Вони не з власної волі опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить від неї. По-моєму, це видно з тієї оповідки, яку я оце написав.
— Із моєї, здається, також видно, прадідусю.
— Тоді читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тільки підкинь у грубку вугілля. Та засвіти світло.
Я зробив те, що він просив, а тоді розгорнув на столі сувій шпалери й став читати.
ОПОВІДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА
Поблизу невеличкого острівця, на підводному камені, жив старий-старий омар, на ім'я Крапп. За його поважний вік і мудрість усі омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.
На жаль, камінь, де жив пан Крапп, зовсім не був безпечною місциною для життя омарів. Рибалки з сусіднього острівця щоліта спускали близенько від того каменя в море верші — ловити омарів, поклавши туди щонайліпшого омарячого корму. І той корм принаджував до верш цілі табуни омарів. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманіло в голові від смачного духу ласощів у вершах.
А коли вже який омар понадився на ті ласощі й попався у вершу, то нізащо не міг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупі з іншими омарами витягали на поверхню, а там тверді руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, — а далі його продавали, варили і врешті, коли синявий омарів панцер робився від окропу геть червоний, з'їдали під майонезом.
Тільки старий і мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Він, добираючи найяскравіших слів, невсипуще застерігав омарів від підступних людських пасток.
Та всі ті застереження були даремні. Голод і недосвідченість щоліта знаджували не одну сотню омарів у страшні верші, а там і в каструлі.
Не раз і не два водив пан Крапп старих і молодих омарів близько до верш і показував крізь дірочки на бранців, які, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з верші. Бо хто там опинився, той пропав навіки.
На жаль, застереження пана Краппа нікого не рятували ні від голоду, ні від невідання. Вони йшли за вітром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як і доти, хмарами заманювала омарів у верші.
— Що там той пан Крапп знає про життя нагорі! — втішали вони себе. — А може, нам буде й непогано?
А був у пана Краппа правнук — розумненьке омареня на ім'я Кліппі. Ото він однісінький і слухався порад свого прадідуся — десятою дорогою обминав верші.
Проте одного літа, коли з кормом було дуже вже сутужно, навіть Кліппі не зміг опертися могутній силі пахощів, які пливли від верші, дратували його нюх.
— Гляньте, прадідусю, — сказав він до пана Краппа. — Омари у верші їдять досхочу, і ніхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, і з ними не станеться нічого поганого?
— Дитино ти, дитино, — зітхнув пан Крапп, — постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнішаєш!
Але малому Кліппі того дня так допікав голод, що в нього ніби розум затьмарився. "А може, прадідусь і помиляється?" — вперше подумав він і твердо вирішив залізти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.
Коли пан Крапп помітив, що малий уже не слухається його застережень, він тяжко зажурився і сказав:
— Ніж лізти у вершу тобі й згинути безславною смертю, то краще я перший полізу в ту смертельну пастку, — хай тебе остереже мій приклад.
Старий пан Крапп тайкома сподівався, що Кліппі злякається й стане обачнішим.
Але голодному не до обачності. Тому Кліппі сказав:
— То лізьте, прадідусю, там-бо стільки їжі! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.
І старий добряга з сумом у серці важко побрався у вершу, впав, як і призначили людські хитрощі, на дно й опинився в пастці.
— Ну, прадідусю, — гукнув йому Кліппі в дірочку, — правда ж, нічого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?
— Мені вже корму не треба, — зітхнув старий. — Незабаром, може, навіть завтра вранці, мене вже не буде на світі. А той, хто йде на смерть, не відчуває голоду.
Аж тепер малий Кліппі побачив, що пан Крапп остерігав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадідуся, і він гукнув:
— Не кажіть такого! Вилазьте, прадідусю! Я вам допоможу!
— Запізно! — сказав пан Крапп із верші. — Звідси я вже ніколи не виберуся, Кліппі, навіть із твоєю допомогою. Та не журися, я старий і однаково довго не прожив би. Прощай і віднині остерігай омарів перед людською підступністю!
Довгі клешні Кліппі тремтіли від великого зворушення… Він хотів був щось сказати, але в ту мить вершу підняли догори, і прадідусь навіки зник з його очей і з його життя.
Відтоді остерігати своїх омарів перед небезпекою став Кліппі. Він опиняється в них на дорозі, коли вони з голоду квапляться залізти у вершу. І декотрих щастить урятувати. Та більшість ловиться, їх варять і з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарів знов є той, хто їх остерігає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.
Коли я дочитав, прадідусь поглянув на мене, перехиливши голову набік, і сказав:
— Старий омар, що жертвує собою ради інших, — герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас із тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосіб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя ніколи не вимагало від мене героїчного подвигу.
Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповідку, більше думав про саме писання, а не про нас із ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповідці вилився мій страх за прадідуся, отож вона таки стосується нас із ним.
Та старий повірив у мої заперечення і, як сумлінний дослідник героїзму, оголосив, що мій пан Крапп — справжній, бездоганний герой.
— Він став героєм мимоволі чи, краще сказати, проти власної волі. Але, зважившись, він пішов на подвиг спокійно, віддав своє життя заради істини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окріп. А мій герой, Хлопчачок…
Саме в ту мить знизу почулося:
— Йдіть пити каву!
І прадідусь не встиг нічого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високості в діл, де владарюють хатні господині. Але ми зробили це не без приємності. Адже й поетам та дослідникам потрібно підживлятись, і хрумкеньке, свіже печиво смакує їм ніяк не менше, аніж морякам.
Як і передбачав прадідусь, горішня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, і що опалення горища дуже дорого обходиться, і що життя, кінець кінцем, — то не сама лишень поезія.
Наші моряки скоса зиркали на нас і посміювалися на всі ці міркування, які горішня бабуся висловлювала, — не зразу, а через певні проміжки часу, — поки ми й скінчили пити каву. Прадідуся, видимо, також бавили ці хитрощі горішньої бабусі. Зате мене лякала ця її віра в прадідусеве одужання. Я був певен, що він лише вдає здорового, а насправді почуває себе гірше, ніж будь-коли досі. Я бачив, як тремтіла його рука, коли він брав зі столу чашку з кавою, і мені здавалося, що губи в нього ніколи ще не були такі сині, як сьогодні. Нехай би він краще не читав мені своєї оповідки, думав я, а негайно ліг у постіль, і нехай викличуть лікаря.
Та ніхто, крім мене, начебто й не помічав нічого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище і, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крісло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.
— Те, про що я хочу тобі прочитати, Хлопчачок, діється в Чорногорії, — почав він. — Колись я й сам там побував. Жили там войовничі люди, які дуже цінували героїзм, траплялися й фальшиві герої. І саме там зустрів я справжнього героя… Може, підкинемо вугілля?
— Та ні, прадідусю! Нехай те перегорить. Читайте.
— Ну гаразд. Слухай.
І він став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.
ОПОВІДКА ПРО ХЛОПЧИКА
У Чорногорії, країні суворих гір, жив колись хлопчик з великими, майже зовсім чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тільки він умів читати й писати, — Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сільський священик.
Усі однолітки Блаже мріяли чимскоріше викохати вуса і взяти до рук рушницю, а він хотів для себе одного — набратися розуму, щоб не поступатися навіть перед самим архієпископом.
Хлопчиків батько, Раде, суворий велетень, що любив свій пістоль і рушницю, як хто інший свою люльку, називав сина ягням і часто з тривогою питав сам себе: "Що ж із ним буде, як прийдуть вовки?"
Цей жилавий і дужий чоловік називав вовками не турків, проти яких чорногорці століттями вели партизанську війну, а своїх-таки одноплемінців — чоловіків з того роду, що здавна ворогував із його власним.
Бо за тих часів у Чорногорії ще панувала кровна помста, — мов невигойна хвороба, переходила вона з покоління до покоління. І героїчна пісня невеличкого народу, що чинив у горах мужній опір турецькому засиллю, була водночас жалобним голосінням народу, що сам себе знекровлював міжусобицями й чварами. Чоловіки одного роду вбивали чоловіків іншого, бо ті колись звели зі світу їхніх кревних. І здавалось, що цьому не буде кінця-краю.
Помщатися жінкам і дітям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловіків. Мати й дві сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав постріл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловіка й батька.
Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострілу, що відбивалася від стін гірських ущелин. Та коли він побільшав і добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумів, що батько, хоч і бував несамовитий у гніві, міг при потребі бути обачний і хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловіки, озброївшись пістолями й рушницями, блукають у горах, охоплені жадобою помсти, а хату, дітей і поле скинули на жіночі плечі. Частенько він, бувало, лежав у своїй білій з чорним облямуванням гуні на траві під гранатовим деревом, поклавши біля себе Біблію — єдину книжку, що була в господі.
У цій книжці він прочитав такі слова, яких ніколи не чув від чорногорців, навіть від самого архієпископа.