— Ворона недовірлива, коли вона у зграї, бо її б'ють. Але саму при бажанні можна приручити. Пам'ятаєш ла-рокського шевця?
— Угу! Угу! — вигукнув Момо, який також згадав того шевця.
— Цей птах з головою, — мовила Мену. — Пригадую, одного року Емманюелів дядько понакладав вибухівки на кукурудзяному полі, бо ворони геть спустошили його. І там бахкало щогодини. Але ти не повіриш, ворони чхали на вибухівку. Вони навіть не втікали, а спокійнісінько дзьобали сходи.
Пейссу зареготав.
— Ця негідь мені теж зіпсувала багато крові! Але якось удалося вбити одну з них. З Емманюелевого довгостволого карабіна моделі 22.
Потім ми почали на всі голоси вихваляти ворону, її розум, довговічність, можливу приязнь до людей. А коли Тома несміливо зауважив, що це все ж таки шкідник, ніхто не надав значення такому недоречному зауваженню. Передусім тому, що колись ми легко могли боротися з цим шкідником, не відчуваючи до нього ненависті. І ще тому, що ця ворона прибула до нас, наче посланець, вселяючи надію: десь є інші уцілілі істоти; вона стала для нас священною, відтепер ми щодня даватимемо їй невеличку пайку зерна, вона вже належить Мальвілю.
Пейссу обірвав розмову про ворону. Учора ввечері ми відвезли змайстрованого Мейссоньє та Коленом плуга на маленьку ниву, що на берегах Рюнів, і йому не терпілося розпочати оранку. Коли він перевальцем попростував до стійла, я підморгнув Мейссоньє, й Момо не встиг навіть зорієнтуватись, як ми міцно схопили його за обидві руки й за ноги, відтак підняли вгору й, наче мішок, швиденько понесли до головної башти; Мену дріботіла за нами маленькими худими ніжками й щоразу, коли її син мимрив: "А дамеспо адибо", — повторювала, весело сміючись: "Усе ж таки тебе треба помити, нечупаро!" Бо мити Момо, що вона робить ось уже близько півстоліття від першого його сповитку, — для неї не тягар, а справжній ритуал, який і досі зворушував її, незважаючи на вік сина.
Я розпорядився, щоб сьогодні вранці ніхто не займав душової, і тепер ми могли наповнити ванну теплою водою і опустити в неї Момо, щоб він відмокав, а Мейссоньє тим часом заходився його голити. Сердешний Момо, якого ми здолали гуртом, більше не чинив опору; за якусь хвилю я пішов геть, нагадавши перед цим Коленові, щоб він замкнув за мною двері на засув — Момо, чого доброго, ще міг накивати п'ятами. Я пішов до своєї кімнати, взяв бінокль і піднявся на головну башту.
Ще тоді, коли ми розмовляли на першому дворі, мені здалося, що небо трохи прояснилося, і я сподівався побачити Ла-Рок. Але то була ілюзія, і я зрозумів це відразу. Небо було свинцево-сіре, і вдалині я не побачив нічогісінько. Луги, на яких не було ані травинки, поля, на яких не видніло жодного паростка пшениці, здавалося, вкриті темно-сірим порохом. Колись люди, які навідували мене й милувалися краєвидом з головної башти, вихваляли мальвільську "тишу". Але такої думки були, тільки городяни, бо сюди постійно долинав шум автомобілів з римського шляху, гуркіт трактора з поля, пташиний щебіт, кукурікання півнів, гавкіт собак, а влітку, звісно, не змовкали цвіркуни, коники-стрибунці, бджоли на винограднику. Тепер і справді тут панувала тиша. І небо, і земля були свинцеві, застиглі, — пейзаж-труп. Планета здавалася мертвою.
Приклавши до очей бінокль, я пильно дивився туди, де мав бути Ла-Рок, але не бачив нічого, крім сіризни, й не міг навіть сказати, чи то сіріла земля, а чи небесне склепіння, яке гнітило нас, Я опустив трохи бінокль, націлившись ним на ниву в Рюнах, куди Пейссу поїхав орати Буркою. Намагався побачити кобилу, оскільки її найлегше було помітити, її, трохи нервуючись, бо ніяк не міг знайти її, опустив бінокль. Неозброєним оком раптом побачив плуг, що нерухомо стояв посеред ниви, а поряд з ним лежав на землі Пейссу, розкинувши руки хрестом. Бурки ніде не було.
Я хутко збіг з третього поверху крученими сходами, накинувся на двері ванної кімнати, стиснув ручку, забувши, що двері замкнені на засув, потім загамселив у них обома кулаками, гукаючи:
— Швидше виходьте, з Пейссу щось скоїлося!
Не чекаючи товаришів, я побіг. Щоб дістатися до ниви, треба було спуститися шляхом, що вів попід скелею, аж на рівнину, а там звернути ліворуч, на стежку, перейти висохлий струмок і простувати далі до першого рукава Рюнів. Я біг щодуху, в скронях у мене гупало, я нічого не міг зрозуміти. Бурка була така покірна й лагідна, що я не міг повірити, щоб вона заподіяла щось лихе Пейссу і втекла від нього. Втім, куди вона могла втекти? Адже ніде не лишилося жодної травинки, а в Мальвілі вона мала досхочу сіна і ячменю.
За якусь хвилю почув позаду тупіт товаришів, які намагалися наздогнати мене. За сто метрів од ниви в Рюнах зі мною порівнявся Тома, який біг дуже швидко, а потім випередив мене.
Здалеку я помітив, як Тома припав на коліна біля Пейссу, обережно повернув його й підняв голову.
— Він живий! — крикнув Тома.
Я знесилено присів біля нього. Пейссу розплющив невидющі очі, він ніяк не міг зосередитись, ніс і ліва щока були вимащені землею, з потилиці цебеніла кров на сорочку Тома, який підтримував його. Колен, Мейссоньє й Момо, голісінький і мокрий, прибігли тоді, коли я оглядав рану — широку, але, на перший погляд, неглибоку. Останньою прибігла Мену. Вона прихопила в надбрамній башті пляшку горілки, а також мій халат, в який закутала Момо.
Я хлюпнув горілки на рану, її Пейссу застогнав. Відтак улив йому ковток у рот і, змочивши носовичка, витер обличчя.
— Це неможливо, щоб його вдарила Бурка, — мовив Колен. — Особливо, коли зважити на те, як він лежав.
— Пейссу, — мовив я, розтираючи йому горілкою скроні, — ти чуєш мене? Що сталося?
Пейсу тихо, але виразно прошепотів:
— Емманюелю...
Я дав йому знову ковтнути горілки й знову розтер скроні.
— Що трапилося? — запитав я, поплескуючи його по щоках і намагаючись вловити його погляд.
— Його щось оглушило, — мовив Колен, підводячись. — Зараз він опритомніє, йому вже краще.
— Пейссу! Ти чуєш мене? Пейссу!
Я підвів голову.
— Мену, дай мені пояс від мого халата.
Я поклав пояс на коліна, згорнув учетверо носовичка, линувши на нього горілки, обережно притулив до рани, яка й досі кровоточила, й, попросивши Мену потримати цей компрес, закріпив його поясом Пейссу на голові.
— Не знаю, — зненацька озвався Пейссу.
— Не знаєш, як усе це трапилося?
— Ні.
Він знову заплющив очі.
— Ходи-но сюди, Емманюелю! — покликав мене Колен.
Він стояв біля плуга спиною до нас. Коли я підійшов, обличчя в нього було схвильоване, очі втупилися в мене.
— Подивись на це, — прошепотів він.
Коли ми вперше запрягли Бурку, то помітили, що бракувало ремінця, яким прив'язувалася голобля. Ми замінили його нейлоновою мотузкою, що нею кілька разів обмотали голоблю й зав'язали. Ця мотузка була перерізана.
— Це могла вчинити тільки людина, — сказав Колен. Він зблід, губи йому пересохли. Потім додав: — Перерізала ножем.
Я підніс обидва кінці мотузки до очей. Переріз був рівний, без зазубрин, без розсотаних ниток. Я опустив голову, не вимовивши ні слова.
— Той, хто розпряг Бурку, — вів далі Колен, — розстебнув пряжки шлеї, ліву пряжку попруги, однак, коли наштовхнувся на вузли з правого боку, розсердився й застосував ножа.
— Спершу, — мовив я тремтячим голосом, — він ударив ззаду Пейссу.
До нас підійшли Мену, Мейссоньє й Момо і прикипіли до мене очима. Тома, опустившись на одне коліно, підтримував на руках Пейссу й також дивився на мене.
— Егей! Егей! — вигукнула Мену, тоді з жахом озирнулася довкола і, схопивши Момо за руку, пригорнула до себе.
Запала мовчанка. Мене огорнуло змішане почуття страху й іронії. Тільки один господь відав, як палко молилися ми до нього, щоб десь уціліли ще люди. І тепер переконалися: вони є.
VII.
Я взяв довгостволий карабін моделі 22 (дядько подарував мені його в день мого п'ятнадцятиріччя), а Тома — мисливську рушницю з накладними стволами. Ми домовилися, що решта залишиться в Мальвілі з двостволкою. Зброя ненадійна, але Мальвіль мав фортечні мури, бійниці, захищався ровом.
Коли ми звертали на в'юнку стежину, яка веде від мальвільського шляху на дорогу в Рюнах, я на мить зупинив погляд на замку, що вгруз у скелю. Помітив, що Тома також дивиться на замок. Слова були зайві. З кожним кроком ми почували себе в дедалі більшій небезпеці. Мальвіль був нашим барлогом, нашим "замурованим гніздечком". Досі він захищав нас від усього, в тому числі й від останніх досягнень техніки. Як страшно було його кидати, який страхітливий був цей наш довгий похід. Небо сіре, земля сіра, пні дерев почорнілі, тиша, мертвотна нерухомість. І до того ж самотні істоти, які жили що десь серед цього пейзажу, причаївшись, чекали, щоб повбивати нас.
Я був переконаний: викрадення кобили за умов, коли її сліди неможливо було замести на вигорілій і вкритій попелом землі, означало, що злодії здогадувалися про наше переслідування, і десь там, на оголеному обрії, на нас чекала засідка. Ми не могли допустити, щоб вони оглушили одного з наших товаришів і вкрали в нас кобилу. Якщо ми не бажаємо залишатися пасивними, то повинні взяти на себе роль переслідувачів.
Відтоді, як я побачив непорушно розпростертого Пейссу, до тієї хвилини, коли ми вийшли з Мальвіля, минуло не більше півгодини. Очевидно, злодій довго морочився, поки приборкав Бурку. Я бачив місця, де вона відмовлялася йти, гарцювала, кружляла колом. Хоча вона й була дуже лагідна, однак надто вже звикла до своєї конюшні, Мальвіля, Любоньки. Крім того, це була молода кобила, яка ще всього боялася — калюжі, шланга, каменя, об який спотикалася, газети, принесеної вітром. Її сліди поряд зі слідами чобіт свідчили, що злодій не наважився сісти на неї. А те, що він злякався її, підтверджувало, що вершник з нього був поганенький.
Рюни — це долина завширшки метрів сто між двома пасмами пагорбів, які колись були вкриті лісом, два старі русла тягнуться з півночі на південь, а путівець іде паралельно з горбом, який прилягає до низки східних пагорків. Злодій ішов не рівним шляхом, на якому його можна було побавити здалеку, — він подався попід західними пагорками, звивисті обриси яких ховали його від людського ока. В усякому разі, я вважав, що небезпека нам майже не загрожувала, доки він не дістався до свого притулку.