Він поніс із собою отой заповітний цілунок місіс Дарлінг. Ніхто не міг його здобути, а от Пітер узяв дуже легко. Просто диво. Та вона, як видно, про те не шкодувала.
Цілком зрозуміло, що всіх хлопчаків послали до школи. Більшість їх пішла одразу в третій клас, тільки Задаваку спочатку взяли були в четвертий, а тоді пересадили в п'ятий. Найстарший клас у тій школі був перший. Не минуло й тижня, як вони зрозуміли, що пошилися в дурні, покинувши свій острів, але було вже запізно. Та незабаром вони змирилися з новим життям і стали такі ж звичайні, як і ми з вами. А що найсумніше — поступово розучилися літати. Спершу Нена прив'язувала їх за ноги до ліжка, щоб вони не злетіли уві сні; а вдень вони часто розважалися тим, що вдавали, ніби падають з омнібуса. Та минав час, і вони перестали напинати вві сні свої пута, а падаючи з омнібуса, боляче стукались об бруківку. А ще трохи згодом не могли вже наздогнати й власної шапки, коли її здувало вітром.
Самі вони пояснювали це тим, що мало вправлялися, та насправді просто втратили віру в Небувальщину.
Довше за всіх вірив Майкл, дарма що всі з нього збиткувалися. Тим-то він і побачив, як наприкінці першого року Пітер прилетів по
Венді. Вона полетіла з ним у тому самому платтячку, що його сплела собі з листя та ягід ще на Небувальщині. От тільки потерпала, щоб Пітер не помітив, яке воно стало на неї коротке. Та він не звертав ні на що уваги, а тільки знай розповідав про себе.
Венді сподівалася, що вони пригадають собі хвилюючі події давніх днів, та нові пригоди вже геть витіснили з Пітерової пам'яті все, що було тоді.
— А хто такий капітан Гак?— з цікавістю запитав він, коли вона згадала в розмові його запеклого ворога.
— Невже ти не пам'ятаєш,— вражено запитала Венді,— як убив його і врятував усім нам життя?
— Кого я вбив, то зараз же забуваю,— відказав Пітер.
А коли вона несміливо натякнула на те, що, може, Дзінь-Брязь захоче її побачити, він спитав:
— Хто це Дзінь-Брязь?
— Ой Пітере!..— вжахнулася Венді.
Та навіть коли пояснила йому, він однаково не міг пригадати своєї маленької подруги.
— їх тут стільки, що й не злічити,— сказав він.— Мабуть, вона померла.
Як видно, то була правда: адже феї живуть недовго. Та вони такі крихітні, що й коротка часинка здається їм незрівнянно довшою, аніж нам з вами.
Чимало засмутило Венді й те, що минулий рік видався Пітерові за один день, а вона ж так довго чекала, поки він мине! Одначе Пітер був усе такий же милий, і вони чудово розважалися, прибираючи в маленькому домку на верхівці дерева.
Другого року Пітер не прилетів по неї. Венді чекала його в новому платтячку, бо те старе на неї вже просто не налазило. Та він так і не з'явився.
— Може, захворів,— сказав Майкл.
— Ти ж знаєш, що він ніколи не хворіє.
Майкл підступив ближче до неї і злякано прошепотів:
— Слухай, Венді, а може, його й зовсім ніколи не було? Венді неодмінно заплакала б, та Майкл випередив її і заплакав
сам.
Пітер прилетів наступної весни, коли знову настав час прибирати. Дивна річ — він навіть не помітив, що пропустив цілий рік.
То був останній раз, коли Венді побачила його, бувши дівчинкою. Ще деякий час по тому вона силкувалася стримувати потягеньки, щоб на втіху Пітерові не дуже швидко рости. А коли одержувала в школі відзнаку за успіхи, то почувала себе справжньою зрадницею. Та спливав рік за роком, а той безтурботний хлопчисько так і не з'являвся. І коли вони врешті зустрілися знову, Венді була вже одружена, і тепер Пітер важив для неї не більш за порошинку в тій скрині, де лежали її давно забуті дитячі іграшки. Венді виросла. Але не жалійте її. Вона була з тих, кому подобається рости, і в останні роки росла вже з власної охоти, на цілий день випередивши інших дівчат.
Усі хлопці теж повиростали. Тепер вони люди пропащі, тож навряд чи варто про них говорити. Ви й самі щоранку можете побачити Близнюків, Хвалька й Чубчика — о цій порі вони йдуть на службу по своїх конторах, з портфелем в одній руці і з парасолькою в другій. Майкл став машиністом. Задавака одружився з вельможною панею, і тепер його величають лордом. А онде погляньте: із залізної брами виходить суддя в пишній перуці. Колись це був Базіка. А отой бородань, що не може розповісти своїм дітям жодної казки, був тоді Джоном.
На весіллі Венді була убрана в білу сукню з широкою рожевою опояскою. Дивно все-таки, що Пітер не прилетів до церкви й не перешкодив вінчанню.
Минуло ще кілька років, і у Венді народилася донька. Про цю подію слід би написати не чорнилом, а золотими літерами.
Дівчинку назвали Джейн. З личка її ніколи не сходив кумедний допитливий вираз, неначе від самої появи на світ їй кортіло все знати. А коли вона навчилася говорити, з неї так і посипались запитання — і майже всі про Пітера Пена. Вона могла слухати про нього скільки завгодно, і Венді розповідала їй усе, що пам'ятала сама. Вони сиділи в тій самій дитячій кімнаті, звідки багато років тому троє малих шибеників вирушили в свій славнозвісний політ. Тепер це була кімната Джейн: її батько відкупив весь горішній поверх у містера Дарлінга, бо той більш не здужав підніматися сходами. А місіс Дарлінг уже померла, і всі про неї забули.
Тепер ми бачимо в дитячій кімнаті всього двоє ліжок: на одному спить Джейн, на другому — її нянька. Буди в кімнаті вже немає, бо Нена теж померла. Вона сконала від старості, і наприкінці з нею стало дуже важко дійти згоди. Адже вона завжди була твердо переконана, що ніхто, крім неї, не вміє доглядати дітей.
Раз на тиждень няньку відпускають увечері погуляти, і в ці дні Венді сама укладає Джейн до ліжка. Отоді й настає година цікавих оповідок. Джейн вигадала такий спосіб: вони обидві залазять з головою під простирало й опиняються неначе в наметі. І ось уже Джейн шепоче в моторошній темряві:
— Ну, що ми бачимо?
— Здається, я нічого сьогодні не бачу,— відказує Венді, думаючи про себе, що якби жива була Нена, то нізащо не дозволила б такого.
— Ні, бачиш!— наполягає Джейн.— Ти бачиш, як ти була маленькою дівчинкою.
— Це ж було так давно, ясочко,— каже Венді.— Гай-гай, як летить час!
— Так само, як колись літала ти?— запитує хитре дівчисько.
— Так само, як я? Ти знаєш, Джейн, часом мені здається, що я ніколи й не літала.
— Ні, літала!
— Які то були прекрасні дні!
— Мамо, а чому ти тепер не можеш літати?
— Бо я вже доросла, любонько. Коли люди виростають, вони розучуються літати.
— А чому розучуються?
— Бо вони перестають бути веселими, нелукавими й безжальними. А літати можуть лише веселі, нелукаві й безжальні.
— А які це веселі, нелукаві й безжальні? Я теж хочу бути весела, нелукава й безжальна...
А іншим разом Венді вдає, ніби справді щось бачить у темряві.
— Здається мені,— каже вона,— що це наша дитяча кімната.
— Еге ж,— каже Джейн.— А далі що?
І ось вони знов переживають той знаменний вечір, коли Пітер прилетів по свою тінь.
— Той малий дурник,— розповідає Венді,— намагався приліпити її милом, а коли нічого не вийшло, заплакав. Його плач збудив мене, я встала й пришила тінь йому до п'ят...
— Ти тут трохи пропустила,— перепиняє її розповідь Джейн. Вона вже знає цю історію чи не краще за саму Венді.— Коли ти побачила, як він сидить на підлозі й плаче, то що сказала?
— Я сіла на ліжку й запитала: "Хлопчику, чого ти плачеш?"
— Ото ж то!— глибоко зітхає Джейн.
— А потім ми всі разом полетіли на Небувальщину, де були феї, і пірати, і червоношкірі, і Затока русалок, і підземна оселя, і маленький домок.
— Так-так! А що тобі там найдужче подобалось?
— Та, мабуть, підземна оселя.
— Еге, і мені теж. А що сказав тобі Пітер, коли ви прощались останнього разу?
— Ось його останні слова: "Завжди чекай на мене, і колись уночі почуєш мій поклик".
— Еге ж!
— Та, на жаль, він забув мене,— додала Венді з усміхом. Адже тепер вона вже доросла, і це її не смутить.
А одного вечора Джейн запитала:
— Мамо, а який був його поклик?
— Ось який...— І Венді спробувала показати, як кукурікав Пітер.
— Ні, не так,— поважно заперечила Джейн,— а отак,—і кукурікнула куди краще, ніж мати.
Венді аж злякалася.
— Доню, звідки ти знаєш?
— Я часто чую його вночі,— сказала Джейн.
— Авжеж, багато дівчаток чують його вві сні, та я єдина чула наяву.
— Щаслива ти,— зітхнула Джейн.
Та ось у їхню мирну домівку негадано прийшла біда. Це сталося навесні, пізнього вечора, коли оповідку було вже розказано і Джейн спала в своєму ліжечку. Венді сиділа долі біля самого каміна, щоб видніше було штопати. Більше ніде в кімнаті не світилося. Отак штопаючи при вогні, вона раптом почула кукурікання. А за мить вікно розчинилося — так само, як ото колись,— і на підлозі перед нею став Пітер.
Він анітрохи не змінився. Венді з першого ж погляду помітила, що в нього й досі молочні зубенята.
Так, він лишився маленьким хлопчиком, а вона була тепер доросла.
Отож і зіщулилась біля вогню, не зважуючись поворухнутися,— безпорадна й провинна доросла жінка.
— Здрастуй, Венді,— привітався Пітер, не помічаючи цієї переміни. Він, як завжди, думав лише про себе. До того ж біла сукня Венді могла здатись йому в сутіні тією самою нічною сорочечкою, в якій він уперше побачив її.
— Здрастуй, Пітере,— ледь чутно озвалась вона, ще дужче увібравши голову в плечі, щоб видаватися меншою. Усе в ній волало: "Якби мені знову стати дівчинкоюі"
— Слухай, а де Джон?— запитав Пітер, нараз помітивши, що в кімнаті бракує одного ліжка.
— Джон тут більш не живе,— насилу здобулась вона на відповідь.
— А Майкл уже спить?— запитав він, недбало позирнувши на вкриту ковдрою Джейн.
— Спить,— відказала Венді й тут-таки відчула, що повелася нечесно не тільки щодо Пітера, а й щодо Джейн.— Та це не Майкл,— квапливо додала вона, неначе хотіла уникнути покари.
Пітер придивився пильніше.
— Е, та тут хтось інший?
— Так.
— Хлопчик чи дівчинка?
— Дівчинка.
Тепер би вже час йому все зрозуміти. Та де там!
— Пітере,— невпевнено мовила Венді,— ти хочеш, щоб я полетіла з тобою?
— Авжеж, за тим я й прилетів,— відповів він і докірливо додав:— Хіба ти забула, що вже весна і час прибирати в домку?
Венді знала, що марно нагадувати йому, скільки весен він пропустив.
— Але я не можу,— скрушно сказала вона.— Я розучилася літати.
— То я тебе враз навчу знову.
— Ой, Пітере, не витрачай на мене чарівного пилку! Вона підвелась, і аж тепер Пітера охопив переляк.
— Що з тобою?— вигукнув він, сахнувшись назад.
— Зараз я засвічу світло,— сказала Венді,— і ти побачиш сам.
Чи не вперше у житті Пітер по-справжньому злякався.
— Ні-ні, не треба світла!— крикнув він.
Венді погладила бідолашного хлопчиська по голові.