Нахиляюсь – місяць вже світив прямо на дорогу – і що ж? переді мною лежала свиня, розрубана навпіл шаблею… Ледве я встигнув її роздивитись, як почув шум кроків: два козаки бігли з провулка, один підійшов до мене і спитав: чи не бачив я п'яного козака, який гнався за свинею. Я відповів їм, що не зустрічав козака, і вказав на нещасну жертву його шаленої хоробрості.
— Що за розбійник! – сказав другий козак, — як нап'ється чихиру, так і почне кришити все, що попадеться під руку. Ходімо за ним, Веремійовичу, треба його зв'язати, а то…
Вони пішли, а я продовжував свій шлях з більшою обережністю і нарешті щасливо дістався своєї квартири.
Я жив у одного старого урядника, якого любив за добру його вдачу, а особливо за гарненьку дочку Настю.
Вона, за звичаєм, чекала на мене біля хвіртки, загорнувшись в кожушок; місяць освітлював її милі губки, що посиніли від нічного холоду. Впізнавши мене, вона посміхнулась, та мені було не до неї. "Прощавай, Насте", — сказав я, проходячи мимо. Вона хотіла щось сказати, та тільки зітхнула.
Я прикрив за собою двері моєї кімнати, засвітив свічку і кинувся на постіль; тільки сон цього разу примусив себе чекати довше, ніж звичайно. Вже починав бліднути схід, коли я заснув, та – видно, було написано на небесах, що цієї ночі я не висплюсь. О четвертій ранку два кулаки загрюкали до мене у вікно. Я скочив: що таке?.. "Вставай, одягайся!" – кричали мені кілька голосів. Я наспіх одягнувся і вийшов. "Знаєш, що сталося?" – сказали мені в один голос троє офіцерів, що прийшли за мною; вони були бліді як смерть.
— Що?
— Вулича вбито.
Я остовпів.
— Так, вбито! – продовжували вони, — ходімо скоріше.
— Та куди ж?
— Дорогою дізнаєшся.
Ми пішли. Вони розповіли мені все, що сталось, додаючи різні зауваження про дивну визначеність долі, що врятувала його від неминучої смерті за півгодини до смерті. Вулич ішов один темною вулицею; на нього наскочив п'яний козак, що зарубав свиню, і, можливо, пройшов би мимо, не помітивши його, якби Вулич, раптом зупинившись, не сказав: "Кого ти, братіку, шукаєш?" – "Тебе!" – відповів козак, вдаривши його шаблею, і розрубав його від плеча майже до серця… Два козаки, що зустрілись мені і слідкували за вбивцею, наспіли, підняли пораненого, та він вже був при останньому подиху і сказав лише три слова: "Він мав рацію!" Я один розумів темне значення цих слів: вони відносились до мене; я мимоволі провістив бідному його долю; мій інстинкт не обманув мене: я справді прочитав на його обличчі знак близького кінця.
Вбивця заперся в порожній хаті, на краю станиці: ми йшли туди. Багато жінок з плачем бігли в той же бік; часом запізнілий козак вискакував на вулицю, поспіхом чіпляючи кинджал, і бігом випереджав нас. Метушня була страшна.
От нарешті ми прийшли; дивимось: навколо хати, двері й віконниці якої замкнені зсередини, стоїть натовп. Офіцери і козаки гаряче говорять між собою: жінки плачуть, голосячи і приказуючи. Серед них кинулось мені в очі виразне обличчя старої жінки, що зображало безумний відчай. Вона сиділа на товстій колоді, обпершись на свої коліна і підтримуючи голову руками: то була мати вбивці. Її губи часом ворушились: молитву вони шепотіли чи прокляття?
Тим часом треба було на щось наважитись і схопити злодія. Ніхто, одначе, не відважився кинутися першим.
Я підійшов до вікна і зазирнув у щілину віконниці: блідий, він лежав на підлозі, тримаючи в правій руці пістолет; закривавлена шабля лежала поруч нього. Виразні очі його страшно поглядали навкруг; часом він здригався і хапав себе за голову, ніби через силу згадуючи вчорашнє. Я не помітив великої рішучості в цьому неспокійному погляді і сказав майору, що даремно він не накаже виламати двері і кинутися туди козакам, тому що краще це зробити тепер, аніж потім, коли він зовсім опам'ятається.
В цей час старий єсаул підійшов до дверей і назвав його за йменням; той відгукнувся.
— Взяв гріх на душу, Юхимовичу, — сказав єсаул, — то нічого робити, скорись!
— Не скорюсь! – відповів козак.
— Побійся бога! Адже ти не чеченець окаянний, а чесний християнин; якщо вже гріх тебе попутав, нічого робити: своєї долі не минеш!
— Не скорюсь! – закричав козак грізно, і чутно було, як клацнув зведений курок.
— Гей, тітко! – сказав єсаул старій, — поговори з сином, може-таки тебе послухає… Це ж тільки бога гнівити. Та поглянь, ось і паничі вже дві години чекають.
Стара подивилась на нього пильно і похитала головою.
— Василю Петровичу, — сказав єсаул, підійшовши до майора, — він не здасться — я його знаю. А якщо двері виламати, то багато наших переб'є. Чи не накажете краще його застрелити? у віконниці щілина широка.
Цієї миті у мене в голові промайнула дивна думка: подібно до Вулича я здумав випробувати долю.
— Зачекайте, — сказав я майору, — я візьму його живим.
Звелівши єсаулові завести з ним розмову і поставивши біля дверей трьох козаків, готових їх вибити за сигналом і кинутися мені на допомогу, я обійшов хату й наблизився до фатального вікна. Серце моє сильно билося.
— Ах ти окаянний! – кричав єсаул, — що ти, смієшся над нами, чи що? чи думаєш, що ми з тобою не справимось? – Він став грюкати в двері з усієї сили; я, притуливши око до щілини, слідкував за рухами козака, який не чекав нападу з цього боку, — і раптом відірвав віконницю і кинувся у вікно головою вниз. Постріл пролунав у мене над самісіньким вухом, куля зірвала еполет. Та дим, наповнивши кімнату, завадив моєму супротивнику знайти шаблю, що лежала біля нього. Я схопив його за руки, ввірвались козаки, і не минуло й трьох хвилин, як злочинець був зв'язаний і відведений під конвоєм. Народ розійшовся. Офіцери мене поздоровляли – і справді, було з чим!
Після всього цього як би, здається, не зробитися фаталістом? Та хто знає напевне, чи переконаний він у чомусь, чи ні?.. і як часто ми приймаємо за переконання обман почуттів або помилку нашого глузду!..
Я люблю сумніватися у всьому: така властивість розуму не заважає рішучості характеру – навпаки, що стосується мене, то я завжди сміливіше іду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гірше смерті нічого не станеться – а смерті не минеш!
Повернувшись до фортеці, я розповів Максиму Максимовичу все, що сталось зі мною і свідком чого я був, і захотів почути його думку відносно фатуму. Він спочатку не розумів цього слова, та я пояснив його як міг, і тоді він сказав, поважно похитавши головою:
— Так-с! Звичайно! Це штука досить хитра!.. Втім, ці азіатські курки часто осікаються, якщо погано змащені або не досить міцно натиснеш пальцем; зізнаюсь, не люблю я також черкеських гвинтівок; вони якось нашому брату не личать: приклад маленький – тільки й дивись, щоб ніс не обсмалило… Зате вже шаблі у них – просто моє шанування!
Потім він промовив, трохи подумавши:
— Так, жаль бідолаху… Чорт же його змусив розмовляти з п'яним уночі!.. Втім, видно, так вже у нього на роду було написано!...
Більше я від нього нічого не міг добитися: він взагалі не любить метафізичних дискусій.
КІНЕЦЬ.
Переклад Грязнова Олександра Андрійовича.
Розміщено електронним видавництвом Укрлібу. Розповсюдження та передрук тексту можливі тільки після узгодження з викладачем! Контактні дані є у редакції сайту.