Голова Бена хилиталася з боку на бік, ніби й не була прикріплена до хребта. Мені він особливо хорошим не видався, але кого це цікавить.
Спершу я висадив Лейсі на тому боці Джеферсон-парку. Коли вона схилилася і поцілувала Бена в губи, він оживився достатньо, щоб знову пробурмотіти "так".
Потім вона пішла додому і, проходячи повз мене, сказала "дякую". Я просто кивнув.
Тоді я поїхав далі. Була вже не ніч, але ще й не ранок. Ззаду тихенько хропів Бен. Я зупинився перед його будинком, відчинив двері, відстебнув ремінь, який утримував його.
— Бене, ходімо.
Він засопів, похитав головою, аж нарешті прокинувся. Тут йому захотілося протерти очі, але, на його подив, на руці виявилася порожня пивна бляшанка. Він спробував стиснути руку в кулак і трохи погнув бляшанку, але зняти її все одно не вдалося. З хвилину він на неї витріщався, а потім кивнув і констатував:
— От прилипла, тварюка.
Вибравшись із авта, він, заточуючись, пішов додому; дійшовши до ґанку, обернувся і всміхнувся. Я помахав йому рукою. Пивна бляшанка зателіпалася у відповідь.
14
Кілька годин я поспав, а потім цілий ранок роздивлявся знайдені напередодні путівники. Я чекав до обіду, щоб подзвонити друзям. Спочатку я набрав Бена.
— Доброго ранку, сонечко, — привітався я.
— О Боже, — відказав він жалібним голосом. — Ох, любий Ісусику, прийди і втіш нещасного старого Бена. Боже милостивий, нехай зійде на мене твоя благодать!
— Я дізнався дещо у справі Марго, — схвильовано повідомив я, — то приїзди. А я поки що Радарові подзвоню.
Бен мене, здається, й не почув.
— Братан, коли о дев'ятій ранку до мене зайшла мама, я почав позіхати, захотів затулити рукою рота, і раптом ми з нею побачили у мене на долоні пивну бляшанку. Що все це означає?
— Ти склеїв суперклеєм кілька бляшанок, щоб зробити з них пивний меч, а його потім приклеїв до руки.
— А, так. Пивний меч. Щось пригадую.
— Бене, приїзди.
— Братан, мені зле.
— Тоді я до тебе приїду. Коли?
— Братан, не можна сюди приїздити. Мені спочатку треба проспати десять тисяч годин. Випити десять тисяч літрів води і десять тисяч пігулок анальгіну. Завтра в школі зустрінемося.
Я глибоко вдихнув, щоб приховати роздратування.
— Я, значить, їхав по тебе уночі через усю Центральну Флориду, я один був тверезий на п'янючій вечірці, я тебе, поганця, додому довіз, а ти тепер…
Мені ще багато було чого сказати, але тут Бен кинув слухавку. Просто посеред нашої розмови. От виродок!
Час минав, а я дедалі дужче лютував. Нехай йому на Марго начхати — але ж тоді виходить, що йому і на мене начхати! Може, наша дружба завжди була лише умовністю — просто у нього не було іншого партнера для відеоігор. А тепер йому не треба зі мною рахуватися, вдаючи, що у нас спільні інтереси: у нього ж новий друг завівся, Джейс Вортингтон. Бен побив шкільний рекорд пивостояння. Прийшов на бал з крутою дівкою. І за першої-ліпшої нагоди вступив до братства нудних засранців.
За п'ять хвилин я знову подзвонив йому на мобільний. Бен не відповів, тож я лишив йому повідомлення.
— Хочеш стати таким крутим, як Чак, Кривавий Бене? Про це ти завжди мріяв? Що ж, вітаю. Здобув. Ви заслуговуєте один одного, тому що ти такий самий гівнюк. І не передзвонюй!
Потім я набрав Радара.
— Привіт, — почав я.
— Привіт, — відказав він. — Я щойно блював. Давай я передзвоню?
— Звісно, — сказав я, намагаючись не гніватися. Мені просто хотілося, щоб хоч хтось допоміг мені розібратися в світі Марго. Але Радар — це вам не Бен, він передзвонив за кілька хвилин.
— Ох, було так зле, що я, поки прибирав, знову почав блювати, а коли знову прибирав, то знову блював. Це якийсь вічний двигун. Якщо мене постійно годувати, я невпинно блюватиму.
— Ти зайти можеш? Чи я до тебе прийду?
— Певна річ. А що таке?
— Марго була в тому торгівельному центрі, жива, принаймні через день потому як втекла.
— Буду в тебе за чотири хвилини.
І рівно за чотири хвилини Радар з'явився біля мого вікна.
— Хочу, щоб ти знав: я посварився з Беном, — повідомив я, поки він ліз у вікно.
— Я посередником поміж вами не можу бути, надто вже похмілля тяжке… — тихенько відказав Радар. Він ліг на ліжко, приплющив повіки і спробував пригладити скуйовджене волосся. — У мене ніби блискавка влучила, — він чхнув. — Ну, розповідай новини.
Всівшись на стілець, я почав докладно, щоб нічого не випустити, розповідати, як провів ніч у торгівельному центрі. Радару загадки давалися легше, ніж мені, тож я сподівався, що він і з цією впорається.
Він мовчки слухав, аж я сказав:
— А потім мені зателефонував Бен і звелів їхати на вечірку.
— Та книжка в тебе з собою? Та, де ріжки загорнуті? — запитав він. Я підвівся й поліз по неї під ліжко. Радар, тримаючи путівника над обличчям і кривлячись від головного болю, почав гортати сторінки.
— Записуй. Омаха, штат Небраска. Сек-Сіті, штат Айова. Александрія, штат Індіана. Дарвін, штат Міннесота. Голівуд, штат Каліфорнія. Алієнс, штат Небраска. Так. Оці місця здалися їй — ну, або комусь іншому, хто цю книжку гортав, — цікавими.
Радар підвівся, жестом звелів мені вийти з-за столу і сів за комп'ютер. Він умів балакати й заразом працювати на клавіатурі.
— Є така кумедна мапа: можна ввести кілька географічних назв, і вона видасть тобі різні маршрути. Марго про цю програму навряд чи знала, але все одно глянути варто.
— Звідки ти все це знаєш?
— Ну, нагадаю: Я. Все. Своє. Життя. Займаюся. "Омніпедією". Я, коли сьогодні вранці додому прийшов, ще не мився, а вже за годину повністю переписав статтю про синю рибу-ангела. Так, я трохи того. Ну гаразд, дивися, — сказав він. Я нахилився до екрана і побачив кілька кривулястих маршрутів на мапі Сполучених Штатів. Усі вони починалися в Орландо і закінчувалися в Голівуді.
— Може, вона хоче лишитися в Лос-Анджелесі? — припустив Радар.
— Може, — погодився я. — Але ми все одно її маршрут не вгадали.
— Авжеж! До того ж більше ніяких вказівок на Лос-Анджелес немає. Джейсу вона казала про Нью-Йорк. Видається, що "заїдеш у паперові міста, то вже ніколи не повернешся" вказує на найближчий недосілок. А лак для нігтів — теж, напевно, свідчить про те, що Марго десь поруч. Думаю, можна до списку місць, де зараз може бути Марго, додати і місто, де найбільша куля з попкорну.
— Мабуть, її подорож відповідає цитаті з Вітмена: "Пускаюсь у вічну мандрівку".
Радар сидів, схилившись над клавіатурою. Я пішов до ліжка.
— Слухай, а роздрукуй-но мені мапу США, я позначу пункти, — попросив я.
— Можу в інтернеті це зробити, — озвався Радар.
— Я просто хочу подивитися, на що це схоже в реалі.
За кілька секунд принтер виплюнув аркуш паперу, і я повісив роздруківку поруч із попередньою мапою, де були позначені недосілки, що я відшукав. Увіткнув шпильки в усі шість міст, які обрала Марго (чи хтось інший) у путівнику. Потім спробував подивитися на них, як на сузір'я, — я сподівався, що вийде якийсь значущий малюнок чи літера, але нічого такого не побачив. Точки розсипані були безсистемно, ніби Марго наосліп кидала в мапу дротики.
Я зітхнув.
— Знаєш, що було б добре? — запитав Радар. — Знайти підтвердження тому, що вона за останній час перевіряла пошту або виходила в інтернет. Я по її імені щодня пошук проводжу, налаштував бота, щоб він мені сповістив, якщо Марго увійде в "Омніпедію" під своїм ніком. Відстежую IP-адреси всіх, хто шукає "паперові міста". Але поки що все марно.
— Я навіть не знав, що ти все це робиш, — сказав я.
— Авжеж. Чиню так, як хотів би, щоб чинили для мене. Тобто ми з Марго друзями не були, але ж вона заслуговує, щоб її знайшли, згоден?
— Якщо тільки вона не ховається навмисне.
— Може й таке бути… Поки ще різні варіанти допустимі.
Я кивнув.
— Ну… о'кей, — провадив Радар. — А тепер мозковий штурм відеогри?
— Та щось я не в гуморі.
— То, може, Бену зателефонуємо?
— Ні, він — виродок.
— Ну, звісно, — Радар скоса подивився на мене. — Знаєш, у чому твоя проблема, Квентине? Ти чекаєш від людей, що вони не будуть собою. Я теж міг би лютувати, наприклад, через те, що ти непунктуальний, або що ти нічим не цікавишся, крім Марго Рот Шпігельман, або що ти жодного разу не запитав, як у мене справи з Анжелою, — але мені байдуже, чоловіче, тому що ти — це ти. У моїх батьків тонна чорних Санта-Клаусів, але нічого не вдієш. Просто у мене такі батьки. А я так схиблений на своєму веб-довіднику, що іноді до телефону не підходжу, навіть коли телефонують друзі чи моя дівчина. І це теж нормально. Я такий. Я ж тобі все одно подобаюсь. І ти мені подобаєшся. Ти кумедний, розумний, і хоч запізнюєшся, але ж приходиш.
— Спасибі.
— Та я не похвалити тебе хотів! Я ось про що: досить думати, що Бен стане таким, як ти, а йому досить думати, що ти станеш, як він, і охолоньте вже.
— Гаразд, — нарешті погодився я і подзвонив Бену. Новина про те, що у мене вдома Радар і можна погратися у відеоігри, відразу ж вилікувала його від похмілля.
— Ну, — сказав я, повісивши слухавку, — а Анжела як?
Радар засміявся.
— Чоловіче, вона класна. Реально класна. Спасибі, що запитав.
— Досі цнотливий?
— Я про таке не розпатякую. Але так і є. А, і ще сьогодні вранці у нас була перша сварка. Ми снідали в кав'ярні, і вона завела про те, які у нас круті Санта-Клауси. Мовляв, мої батьки — молодці, що збирають їх, бо дуже важливо, щоб люди не думали, ніби всі важливі постаті в нашій культурі, такі як Бог і Санта-Клаус, — білі. І, мовляв, чорний Санта підтримує всю афроамериканську громаду.
— Ну, я взагалі-то з нею згоден, — мовив я.
— Та воно так, думка хороша, але все це дурня. Мої батьки не підкреслюють, що Санта — чорний, вони, навпаки, намагаються скупити їх усіх і заховати в нашому будинку. У Пітсбурзі живе чолов'яга, у якого колекція тільки трохи менша від нашої, і вони хочуть її у нього викупити.
Тут пролунав голос Бена. Певне, він стояв у дверях уже кілька хвилин.
— Радаре, те, що ти досі не зміг взути таку любу кицю, — це найбільша гуманітарна трагедія нашого часу.
— Бене, ти як? — запитав я.
— Спасибі, що підвіз уночі, братан.
15
Хоча до випускних іспитів залишався тиждень, у понеділок я цілий день читав "Пісню про себе". Я хотів з'їздити ще в два недосілки, але Бену потрібне було авто. А в поемі я вже шукав не так натяків, як саму Марго.