Його, власне, звали інакше — Глюмбіх Холоку-стебан, і страшенно приємно було слухати, як Глюм вимовляє своє прізвище й пояснює, що воно означає: "Сонце, на якому достигають наші ягоди".
Мартін із Генріхом Брілахом, коли їм хотілось, ішли нагору до Глюма й просили його вимовити й пояснити своє прізвище: то була така сама втіха, як подивитись кіно.
На жаль, Мартінові рідко випадала нагода побувати у кімнаті у Глюма, бо той щодня рано-вранці йшов до церкви, потім на фабрику і повертався аж увечері.
Больда перед сном завжди готувала йому сніданок на завтра: каву, огірки, хліб і кров'яну ковбасу, Глюмова ковбаса не мала нічого спільного з дітовбивством — вона хоч була й червона, проте мала смак делікатний, борошнистий, і, як твердила Больда, її справді виготовляли з борошна та маргарину, лише трохи додаючи бичачої крові.
У неділю Глюм спав до дванадцятої. Потім снідав — суп і гарбуз; а якщо десь у кавнику лишалася кава від сніданку, то підігрівав її і забирав до себе в кімнату. Там він до четвертої години читав свої чудні грубі книжки, а раз у місяць до нього приходив маленький старий священик, що жив у черниць, і залишався аж до вечора. Вони розмовляли про те, що Глюм вичитував у книжках, потім заходили до матері пити каву — священик, Глюм, дядько Альберт і Мартін — і часто сперечалися: мати з священиком або дядько Альберт із священиком, а Глюм завжди підтримував священика і наприкінці казав, терпляче викочуючи з рота слова:
— Ходімо, панотче, вип'ємо по чарці — вони всі дурні.
Всі сміялись, і Глюм справді йшов із священиком пити по чарці.
У неділю, від'четвертої години до пів на сьому, Глюм малював свою карту, і в цей час Мартін міг інколи зайти до нього. За п'ять років Глюм не намалював іще й четвертини світу. Він старанно переносив із атласа дядька Альберта відтінок за відтінком, водив пензликом і, поки малював Північний Льодовитий океан, мусив ставати на ослона. Тепер ослін давно вже віднесено до підвалу, і Глюм візьме його знову аж тоді, як домалює до лівого кутка, де мають бути Шпіцберген, Гренландія і Північний полюс.
Глюм зуживав цілі тюбики зеленої, рудої та блакитної фарби, а надто білої, щоб зробити зелені, руді та блакитні місця яскравішими — такими блакитними, як товста крига на Льодовитому океані, такими зеленими, як свіжий салат, й такими рудими, як пісок на березі Рейну.
Дядько Альберт, який розумівся на малярстві, казав, Що Глюм — чудовий художник. Справді, Глюм просто пензлем умів малювати тварин, людей, будинки й дерева, і, як був у доброму гуморі, на папері з'являлися
5*
131
червоні корови, жовтий кінь, а на коні — огрядний чорний чоловік.
— У мого батька корови були червоні, зовсім червоні, справді, не смійся, такі червоні, як спілі помідори, а кінь жовтий. Батько мав чорну бороду, чорного чуба, але очі блакитні, зовсім блакитні — як Льодовитий океан отам зверху. Я пас тих корів на галявинах у лісі, де паші майже не було, а часом гонив їх лісом до річки, де смугою вздовж берега росла соковита зелена трава. Річка звалася Шехтішехна-Шехтіхо, тобто "Вода, що дає рибу, кригу й золото".
Дикі звуки, що вилітали з Глюмового рота, зображали річку — широку, бурхливу, швидку й холодну. Вона витікала з високих гір, за якими лежить Індія.
І Глюм знову показував на чорну цятку серед широкої зеленої низовини, де він народився.
— Мій батько був вождем, а згодом став звати себе комісаром, проте залишався вождем і тоді, як звався комісаром. І кожного року весною, коли Шехтішехна-Шехтіхо скресала, коли в лісах починали цвісти ягідники й зеленіла трава, він, навіть як став уже комісаром, робив те, що робили всі вожді з давніх давен: кидав жеребок серед хлопців у селі, і одного з них шпурляли в річку, щоб вона не виходила з берегів і щоб принесла багато-багато золота. Жеребкування відбувалось таємно, аби не довідались ті, хто зробив батька комісаром, але ніхто ні про що не питався, ніхто нічого не помічав, бо ніхто не лічив у селі хлопців, їх там було багато.
Щоб усе це розповісти, Глюмові потрібен був не один день,— Мартін роками допитувався й доскіпувався, поки видобув із Глюма всю його історію.
У Шехтішехні намивали золото і частину його віддавали тим людям, що зробили Глюмового батька комісаром, але найбільше перепадало Фріцові. Розповідаючи про Фріца, Глюм малював кущі, ліс, ягоди і холодну, як крига, Шехтішехну. Фріц знав брід через річку, він приходив і приносив цигарки — "білі стеблини, що сповнювали мозок сухим щастям". Приносив ще білу рідину в скляних трубочках. Із Глюмового детального опису Мартін довідався, що то були ампули, такі, як ті, що з них лікар набирав у шприц рідину і вливав у бабусину руку.
— Що ж ваш батько з ними робив, дядьку Глюме?
— Я це зрозумів згодом,— відповів Глюм.— Щовесни в лісовій хатині влаштовували свято, в якому повинні були брати участь молоді дівчата. Жодної літньої жінки, тільки молоді, а з ними мій батько і ще два чоловіки — ми їх називали шаманами. А коли дівчата відмовлялися брати участь у святі, шамани проклинали їх, і вони тяжко захворювали. — ,Пмом замовк, почервонів, кров у нього піднялася від шиї, залила все обличчя, і Мартін здогадався, що там, у лісовій хатині, за п'ятнадцять тисяч кілометрів звідси, відбувалося щось безсоромне, а може, йнеморальне.
— Коли ж дівчата потім згоджувалися брати участь у святі, вони знову одужували,-і все те — і хворобу, й здоров'я — приносив у скляних трубках Фріц.
Згодом Глюм утік, тому що батько вибрав його, аби кинути в Шехтішехну, і втекти йому допоміг Фріц. Глюм розповідав дуже поволі, часом говорив лише кілька речень, а тоді мовчав цілими тижнями. О пів на сьому він уривав свою розповідь на півслові, полоскав пензлика, старанно висушував його, знову закурював люльку і обережно сідав на край ліжка, щоб скинути капці й узути черевики. За спиною в нього вже сяяла барвами карта, але та частина земної кулі, яка ще була не замальована, здавалася Мартінові безмежною: білі моря, відокремлені від суші лише тонкими рисочками, проведеними олівцем, обриси островів, річки — і все те згромадилося навколо маленької чорної цятки, що нею було позначено місце народження Глюма. Далі, вниз і ліворуч по карті, в Європі, була друга чорна цятка, що звалася Калинівкою, місце, де загинув Марті-нів батько. А знову вгору й далеко ліворуч, майже біля моря чорніла третя цятка, та, де жили вони: трикутник, що загубився серед безмежної рівнини.
Переодягнувшись, Глюм відрізав кілька маленьких скибочок дині, що лежала на нічному столикові, клав у свою полотняну торбу "Теологію і мораль" та "Догматику", спускався на кухню набрати в банку каші і йшов до трамвая.
Часто минала не одна неділя, а Глюм усе ще не мав бажання розповідати, і за багато тижнів Мартін видобував із нього лише одно-двоє речень. Але Глюм завжди починав розповідати з того, на чому зупинявся останнього разу. Минуло вже років тридцять, як Глюм утік з дому. Фріц допоміг йому, і він прийшов у місто, де жили люди, що призначили його батька комісаром. Місто звалося Ачинськ. Там Глюм мостив вулиці, потім став солдатом і покотився все далі на захід. Щоб показати, як він котився, Глюм так махав руками, наче ліпив снігову бабу. В його розповіді виринали нові назви — Омськ, Магнітогорськ і далі, набагато далі на захід, інше місто — Тамбов. Там Глюм перестав бути солдатом і почав працювати на залізниці, розвантажував вагони — дрова, знову дрова, вугілля й картоплю. А вечорами йшов до школи і вчився читати й писати. Він тоді жив у справжньому будинку й мав дружину, що звалася Тата. Глюм описував її словами, малював—біляву, кругловиду, веселу. Він познайомився з Татою в школі, де вчився читати й писати; Тата теж працювала на залізниці, поки що носила пакунки, але гадала перейти на кращу, важливішу роботу, як тільки навчиться читати й писати. І на Глюмовому малюнку білява, кругловида Тата ще веселіше усміхалась, бо сподівалася стати контролером на вокзалі в Тамбові і пробивати щипцями квитки. Тепер уже Тата на малюнку стояла із щипцями в руках, у кашкеті, з-під якого виглядала її білява товста коса.
Проте велика мить у Глюмовому житті настала через рік після одруження з Татою, коли вона давно вже стала перонним контролером на тамбовському вокзалі. Тата аж через рік показала йому те, що тримала в скрині на кухні, глибоко на дні,— розп'яття й іконку богородиці. Ночами, коли вони лежали поряд на ліжку, Тата розповіла йому все, і Глюм запалився: розповідаючи, він малював полум'я, зуживаючи багато червоної та жовтої фарби. Але Глюм знову покотився на захід — наче снігова баба, що ставала чимраз товща й товща. Він неухильно котився все далі від Тати, бо почалася війна. Його поранено, і він покотився знову на схід, у Тамбов, але Тати там уже не застав, і ніхто не знав, де вона ділась: одного ранку вийшла з дому в своєму залізничному кашкеті, із щипцями, і більше не повернулася. Глюм залишився в Тамбові, розшукував Тату, але навіть сліду не знайшов. І знову покотився на захід, знову на війну, тому що вже видужав — котився, котився, аж поки сталася зупинка, яку він називав не концентраційним табором, а просто табором. У таборі в Глюма висипались і зуби, й чуб — не тільки з голоду, але й із жаху. Коли Глюм вимовляв слово "жах", воно звучало справді жахливо — з рота вилітали вже не повітряні кулі, не яблука, а ножі, і обличчя Глюмове так мінялося, що Мартін аж лякався, так само, як і тоді, кол,и Глюм сміявся. А сміявся він, як до кімнати заходила Больда, щоб разом співати хорали. Глюм гарно співав, голос у нього був дзвінкий і гучний. Та коли починала співати Больда, він сміявся, і сміх його лунав так, ніби в повітрі свистіла сотня маленьких ножів. А коли Больда, незважаючи на Глюмів сміх, співала далі, він майже гнівався і благально казав:
— Ох, Больдо, ти мене геть знервувала!
Глюма привів дядько Альберт, "підібрав" його — лисе, беззубе страховисько, що стояло на воротях мармеладової фабрики, благаючи роботи. Воротар прогнав його, а дядько Альберт привів додому. Бабуся поставилась добре до Глюма — це був великий плюс для неї, вона й до Больди ставилась добре, незважаючи на всі сварки.
До Больди прикладалося те саме чудне слово, яке мати часто вживала, говорячи про себе: "Зіпсута".