На небі — ані хмарки. Сонце сяяло жарко й ясно. Співи пташок і дзижчання міріадів комах виповнювали повітря. На всьому лежала печать літа, і жодна з його розкішних фарб ще не зблякла.
Такого ото ранку коляса, в якій сиділи троє піквікців (містер Снодграс волів залишитися дома), містер Вордл і містер Трандл із Семом на передку, під'їхала до воріт придорожної садиби. Коло воріт стояв високий кощавий ловчий і хлопчик у шкіряних ботиках. У обох були за плечима величезні торби, а біля їхніх ніг крутилися два пойнтери.
— Га, Юно, здорово стара! Куш, куш, Деф! — казав містер Вордл, пестячи псів.— Сер Джофрей ще в Шотландії, Мартін?
Ловчий відповів ствердно і здивовано позирав то на містера Вінкла, що тримав рушницю так, ніби хотів, щоб курок замість нього натиснула кишеня його куртки, то на містера Тапмена, який витяг руку з рушницею так, немов боявся її.
— Мої друзі не мають ще достатнього досвіду в цих справах, Мартін,— сказав містер Вордл, помітивши погляд ловчого.— Треба жити, щоб навчитися; ви й самі знаєте. Та нічого; будуть колись гарні стрільці і з них. А втім, прошу містера Вінкла пробачити мене — у нього є вже деякий досвід.
Містер Вінкл кисло усміхнувся на цей комплімент і в замішанні почав виробляти своєю рушницею таке, що, будь вона заряджена, він неодмінно вбив би себе.
— Коли ви зарядите рушницю, то не поводьтесь з нею так, як тепер, сер,— суворо промовив високий ловчий,— інакше, будь я проклятий, якщо ви не підстрелите когось з нас на м'ясо.
Діставши таку догану, містер Вінкл раптом повернув рушницю й дулом мало не доторкнувся до голови містера Веллера.
— Алло, сер!— скрикнув Сем, піднімаючи скинутий капелюх і потираючи собі висок,— якщо ви будете робити так і далі, ви швидко наповните свою торбу: просто з одного разу, щоб не гаяти часу.
Тут шкіряно-ботиковий хлопець зареготався, а потім удав, ніби то не він. Містер Вінкл велично насупив брови.
— Куди й коли звеліли ви принести нам поїсти, Мартін? — спитав містер Вордл.
— На горбок за дубом, сер, ополудні.
— Це, здається, вже не на володіннях сера Джофрея?
— Ні, сер, біля самої межі, на землі, що належить капітанові Болдвігові. Та нам ніхто там не заважатиме, і місцевість розкішна — моріжок.
— Добре,— погодився містер Вордл.— А тепер що швидше ми вирушимо, то краще. Ви приєднаєтесь до нас на дванадцяту, Піквік?
Містерові Піквіку кортіло побачити полювання, до того ж він побоювався за життя та цілість тіла містера Вінкла. Такого привабливого ранку не можна було сидіти самому, знаючи, що твої друзі веселяться, і містер Піквік мав досить понурий вигляд, коли відповідав:
— Та добре; доведеться задовольнитися хоч цим.
— А хіба джентльмен не мисливець, сер?— спитав довгий ловчий.
— Ні,— відповів містер Вордл,— і до того ж він шкутильгає.
— Мені дуже хотілося б піти з вами; дуже,— сказав містер Піквік.
Всі співчутливо мовчали.
— По той бік огорожі стоїть тачка,— примовився хлопець,— служник джентльменів може котити її по стежках слідом за нами, а ми допоможемо переносити її через паркани.
— Правильно,— зрадів містер Вордл, якому ця ідея сподобалась, бо він любив спорт в усіх його проявах.— Правильно! Здорово вигадано, хлопче! Я зараз розпоряджуся.
Посадивши містера Піквіка в тачку, мисливці рушили в путь. Вордл і довгий ловчий вели перед, а містер Піквік з тачкою, підштовхуваною Семом, були в хвості походу.
Раптом собаки завмерли на місці, і мисливці теж спинилися.
— Що таке з собаками? — захвилювався містер Вінкл.— Як нерухомо вони стоять.
— Тихо, прошу! — застеріг його містер Вордл.— Хіба ж ви не бачите — вони роблять стійку?
— Роблять стійку! — здивувався містер Вінкл, роздивляючись навкруги, ніби шукаючи якогось надзвичайного краєвиду, що захопив своєю красою розумних тварин.— Роблять стійку... На що ж вони там дивляться?
— Не ловіть гав,— сказав містер Вордл, не відповідаючи на запитання в такий серйозний момент.— Ну!
Почувся різкий шум крил, що примусив містера Вінкла відстрибнути назад, наче його підстрелили.— Бах! бах! — гримнули два постріли. Над полем заклубився дим і розвіявся в повітрі.
— Де вони? — скрикнув містер Вінкл, крутячись на всі боки у стані величезного збудження.— Де вони? Скажіть мені, коли стріляти. Та де ж вони? Куди вони поділися?
— Де вони? — спитав містер Вордл, засовуючи в торбинку пару птахів, що їх поклала йому до ніг собака.— Ось!
— Ні, ні; я питаю про інших,— метушився містер Вінкл.
— Тепер уже досить далеко,— відповів Вордл, заряджаючи знову свою рушницю.
— Хвилин через п'ять ми, я думаю, надибаємо новий виводок,— сказав довготелесий ловчий.— Якщо джентльмен почне стріляти зараз, то, мабуть, саме тоді й влучить.
— Ха-ха-ха! — засміявся містер Веллер.
— Сем! — спинив його містер Піквік, співчуваючи своєму зніяковілому компаньйонові.
— Сер?
— Не смійтесь.
— Більше не буду, сер,— і містер Веллер, щоб компенсувати себе, почав кривити такі гримаси поза спиною містера Піквіка, що хлопець у ботиках безперестанку реготався і безперестанку діставав за це потиличники від ловчого, який тільки й шукав нагоди, щоб відвернутись і не виявити своєї власної веселості.
— Браво, приятелю! — звернувся містер Вордл до Тапмена.— Ви таки вистрелили на цей раз.
— Еге,— з удаваною скромністю відповів містер Тапмен,— вистрелив.
— Здорово! Мабуть, дещо й зробите, як будете уважні. Штука не важка.
— Навіть дуже легка,— погодився містер Тапмен.— Тільки як же боляче штовхає вона в плече! Я мало не впав. Ніколи не гадав, що така маленька рушниця може так боляче бити.
— Ну, Вінкл,— сказав старий джентльмен трохи згодом,— зараз буде ще виводок. Дивіться ж — не запізнюйтесь.
— Не бійтесь,— заспокоїв його містер Вінкл.— А хіба вони роблять уже стійку?
— Ще ні. Тільки спокійно. Зовсім спокійно.
Вони обережно посувались уперед і, певно, підібрались би до птахів, якби містер Вінкл, виконуючи своєю рушницею якісь дивні еволюції, не вистрелив у найкритичніший момент. Дріб пролетів на такій відстані від голови хлопця, що будь на місці його довгий ловчий — весь набій влучив би йому просто в мозок.
— На якого біса ви це зробили? — скрикнув старий джентльмен, коли птахи цілісінькі полетіли геть.
— Я за свого життя не бачив ще такої рушниці,— скаржився бідолашний містер Вінкл, розглядаючи курок, немов хотів зарадити цим лиху.— Вона стріляє коли їй заманеться. Що з нею вдієш?
— Що вдієш! — розсердився Вордл.— Стріляє, коли заманеться! Чого б це не заманулось їй влучити?
— І влучить, сер,— пророчим голосом сказав ловчий.— Ось почекайте лиш трохи.
— Що ви хочете сказати цим, сер? — роздратовано спитав містер Вінкл.
— Нічого, сер, нічого,— відповів той.— У мене сім'ї немає, а мати цього хлопчика матиме гарненьку пенсію від містера Джофрея за те, що її сина вбито в його маєтку. Заряджайте, сер, знову; заряджайте!
— Одберіть у нього рушницю! — кричав з своєї тачки містер Піквік, на смерть заляканий пророкуванням ловчого.— Візьміть у нього рушницю хтонебудь. Чуєте?
Проте ніхто не виконав його наказу, і містер Вінкл, кинувши на свого лідера бунтарський погляд, зарядив рушницю й пішов далі з усіма іншими.
На підставі записів містера Піквіка мусимо відзначити, що поведінка містера Тапмена значно більше, ніж система Вінкла, свідчила за його розважливість і обачність. Це, звичайно, ані трохи не зменшує авторитетності містера Вінкла в усіх спортивних питаннях, бо, як слушно зауважив містер Тапмен, споконвіку спостерігалося, що найкращі й найздібніші філософи, справжні джерела знання в галузі теорії, бували цілком неспроможні здійснити її на практиці.
Система містера Тапмена, як і більшість найславетніших винаходів, була надзвичайно проста. Із швидкістю та проникливістю геніальної людини він відразу зрозумів, що головних вимог для доброго мисливця лише дві: перша — розряджати рушницю так, щоб не було боляче, а друга — розряджати її, не загрожуючи життю інших мисливців. Отже, стріляти найлегше було, заплющивши очі й цілячи в небо.
Одного разу, додержавши цих правил, містер Тапмен розплющив очі і побачив, як на землю падала підстрелена сита куріпка. Він уже лагодився був поздоровити з незмінним успіхом містера Вордла, коли цей джентльмен підійшов до нього і, сердечно стиснувши руку, сказав:
— Ви так і ціляли в цю чудову птицю, Тапмен?
— Ні, ні! — запротестував містер Тапмен.
— Ціляли! — настоював містер Вордл. — Я сам бачив, як ви підносили рушницю, і мушу сказати, найдосвідченіший стрілець зробив би не краще за вас. Ви, напевне, і раніш полювали, Тапмен, а я й не знав цього.
— Ну, що? — спитав містер Вордл, підходячи до тачки й обтираючи піт з свого добрячого червоного обличчя.— Гарячий день? га?
— Страшенно,— відповів містер Піквік.— Сонце так палить, що навіть мені жарко. Не знаю, як ви витримуєте таку спеку.
— Гаряченько таки,— ствердив старий джентльмен.— О, та вже початок першої! Бачите отам зелений горбок?
— Звичайно.
— Там ми будемо снідати. А ось і хлопець з їжею. Точний, як годинник.
— Правда ваша, — зрадів містер Піквік. — Гарний хлопчик. Обов'язково дам йому шилінг. Ну, Сем, поїхали далі.
— Держіться, сер,— сказав містер Веллер, підбадьорений самою думкою про сніданок.— Геть з дороги, ти, в ботиках! "Не виверніть мене, якщо вам дороге моє життя" — як сказав один джентльмен кучерові, що віз його на страту.— І, прискоривши ходу, містер Веллер майже бігцем приставив свого пана до зеленого горбка, обережно вивернув його на землю коло самого кошика з їжею і завзято почав розпаковувати цей кошик.
— Пиріг з телятиною,— промовляв до себе Сем, розташовуючи страви на траві,— добра річ пиріг з телятиною, надто коли знайомий з жінкою, що його пекла, і певний, що він не з кицьки. Язик... гарна штука, коли він не жіночий. Хліб... шинка... чудовий окіст... холодне м'ясо... гаразд... А що в цих череп'яних глечиках, пустунчику?
— В одному пиво,— відповів хлопець, знімаючи з плечей два череп'яні глечики, зв'язані ремінцем, — а в другому — холодний пунш.
— Добрий вийде сніданочок, — зауважив Сем, задоволено оглядаючи свої готування. — Тепер, джентльмени, призволяйтесь, як казали французам англійці, коли настромили багнети.
Запрошувати товариство віддати належне сніданкові не довелося: зголоднілі мисливці, довгий ловчий і двоє хлопців зараз же посідали на траву й допались і до їжі, і до напоїв.
Безперестанку слідуючи одна по одній, склянки з пуншем помітно вплинули на містера Піквіка.