Аж тоді я виразно побачив жінку. Вона закуталась у довгий плащ, бо ранок був холодний. Видніло тільки її обличчя та ясно-каштанові кучері, що вибивалися з-під морського кашкета. Жінка мала великі, блискучі карі очі, ніжні повні губи, правильний овал обличчя, червоного, пошерхлого від сонця й вітру.
Вона видалася мені істотою з іншого світу. Я відчув, що мене тягне до неї, як зморену голодом людину до хліба. Я ж так давно не бачив жінки! Приголомшений цим дивом, я забув про все на світі, про свої обов’язки помічника теж, і навіть не допомагав узяти врятованих на борт. Коли один з матросів підняв її і передав Вовкові Ларсенові в простягнені руки, вона глянула на наші зацікавлені, здивовані обличчя й усміхнулась так приязно й лагідно, як може всміхатися тільки жінка. Давно я не бачив жіночої усмішки, я вже встиг і забути, що таке існує на світі.
— Містере Ван-Вейдене!
Голос Вовка Ларсена гостро вернув мене до тями.
— Проведіть, будь ласка, цю пані вниз та подбайте, щоб її влаштувати вигідно. Хай приготують вільну каюту з лівого борту. Доручіть це кокові. Та поміркуйте, як помогти дамі — у неї ж спечене обличчя.
Він зразу ж відвернувся від нас і заходився розпитувати врятованих чоловіків. Шлюпку покинули серед хвиль, хоч один із урятованих сказав, що це ганьба — залишати шлюпку в морі, коли Йокогама так близько.
Мене брав якийсь дивний острах, коли я проводжав ту жінку. І від того я поводився незграбно. Мені здавалося, що я вперше збагнув, яке ніжне й тендітне створіння жінка. Коли я взяв її за руку, щоб допомогти зійти вниз, мене просто вразило: яка ж малесенька ця ручка! Та й сама вона була струнка й тоненька, як багато жінок,—а мені вона видалась і зовсім звійна, і я боявся, що розчавлю її руку, тримаючи в своїй. Ось яке, по щирості, було моя перше вражі́ння від так давно не баченої жінки взагалі й від Мод Брустер зокрема.
— Не турбуйтеся так за мене,— запротестувала вона, коли я посадовив її в крісло Вовка Ларсена, квапливо приволікши його з капітанської каюти.— Сьогодні вранці ми щохвилини сподівалися побачити землю; певно, до вечора судно буде вже в порту. Авжеж-бо?
Її спокійна впевненість спантеличила мене. Як з’ясувати їй становище, розповісти про незвичайного капітана, що блукав по морю, наче злий дух, і загалом про все, що я бачив і зазнав за кілька місяців, перебутих на судні? Я відповів, не криючись:
— Якби на цьому судні був інший капітан, то я сказав би вам, що ви будете в Йокогамі завтра вранці. Але наш Капітан — людина з норовами, і я попереджую вас, щоб ви були готові до всього,— зрозуміли? До всього.
— Я... правду мовити, я не зовсім розумію вас,—не-впевнено відповіла вона. В очах у неї промайнуло збентеження, але не страх.— Невже я помилялася, думаючи, що до людей, потерпілих на морі, завжди ставляться дуже уважно? Це ж, властиво, дрібниця, адже ми зовсім близько від берега.
— Щиро кажучи, я сам нічого не знаю,— почав я заспокоювати її.— Я хотів просто приготувати вас до найгіршого, щоб воно не захопило вас зненацька. Ця людина, наш капітан,— звір якийсь, диявол, і ніхто ніколи не може вгадати, яка нова химерна примха набіжить на нього.
Я вже розхвилювався, але вона урвала мене:
— О, я розумію.
В її голосі відчувалася втома. їй, напевне, важко було навіть думати. Вона, видимо, вкрай виморилась.
Вона більше не питала нічого, а я з свого боку не вда-вався в розмову і тільки виконував далі наказ Вовка Ларсена, тобто улаштовував її якомога вигідніше. Я метушився навколо, як та гостинна господиня, знайшов примочку для попеченої сонцем шкіри, потяг з особистих запасів Вовка Ларсена пляшку портвейну, наказав Томасові Магріджеві приготувати вільну каюту.
Вітер хутко набирав на силі, крен усе більшав, і поки каюта була готова, "Привид" уже мчав далі, підстрибуючи на хвилях. Я зовсім забув про існування Ліча й Джонсона, коли раптом зверху, наче грім з ясного неба, у відкритий люк влетіло: "Шлюпка!" То був, безперечно, голос Смока, що кричав зі щогли. Я зиркнув скоса на жінку: страшенно стомлена, вона сиділа в кріслі з заплющеними очима, відхилившись на бильце. Я гадав, що вона нічого не чула, і вирішив не допустити, щоб вона стала свідком тої жорстокої розправи, що чекала на втікачів. Вона стомлена. Дуже добре. Нехай спить.
З палуби долинули квапливі слова команди, тупіт ніг, лопотіння риф-штертів — і "Привид" ліг на інший галс. Коли вітрила напнулись і судно накренилося на другий бік, крісло почало сунутись по підлозі, але я вчасно підскочив і не дав жінці випасти.
Повіки їй обважніли, і в напіврозплющених сонних очах я прочитав лише подив. Вона сперлась на мою руку і, хитаючись та спотикаючись, пішла до своєї каюти. Магрідж масно оскірився мені в обличчя, коли я звелів йому вийти і повернутись до своєї роботи в камбузі; він помстився тим, що розповів мисливцям, якою чудовою покоївкою виявив я себе коло дами.
Жінка тяжко сперлася на мою руку; гадаю, що вона заснула вже на півдорозі до каюти. Коли шхуну раптом гойднуло, вона просто впала на койку, потім підвелася, спросоння всміхнулась і знову заснула. Я залишив її, вкривши двома важкими матроськими укривалами; під головою в неї була подушка, взята з койки у Вовка Ларсена.
РОЗДІЛ XIX
Я вийшов на палубу і побачив, що "Привид", прямуючи лівим галсом, обходить з навітряного боку знайому мені вітрильну шлюпку, яка йде тим самим галсом, що й ми, але трохи праворуч. Усі висипали на палубу, бо знали, що має щось статися, коли Ліча й Джонсона витягнуть на судно.
Пробило чотири склянки. На корму вийшов Луїс — змінити стерничого. Повітря було дуже вологе, і я постеріг, що на ньому плащ.
— Чого тепер сподіватися? — спитав я його.
— Невеличкого шторму, сер,— відповів він,— і дощику, що промочить нам зябра,— от і все.
— Шкода, що ми їх помітили,— сказав я, коли велика хвиля, вдаривши в прову, повернула шхуну приблизно на румб і між кліверами промайнула шлюпка.
Луїс крутнув штурвал і, трохи помовчавши, відказав:
— Я гадаю, сер, що вони ніколи не добилися б до землі.
— А чому?
— Хіба ви не бачите? — Подув вітру накренив шхуну, і Луїс швидко крутонув штурвал.— Не в такій шкаралупі плавати по цих хвилях. За годину тут розбуяється так, що вони будуть дякувати богові, що їх підібрали.
Вовк Ларсен піднявся на ют із шкафута, де він розмовляв з урятованими. В ході його дужче, ніж звичайно, відчувалося щось котяче, а в очах поблискував хижий вогник.
— Троє мастильників, а четвертий механік,— були його перші слова.— Але ми зробимо з них матросів або принаймні веслярів. Ну, а як дама?
Не знаю чому, та мене мовби по серці ножем різонуло, коли він заговорив про жінку. Я розумів, що це безглуздо з мого боку бути таким уразливим, однак нічого не міг удіяти проти своєї натури. На відповідь я тільки знизав плечима.
Вовк Ларсен протягло й насмішкувато свиснув.
— Ну, то як же її хоч звуть? — спитав він.
— Не знаю,— відповів я.— Вона спить. Дуже виморилась. Я гадав, що почую від вас щось нове. Що це за судно було?
— Поштовий пароплав "Токіо",— відказав він коротко.— Йшов із Фріско до Йокогами. Розбило цим тайфуном. Стара помийниця. Зразу пустила воду, наче решето, їх носило чотири дні. То ви й не довідалися, хто вона — дівчина, жінка чи вдова? Ну-ну...
Він глузливо покрутив головою і глянув на мене сміхотливими очима.
— Чи ви...— почав я. Мене поривало запитати, чи він збирається доправити цих людей у Йокогаму.
— Що я? — перепитав він.
— Що ви думаєте зробити з Лічем і Джонсоном?
Він похитав головою.
— Я, Гампе, й сам ще не знаю. Бачте, разом з урятованими людей у мене тепер досить.
— Вони ж, мабуть, натерпілися доволі під час цієї втечі,— сказав я.— Чому б вам не змінити свого ставлення до них? Візьміть їх на шхуну й поводьтесь із ними по-людському. Коли вони й спробували втекти, то їх доведено до цього.
— Хто ж їх довів? Може, я?
— Ви,— відповів я рішуче.— І попереджую вас, Ларсене, що я можу забути свою власну любов до життя і вбити вас, якщо ви знущатиметеся з цих бідолах.
— Славно! — вигукнув він.— Я починаю пишатись вами, Гампе! Ви таки стали на власні ноги. Ви тепер цілком самостійна людина. Ваше лихо було в тому, що вам у житті все легко давалося. Але ви розвиваєтесь, і це мені до вподоби.
Голос його раптом змінився, а обличчя споважніло.
— Ви вірите в обіцянки? — спитав він.— Святі вони для вас?
— Авжеж,— відповів я.
— Тоді укладімо умову,— провадив далі цей незрівнянний артист.— Якщо я пообіцяю вам навіть пальцем не торкнути Ліча й Джонсона, то чи ви, в свою чергу, пообіцяєте мені відмовитись від замаху на моє життя? Тільки не думайте, що я боюся вас, ні, ні,— поквапливо додав він.
Я насилу вірив тому, що почув. Що це на нього найшло?
— Ну, то як? — спитав він нетерпляче.
— Згода,— відповів я.
Він простяг мені руку, і я щиро стиснув її, але можу заприсягтися, що в ту мить диявольський глум блиснув у нього в очах.
Ми перейшли на завітряний борт. Шлюпка була зовсім близько. Втікачам доводилося скрутно. Джонсон стернував, Ліч вихлюпував воду. Ми доганяли їх, шхуна йшла вдвічі швидше за шлюпку. Вовк Ларсен махнув Луїсові відхилитися трохи вбік, і ми пролетіли на якихось двадцять футів від шлюпки з навітряного боку. "Привид" на мить закрив її від вітру. Вітрило опало й залопотіло, а шлюпка вирівнялась, і обидва матроси метнулись від борту на середину. Шлюпка втратила хід, і коли нас підняло високо на гребінь, вона ковзнула в провалля між двох хвиль.
В ту мить Ліч і Джонсон зустрілись очима зі своїми товаришами, що з’юрмилися біля борту на шкафуті. Ніхто до них не озвавсь. В очах своїх товаришів вони були вже неживі, і між ними зяяла безодня, що відокремлює живих від мертвих.
За мить вони опинились уже навпроти юта, де стояли Вовк Ларсен і я. Тепер ми падали поміж хвиль, а шлюпку викинуло на гребінь. Джонсон глянув на мене, і я побачив його похмуре змарніле обличчя. Я махнув йому рукою, і він відповів на привітання, але якимсь безнадійним, розпачливим рухом. Він ніби прощався зі мною. Я не міг зустрітись очима з Лічем, бо той дивився на Вовка Ларсена, але його обличчя, як і раніше, палало страшною ненавистю.
Незабаром вони лишились у нас за кормою. Вітер раптом напнув вітрило і так накренив вутле суденце, що здавалося, наче воно ось-ось перекинеться.