Але сьогодні у неї на шиї був блідо-блакитний бант, на очах бриніли сльози. Вона висловила співчуття з приводу [197] нещасного випадку, а тоді несміливо запитала, чи можна побачити Поліанну.
Міс Полі заперечливо похитала головою.
— Вибачте, але я нікого зараз не пускаю до неї. Може, трошки згодом.
Місіс Бентон витерла очі, підвелася і зібралася йти. Вона вже була біля виходу, коли раптом повернулася назад.
— Міс Гаррінгтон, ласкаво прошу, передайте їй мої слова, — затинаючись, мовила вона.
— Звичайно, місіс Бетон, з величезним задоволенням.
Жіночка повагалась, а тоді промовила:
— Передайте їй, будь ласка, що я... що я тепер ношу ось це, — вона торкнула блакитний бант на шиї. Помітивши в погляді міс Полі неприховане здивування, вона додала: — Ваша дівчинка так довго вмовляла мене вдягнути хоч щось кольорове, і я подумала... їй буде приємно дізнатися, що я теж почала гратися в її гру. Вона мені казала, що Фредді, напевне, було б приємніше бачити мене такою. Ви знаєте, мій Фредді — це все в моєму житті. А решта..., — місіс Бентон кивнула і пішла до виходу. — Тільки ж не забудьте, передайте Поліанні те, що я сказала, — повторила вона і зникла за дверима.
Цього ж дня прийшла іще одна вдова. Принаймні вона теж була в траурі. Міс Полі бачила її вперше. їй цікаво було, звідки Поліанна могла її знати? Леді відрекомендувалася: місіс Тарбел.
— Ми з вами не знайомі, — почала вона, — але я добре знаю вашу небогу, Поліанну. Літо я прожила в готелі й щодня робила оздоровчі прогулянки. Під час однієї з таких прогулянок я і познайомилася з вашою небогою. Вона така мила! Я не зможу пояснити, чим вона стала для мене. Коли я приїхала сюди, мені було [198] дуже гірко на душі. її променисте личко та веселість нагадали мені про мою... донечку, яку я втратила багато років тому. Мене достоту вразила звістка про аварію. А коли я почула, що бідолашна ніколи не зможе ходити і дуже страждає, бо не може радіти, — я вирішила, що просто зобов'язана прийти до вас.
— Ви дуже люб'язні, — пробурмотіла міс Полі.
— Ні, це ви будете дуже люб'язною, — перебила її жінка. — Я хочу, щоб ви передали від мене Поліанні кілька слів. Зможете?
— Звичайно!
— Скажіть їй, що місіс Тарбел тепер радіє. Так, я розумію, це звучить дивно, і ви не зрозумієте. Даруйте, але дозвольте мені нічого не пояснювати, — куточки губ леді сумно опустилися, й усмішка зникла з її очей. — Ваша небога знає, що я маю на увазі. А я відчуваю, що маю їй це сказати. Дякую. Перепрошую, якщо візит здався вам безтактним, — вибачилась вона на прощання.
Остаточно збита з пантелику міс Полі поквапилася нагору до Поліанни.
— Поліанно, ти знайома з місіс Тарбел?
— Так, звичайно. Я дуже люблю місіс Тарбел. Вона хвора і дуже сумує. Вона живе в готелі й гуляє околицями. Ми гуляємо разом. Тобто... ми гуляли, — голос дівчинки затремтів, і дві великі сльози скотилися по щоках.
Міс Полі закашлялася.
— Вона щойно приходила, моя люба, — заспокоївшись, мовила жінка. — Вона просила передати тобі кілька слів, але не пояснила, до чого вони. Вона просила тобі переказати, що вона тепер радіє.
Поліанна тихо заплескала в долоні.
— Вона так і сказала? Ой, яка я рада!
— Але, Поліанно, що вона мала на увазі? [199]
— Це — гра така, і... — Поліанна раптом змовкла і затулила рот руками.
— Яка гра?
— Нічого особливого, тітонько Полі. Тобто, я не можу вам розповісти про неї без того, щоб не згадати ще про щось, про що ви заборонили говорити.
На язиці у міс Полі закрутилося питання, однак на обличчі Поліанни була написана така мука, що всі слова завмерли.
Розв'язка настала невдовзі після візиту місіс Тар-бел, коли прийшла молодиця з вульгарно нафарбованими щоками і штучно виполовшим волоссям; вона мала високі підбори і дешеву біжутерію. її репутація була добре відома міс Полі, а тому приймати таку особу в садибі Гаррінґгон було нездумно.
Міс Полі не подала їй руки, мимоволі задкуючи в кімнату.
Жінка одразу встала. Очі в неї були червоні, ніби від сліз. Вона зухвало запитала, чи може негайно побачити дівчинку Поліанну.
Міс Полі відмовила. Вона почала говорити суворим тоном, але в очах жінки світилося таке благання, що міс Полі стрималася і ввічливо пояснила, що зараз до Поліанни взагалі нікого не пускають.
Жінка завагалась, а тоді почала швидко говорити. Та підборіддя лишалося виклично задерте.
— Мене звати місіс Пейсон — місіс Том Пейсон. Гадаю, ви чули про мене — усі "порядні люди" чули — хоча дещо з того неправда. Але то пусте. Я прийшла до вашої дівчинки. Мені відомо про те, що з нею сталося, і мене це приголомшило. На тому тижні я почула, що вона ніколи більше не зможе ходити. Ви знаєте, я ладна поміняти з нею свої гарні ноги. Вона за годину може зробити стільки добра, скільки я не зроблю і за сто років. Але то пусте. Просто [200] ноги не завжди даються тому, кому вони найбільш потрібні.
Жінка пересапнула і відкашлялася. Однак вона й далі вела хрипким голосом.
— Можливо, ви про це не здогадуєтеся, але я часто бачила дівчинку. Наш дім стоїть біля Пендлтон-ського узвозу; Поліанна часто ходила там і заглядала до нас, гралася з моїми дітьми, розмовляла зі мною, з моїм чоловіком, коли він був удома. Здається, це їй подобалося, і ми їй подобалися теж. Та й нам було приємно. Схоже, вона не знала, що люди її кола не часто спілкуються з такими, як ми. Бо якби вони заходили частіше, міс Гаррінгтон, таких людей, як ми, було б менше, — додала вона з раптовою гіркотою.
Отож вона заходила. Ні, вона собі не зашкодила, а нам це пішло на користь. Вона про це не здогадується і ніколи не здогадається, бо тоді доведеться розповідати і про інші неприємні подробиці, а їй це не обов'язково знати.
Отаке. З багатьох поглядів цей рік видався для нас найважчим. Ми з чоловіком були в безнадії та розпачі й готові... на все. Навіть збиралися розірвати шлюб і віддати кудись дітей... власне, ми не знали, що робити з дітьми. Але стався цей нещасний випадок, і ми почули, що ваша дівчинка ніколи не зможе ходити. І тоді ми згадали, як вона приходила до нас, як сиділа на порозі, бавилася з нашими дітьми, сміялася і — просто раділа. Вона завжди знаходила, з чого можна порадіти. А одного разу вона нам розповіла про свою гру і намагалася вмовити нас погратися в неї.
А тепер ми почули, що вона потерпає, бо більше не може гратися у свою гру, не може знайти, з чого б їй порадіти. І я прийшла, щоб сказати [201] Поліанні — можливо, це їй допоможе порадіти, — що ми з чоловіком вирішили не розлучатися і спробувати погратися в її гру. Я знаю, вона зрадіє, тому що дуже переживала через те, що ми оповідали. Я ще не впевнена, що нам ця гра щось дасть... але сподіваюсь на краще. Принаймні ми спробуємо, бо вона так хотіла. То ви перекажете їй?
— Так, я перекажу їй, — кволо пообіцяла міс Полі. А тоді раптом з дивною рішучістю зробила крок уперед і простягла руку. — Дякую, що ви прийшли, місіс Пейсон, — щиро мовила вона.
Спротив гості щез. Губи затремтіли. Щось булькочучи, місіс Пейсон схопила простягнуту руку, повернулася і вибігла геть.
Не встигли за нею зачинитися двері, як міс Полі рішуче попрямувала на кухню до Ненсі.
— Ненсі!
Міс Полі говорила різко. Візит місіс Пейсон став останньою краплею в низці дивовижних і прикрих візитів за ці кілька днів, і господині урвався терпець. Відколи сталася аварія, Ненсі ще не чула від пані таких уразливих слів.
— Ненсі, ти можеш мені пояснити цю "гру", про яку торочать усі містяни? І як це стосується моєї небоги? Чому всі, починаючи від Міллі Сноу й до місіс Том Пейсон, просять їй переказати, що вони граються в ту гру? Складається враження, що півміста тільки те й робить, що пов'язує на шиї блакитні банти, припиняє родинні чвари або вчиться любити те, що вони раніше терпіти не могли... і все завдяки Поліанні. Я намагалася сама дізнатися в неї, але вона щось приховує, а я не хочу її турбувати в такому стані. Але, судячи з того, що вона тобі сказала минулого вечора, я підозрюю, що ти теж граєшся в цю гру. То поясни мені, нарешті, що це все означає? [202]
Але міс Полі спіткала несподівана прикрість: Ненсі зайшлася слізьми.
— Це означає лише те, що від червня ця благословенна дитина тільки те й робила, що вчила все місто радіти, і тепер усе місто намагається віддячити їй своєю радістю.
— Якою радістю?
— Просто радістю. Це в неї гра така. Міс Полі тупнула ногою.
— І ти така ж, Ненсі? Що це за гра?
Ненсі гордо підняла голову. Вона дивилася господині просто у вічі.
— Я скажу вам, мем. У цю гру міс Поліанну навчив гратися її батько. Одного разу вона отримала разом із місіонерськими пожертвами милиці, тоді як мріяла про ляльку. Звичайно ж, вона заплакала. Та й яка дитина не заплакала б на її місці. І тоді її батько сказав, що немає в житті такої ситуації, з якої не можна було б порадіти, і що вона може порадіти навіть милицям..
— Порадіти... милицям?!— у міс Полі підкотилися ридання у горлі... вона згадала немічні дитячі ніжки під ковдрою в кімнаті нагорі..
— Так, мем. Я теж сказала, і міс Поліанна теж, але батько пояснив їй, що вона може радіти хоча б з того, що ці милиці їй не потрібні.
— О! — вирвалося з грудей міс Полі.
— А після цього випадку, як вона розповіла, батько навчив її знаходити привід радіти. І вона сказала, що це можна зробити, і що ляльки не треба, коли можна порадіти, що милиці тобі не потрібні. Вони називали це "грою в радість". Оце так, мем. Відтоді вона з усіма в неї грається.
— Але як... як... — міс Полі ніяк не могла прийти до тями. [203]
— І це напрочуд добре спрацьовує, мем, — переконувала Ненсі з запалом, гідним самої Поліан-ни. — Аби ви знали, як багато ця дівчинка зробила для мене, і для моєї мами, і для всієї нашої родини. Ви ж знаєте, ми двічі з нею там були. Так от, вона навчила мене радіти з усього — і з дрібничок, і з важливих речей. І все стало набагато простіше. Наприклад, я терпіти не могла своє ім'я Ненсі, доки вона не сказала, що я маю радіти, позаяк мене звати не Гіфзіпа. Або от я ненавиділа ранок у понеділок, а вона навчила радіти ранкам у понеділок.
— Радіти? Ранкам у понеділок? Ненсі засміялася.
— Я знаю, це звучить дивно, мем. Але я зараз усе поясню. Це благословенне ягня дізналося, що я ненавиджу понеділки.