Він вирішив піти й у всьому зізнатися батькові Модести, якщо той буде в Парижі, а Каналісові розповісти про несподівану серйозну розв'язку їхнього чисто паризького жарту. Зважитися на це делікатного юнака спонукало передусім величезне багатство Модести. Найдужче потерпав він, щоб це листування, таке щире з його боку, не сприйняли за шахрайство, до якого він удався з метою заволодіти багатим посагом. Сльози тьмарили йому зір, коли він ішов із свого дому на вулицю Шантерен, до банкіра Монжено, який почасти завдячував свій статок та зв'язки міністрові, покровителю Лабрієра.
У той час як Ернест розмовляв з Монжено і наводив усі довідки, необхідні в його дивному становищі, в Каналіса відбулася сцена, що її можна було передбачити, знаючи про раптовий від'їзд лейтенанта. Бретонська кров Дюме кипіла, поки він добирався до Парижа: як справжній солдат Імперії він уявляв собі кожного поета нікчемним ледарем, базікою, який виспівує блазенські куплети і мешкає в убогій мансарді; одягнений він, звичайно, в чорний сукняний костюм з потертими швами, взутий у чоботи з відірваними підошвами, білизна в нього сумнівної свіжості, він колупається пальцем у носі й коли не шкрябає пером по паперу, як Буча, то має такий вигляд, наче з неба впав. Та Дюме наче облили холодною водою, кипіння його думок та почуттів відразу вгамувалося, коли він увійшов на подвір'я чудового особняка, в якому мешкав поет, коли побачив кучера; що мив карету, а потім зустрів у розкішній їдальні одягненого, наче банкір, лакея, до якого його послав грум, і той, дивлячись на відвідувача згори вниз, сказав, що барон нікого не приймає.
— Сьогодні в барона засідання Державної ради,— пояснив лакей.
— Чи справді я потрапив у дім пана Каналіса, віршописця? — спитав Дюме.
— Барон де Каналіс справді той самий великий поет, про якого ви кажете,— відповів лакей,— але він також обіймає посаду доповідача при Державній раді й зарахований до штату міністерства закордонних справ.
Дюме, який прийшов, щоб дати ляпаса "віршомазові",— за його зневажливим висловом,— несподівано для себе опинився в домі високого урядовця. Лакей провів відвідувача до пишно обставленої вітальні, й Дюме ще дужче розгубився, побачивши золотий хрест, який блищав на чорному фраці Каналіса, що його, камердинер забув на стільці. Потім погляд лейтенанта упав на позолочений срібний келих витонченої форми, на якому його вразив напис: "Подарунок її високості". А поруч, на консолі, він побачив вазу із севрської порцеляни з вигравіюваними словами: "Подарунок дружини дофіна". Ці німі перестороги пробудили здоровий глузд Дюме, а тим часом лакей пішов спитати у свого пана, чи не зволить він прийняти незнайомого відвідувача на прізвище Дюме, який приїхав до нього з Гавра.
— А що він собою являє? — спитав Каналіс.
— Вдягнений пристойно і з орденом...
Поет ствердно кивнув головою. Лакей вийшов, потім, розчинивши двері, оголосив:
— Пан Дюме.
Коли Дюме почув, як урочисто про нього доповіли, коли, ступаючи по килиму, не гіршому, ніж найкращий килим у домі Міньйонів, він увійшов до кабінету, вмебльованого з витонченою розкішшю, опинився перед Каналісом і зустрівся з погордливим поглядом поета, що грався китицями пояса свого пишного халата, то так сторопів, що не здобувся на слово, і видатна особа озвалася першою:
— Якій причині завдячую я честь бачити вас у себе, добродію?
— Пане...— почав Дюме, стоячи посеред кабінету.
— Якщо ваша справа займе багато часу,— сказав Каналіс, урвавши його,— я просив би вас сісти.
Поет занурився у своє вольтерівське крісло, поклав ногу на ногу і став недбало погойдувати верхньою, майже торкаючись черевиком носа і безцеремонно роздивляючись Дюме, який, висловлюючись його солдатською говіркою, геть "очманів".
— Я слухаю вас, добродію,— сказала знаменитість.— І говоріть швидше, бо час мені дорогий. Мене чекає міністр.
— Я говоритиму коротко, пане,— нарешті здобувся на голос Дюме.— Ви звабили, не знаю вже яким чином, молоду, гарну й багату дівчину з Гавра, останню і єдину надію двох шляхетних родин, і я прийшов запитати про ваші наміри.
Каналіс, який протягом трьох останніх місяців був заклопотаний важливими справами, мріяв стати командором ордена Почесного легіону й послом при одному німецькому дворі, геть забув про лист із Гавра.
— Я звабив дівчину? — вигукнув він.
— Ви,— підтвердив Дюме.
— Шановний добродію,— відповів Каналіс, усміхаючись,— я розумію вас не більше, ніж якби ви говорили зі мною по-давньоєврейському. Я звабив дівчину? Я, для кого...— І гордовита усмішка з'явилась у нього на устах.— Облиште, добродію! Я уже не дитина, навіщо мені крадькома зривати дике зелене яблучко, коли в моєму розпорядженні прегарні сади, в яких достигають найкращі у світі персики. Весь Париж знає, кому віддана моя любов. Якщо ж у Гаврі якась молода дівчина і захоплюється моїми віршами, хоч я такого захвату анітрохи не заслуговую, то це, добродію, мене зовсім не дивує, в цьому нема нічого незвичайного. Ось гляньте на цю прегарну скриньку з чорного дерева, інкрустовану перламутром і окуту залізними пластинами у вигляді мережива. Ця скринька належала папі Леву Десятому, а мені дісталась у подарунок від герцогині де Шольє, що отримала її від іспанського короля. В ній я зберігаю листи, які надходять мені з усіх кінців Європи від незнайомих жінок і дівчат. О, я з глибокою пошаною ставлюся до цих квітів душі, зірваних і надісланих мені у хвилину захвату, щирого і невдаваного. В таких поривах серця я вбачаю щось шляхетне і високе! А є ж насмішники, які згортають такі листи в рурочку і припалюють ними сигару або віддають їх дружинам на папільйотки. Але я, добродію, неодружений і в мене досить душевної чуйності, тому я зберігаю ці наївні й некорисливі дари серця в цьому своєрідному святилищі. Я бережу їх із почуттям пошани й коли помиратиму, звелю спалити їх у себе на очах. Можу тільки пошкодувати того, кому я видамся смішним. Зрозумійте, я вмію бути вдячним, а ці вияви приязні допомагають мені терпіти критику та прикрощі, неминучі в житті літератора. Коли я дістаю удар у спину від ворога, що окопався в тій або в тій газеті, я дивлюся на цю скриньку і кажу собі: "Є десь на світі душі, які я втішив, чиї страждання заспокоїв, чиї рани зцілив".
Ця поетична тирада, виголошена з талановитим пафосом справжнього актора, змусила касира заціпеніти з виряченими від подиву очима. Це розважило великого поета.
— З поваги до вас, — провадив цей павич, ще пишніше розпускаючи хвоста,— і з поваги до почуттів, які я вмію цінувати, пропоную вам відкрити мою скарбничку і пошукати, чи немає там листів від дівчини, що нею ви опікуєтесь. Але, повірте, я знаю лік листам, я запам'ятовую прізвища, і, слово честі, ви помиляєтесь...
— Ось яка доля чекала в цьому паризькому болоті бідолашну дівчину! — вигукнув Дюме.— Улюбленицю своїх батьків, надію і відраду друзів, гордість родини, дівчину, яку всі обожнюють і за яку шестеро відданих людей ладні віддати життя і статок, щоб уберегти її від нещастя...— Дюме помовчав, а тоді сказав: — Послухайте, ласкавий пане, ви — знаменитий поет, а я всього лише бідний солдат. П'ятнадцять років служив я батьківщині — і то в найнижчих чинах, не раз ядра пролітали над моєю головою, потім я потрапив у полон, росіяни кинули мене зв'язаного на воза, мов якийсь лантух, і провезли через увесь Сибір. Я багато вистраждав, я бачив, як сотнями вмирали мої товариші. І все ж я ніколи так не здригався, як щойно — від ваших слів!
Дюме гадав, що збентежив поета, але навпаки, він полестив його самолюбству, річ майже неможлива для цього шанолюба, бо він уже й не пригадував, коли Слава вперше окропила його бальзамом хвали.
— Послухай-но, друже! — врочисто промовив поет, поклавши руку на плече Дюме і втішаючись тим, що від його доторку солдат імператора затремтів.— Ця дівчина для вас усе, але що вона для суспільства? Ніщо! В цю саму мить найкорисніший для Китаю мандарин врізав дуба і вкинув у жалобу всю імперію, а вас хіба це дуже засмутило? Англійці вбивають у Індії тисячі людей, таких, як і ми з вами, і сьогодні там застрелили найчарівнішу в світі жінку, але це не завадило вам із смаком поснідати й випити чашку кави. Та й у цю саму хвилину в Парижі знайдеться чимало матерів, які лежать на соломі й народжують на світ дитя, не маючи навіть пелюшок, щоб його сповити! А тим часом я попиваю запашний чай, налитий у чашку, яка коштує п'ять луїдорів, і пишу вірші, щоб парижанки, прочитавши їх, могли вигукнути: "Чарівно! Божественно! Неповторно! Його слова проникають у саму душу!" В суспільстві, як і в природі, панує цілковита забудькуватість. Через десять днів ви й самі дивуватиметеся своєму вчинку. Ви перебуваєте в Парижі, в місті, де люди помирають, одружуються, обожнюють одне одного в короткі хвилини побачень; де покинута дівчина отруює себе чадом; де геній іде на дно з усім своїм вантажем блискучих ідей, покликаних ощасливити людство,— і все це відбувається поряд, часто під одним дахом, де люди нічогісінько не знають одні про одних! А ви з'являєтесь і вимагаєте, щоб ми умлівали від горя з приводу такого незначущого питання: бути чи не бути якомусь дівчиськові з Гавра? О, та ви ж...
— І ви ще називаєте себе поетом! — вигукнув Дюме.— То ви зовсім не відчуваєте того, про що пишете?
— Якби ми справді переживали все те горе й радощі, які оспівуємо, ми зносилися б за кілька місяців, мов старі чоботи! — усміхаючись, відповів поет.— Але стривайте, ви приїхали з Гавра в Париж і прийшли до Каналіса, й він не допустить, щоб ви повернулися ні з чим. Солдате! — Каналіс випростався і зробив жест, гідний гомерівського героя.— Поет відкриє вам істину: всяке велике почуття — це поема настільки особиста, що навіть найкращий друг не повинен її читати. Це скарб, який належить вам одному, це...
— Пробачте, що уриваю вас,— мовив Дюме, дивлячись на Каналіса з неприхованим жахом,— але скажіть, ви бували в Гаврі?
— Я провів там одну добу навесні двадцять четвертого року, проїздом до Лондона.
— Ви людина честі,— провадив Дюме.— Чи можете ви дати мені слово, що вам незнайома Модеста Міньйон?
— Це ім'я уперше торкається мого слуху,— відповів Каналіс.
— О пане, з якою ж темною інтригою довелося мені зіткнутися! — вигукнув Дюме.— Чи можу я розраховувати, що ви допоможете мені в пошуках? Бо я певен, хтось зловжив вашим ім'ям! Учора ви мали отримати лист із Гавра...
— Я нічого не отримував.