чому ж: зможу!
— То в чім річ?
— Годі! — закричав він. — Годі! Замовкни, ради бога!
Він скочив до ліжка.
— Ходімо! — несамовито закричав він. — Ти йдеш звідси чи ні?
Він стояв над ліжком і дивився на неї. Вона випнула підборіддя, і обличчя її було спокійне й рішуче. А потім неначе хто враз зірвав з неї машкару дорослого. Риси її лиця якось чудно стяглися, уста комічно, по-дитячому скривилися, очі з тривогою втупилися в Майя, неначе той намірився вдарити її. Йому раптом здалося, що він вусатий тато, а вона його донька, і він її лає. Ще мить — і вона безсило впала на ліжко. Майя не поворухнувся. Він дивився на тендітні плечі, що тряслися від ридань. "Зовсім як мале дівча", — з подивом подумав він.
— Ти вирішила чи ні?
Запала досить довга мовчанка. Потім вона озвалася дитячим голоском:
— Так.
"Я переміг", — подумав Майя. Але радості не відчув. На нього налягла страшна втома.
А вона ще дужче заридала. Трохи згодом він ліг поруч неї і обійняв її за плечі.
— Моя ти крихітко, — ніжно мовив він. — Тобі так тяжко розлучатися з своїм будиночком.
Він відчув, як напружилось усе її тіло.
— Жюльєне, — сказала вона, підіймаючи голову, — залиште мене тут до завтра. А завтра ми підемо звідси — обіцяю вам.
— Ні. Зараз же.
Вона вчепилася в нього, з очей знову потекли сльози.
— О Жюльєне! Прошу вас, завтра, Жюльєне! Завтра!
— Ні.
— Але ж я не можу отак покинути дім. Я мушу все як слід прибрати.
"Прибрати! — подумав . Майя. — Вона хоче прибрати в своєму домі!" — Але він не мав сили навіть засміятись.
— Ні, — похмуро сказав він.
Вона в розпачі притислася до нього.
— Жюльєне, запевняю вас: я мушу прибрати в домі. І потім, ну що зміниться, якщо ми підемо завтра? Краще завтра!
Він підняв руку, глянув на годинник, і це зусилля видалось йому нелюдським. Шість годин. Уже шість годин. Він опустив руку, і вона важко впала. Зрештою, цього вечора фріци ще, може, й не прийдуть. І нараз він уявив собі, як вони вдвох із Жанною ідуть дорогою від ферми до ферми й просяться переночувати.
— Завтра, Жюльєне, завтра!
— Як хочеш!
Це вихопилось якось само по собі, одразу — отак, буває, прорве нарив.
— О! — мовила Жанна. — Яка я щаслива!
І вона пригорнулась до нього.
— Я не розумію, навіщо тягти до завтра. Адже завтра однаково доведеться йти.
— Ее-е, не кажи, завтра то не сьогодні.
І він зрозумів, що завтра вона, як і сьогодні, знов умовлятиме його, боротиметься з ним. Він почував себе спустошеним і знесиленим.
Він обійняв її за стан, поклав їй голову на груди, заплющив очі. І раптом пригадав одну Александрову фразу. Той сказав її, коли вони виходили з Сана. Вони говорили про біляву санітарку. Майя зауважив, що у неї немає грудей. Александр на це відповів: "А мені байдуже. Я ними ніколи не користуюся". І вони сміялися, зігріті ласкавим сонячним промінням. Гравій алеї вищав під ногами. Це було вчора. Тільки вчора. І раптом Майя побачив Александрову голову, саму голову, відокремлену від тулуба, з закривавленою шиєю — неначе після гільйотинування. І він спробував уявити собі Александра — такого, який він був до того. Спробував уявити його троглодитову ходу, його манеру похитувати плечима або підіймати ноги, коли він затоптував головешки. Але марно. Він бачив саму тільки голову.
— О! Чуєте! — сказала Жанна. — Це зенітки?
— Ні, це б'ють гармати з есмінця. Він обстрілює фріців на березі, — додав він.
— Я боюсь, — сказала Жанна,
Він обійняв її за шию.
— Чуєте? — спитала вона.
— Так, — відповів Майя. — Цього разу ви вгадали.
— Це зенітна артилерія?
— Так.
— Знов летять?
Зенітки на мить замовкли, і Майя почув тихе й далеке гудіння, як ото літнього вечора гудуть комахи.
— Так, летять, — він відчув, як враз пересохло йому в роті.
І підвівся.
— Треба йти.
Вона глянула на нього.
— Але ж ви сказали, що ми підемо завтра.
Він ухопив її за плечі й несамовито струснув.
— Ти що — не чуєш? Летять!
— А може, вони летять на кораблі.
Він випустив її.