Опівдні ми проходили досить близько від острова Ору; і у мене залишилося від нього враження суцільного лісового масиву, увінчаного високим гірським піком.
У той день було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, зажурився, згадуючи традиційний "Christmas" — справжнє сімейне свято, до фанатизму шановане протестантами.
Капітан Немо не з'являвся уже цілий тиждень. Нарешті, ранком 27 грудня він ввійшов до салону так невимушено, немов ми розсталися з ним яких-иебудь п'ять хвилин тому. Я саме шукав на карті місце проходження "Наутилуса". Капітан підійшов до мене і, показавши точку на карті, лаконічно мовив:
— Ванікоро.
Назва подіяла на мене магічно. Це була назва островів, коло яких загинули кораблі Лаперуза. Я підхопився на ноги.
— "Наутилус" тримає курс на Ванікоро? — запитав я.
— Так, пане професоре, — відповів капітан.
— І я можу побувати на цих знаменитих островах, де потерпіли аварію кораблі "Бусоль" і "Астролябія"?
— Якщо захочете, пане професоре.
— А як далеко до Ванікоро? [126]
— Та ось і Ванікоро, пане професоре.
Разом з капітаном Немо я піднявся па палубу і очима жадібно уп'явся в обрій.
На північному сході виднілися два острови, різні за величиною, але, безсумнівно, вулканічного походження, оточені кораловим рифом приблизно до сорока миль в окружності. Ми були поблизу острова Ванікоро. Вірніше, ми були коло входу в маленьку гавань Вану, розташовану під 16°4' південної широти і 164°32' східної довготи. Острів, здавалося, був суцільно покритий зеленню, починаючи від берега до гірських вершин, над якими височіла вершина Капого заввишки чотириста сімдесят шість туазів.
"Наутилус", увійшовши через вузьку протоку усередину коралового бар'єра, опинився за лінією прибою, у гавані, глибина якої доходила тридцяти-сорока сажнів. У тіні мангрів виднілися постаті дикунів, які з неабияким подивом стежили за нашим судном. Може, вони сприймали чорний веретеноподібний корпус "Наутилуса" за якусь китоподібну тварину, якої треба було побоюватися?
Капітан Немо запитав мене, що мені відомо про загибель Лаперуза.
— Те, що відомо усім, капітане, — відповів я.
— А чи не можете ви посвятити мене в те, що відомо всім? — не без іронії запитав капітан.
— Дуже охоче!
І я став переказувати йому зміст останніх повідомлень Дюмои Д'юрвіля.
От короткий виклад подій.
Лаперуз і його помічник, капітан де Лангль, у 1785 році були послані Людовиком XVI у кругосвітнє плавання на корветах "Бусоль" і "Астролябія" і безвісти щезли.
У 1791 році французький уряд, стривожений долею двох корветів Лаперуза, спорядив рятувальну експедицію під командою Бруні Д'аитркасто, у складі двох фрегатів "Решерш" та "Еспе-ранс", що вийшли в плавання з Бреста 28 вересня.
Два місяці згодом стало відомо зі свідчень якогось Боуена, капітана корабля "Албермель", що уламки якихось суден були помічені коло берегів Нової Джорджії. Але Д'антркасто, не знаючи про це повідомлення, — треба сказати, досить сумнівне, — тримав свій шлях до островів Адміралтейства, що у рапорті капітана Гунтера вказувалися як місце аварії корабля корветів Лаперуза. [127]
Пошуки Д'антркасто були безуспішні. Корвети рятувальної експедиції пройшли повз Ванікоро, не зупиняючись, і плавання для них закінчилося трагічно, бо експедиція коштувала життя самому Д'антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам з команди корветів.
Першим па безсумнівні сліди загибелі кораблів Лаперуза напав старий морський вовк, капітан Ділон, що чудово знав Тихий океан. 15 травня 1824 року його корабель "Святий Патрік" проходив повз острів Тікопіа, що належить до Ново-Гебридскої групи. Там якийсь тубілець, що приплив до корабля в пірозі, продав капітану срібний ефес шпаги, на якому збереглися сліди якогось напису. Той же тубілець розповів Ділопу, що шість років тому він бачив па Ванікоро двох європейців з екіпажу кораблів, які розбилися об рифи поблизу цього острова.
Ділон збагнув, що мова йде про корвети Лаперуза, зникнення яких хвилювало увесь світ. Він вирішив йти до Ванікоро, де, за словами тубільця, збереглися ще сліди аварії корабля. Але вітри і течії не дозволили Ділону здійснити його намір.
Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство й Ост-Іидську компанію, і в його розпорядження був наданий корабель, що також одержав назву "Решерш". 23 січня 1827 року, супроводжуваний французьким представником, Ділон відплив з Калькутти.
Після кількаразових зупинок у різних пунктах Тихого океану 7 липня 1827 року корабель "Решерш" кинув, нарешті, якір у тій самій гавані Вану, де зараз стояв "Наутилус".
Ділон знайшов тут безліч залишків аварії корабля: якорі, інструменти, блокові стропи, каменемети, вісімнадцятифунтове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзовий дзвін із написом: "Відлитий Базеном", із клеймом ливарні Брестського арсеналу і датою "1785". Не залишалося ані найменшого сумніву!
Ділон, продовжуючи пошуки доказів, пробув на місці катастрофи до жовтня місяця. Потім він підняв якір і через Нову Зеландію пішов до Калькутти. 7 квітня 1828 року він повернувся у Францію і був милостиво прийнятий Карлом X.
У той же самий час Дюмон Д'юрвіль, нічого не знаючи про відкриття Ділона, продовжував пошуки слідів аварії корабля в зовсім іншому напрямку. Зі слів одного китобоя йому стало відомо, що в дикунів Луїзіани і Нової Каледонії бачили медаль і хрест св. Людовика. [128]
Дюмон Д'юрвіль, командир "Астролябії", вийшов у море і через два місяці після того, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якір у Гобарт-Тоупа. Тут він довідався про наслідки пошуків Ділоиа і крім того ознайомився зі свідченнями якогось Джемса Гоббса, помічника капітана "Юніона" з Калькутти, що твердив, буцімто приставши до острова, який лежить під 8°18' південної широти і 156°30у східної довготи, він нібито бачив у тубільців залізні бруси і шматки червоної тканини.
Дюмон Д'юрвіль, збентежений цими суперечливими свідченнями і не знаючи, чи можна їм вірити, зважився все-таки йти слідами Ділоиа.
Десятого лютого 1828 року корвет "Астролябія" підійшов до острова Тікопіа. Узявши на борт лоцманом і перекладачем колишнього матроса, що обжився на цьому острові, судно взяло курс на Вапікоро. Підійшовши до острова 12 лютого, "Астролябія", лавіруючи між його кораловими рифами, тільки 20 лютого, переборовши рифові бар'єри, ввійшла в гавань Вану.
Двадцять третього лютого матроси "Астролябії", повернувшись з обстеження острова, принесли кілька малоцінних уламків. Тубільці відмовилися показати їм місце катастрофи, буцімто не зрозумівши їх. Поводження тубільців було підозрілим і наводило на думку, що вони погано обійшлися з потерпілими аварію корабля. Вони начебто боялися, що Дюмон Д'юрвіль з'явився помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.
Нарешті, 26 лютого, спокусившись подарунками і зрозумівши, що їм не загрожує розплата за вчинене, тубільці вказали помічнику капітана Жаконо місце катастрофи.
Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів під водою, між рифами Паку і Вану, лежали якорі, гармати, залізні і свинцеві чушки баласту, що покрилися уже вапняними відкладеннями. Шлюпка і китобійне судно з "Астролябії" попливли до цього місця і на превелику силу підняли з дна якір, вагою тисяча вісімсот фунтів, гармату, що стріляла восьмифунтовими ядрами, одну свинцеву чушку і дві мідні каменеметальні мортири.
Дюмон Д'юрвіль, розпитавши тубільців, довідався, що Лапе-руз, котрий втратив обидва кораблі, що розбилися об рифовий бар'єр острова, побудував із уламків невелике суденце і пустився в плавання, щоб знову потерпіти аварію... Де? Цього ніхто не знав.
Командир "Астролябії" спорудив під верховіттям мангрів пам'ятник відважному мореплавцю і його супутникам. Це була проста [129]чотиригранна піраміда на кораловому п'єдесталі. Ні шматочка металу, на який так ласі тубільці, не пішло на цей пам'ятник!
Дюмон Д'юрвіль хотів відразу знятися з якоря. Але команда "Астролябії" була виснажена лихоманкою, що лютувала в цих місцях, та й сам він був хворий. Він зміг пуститися в зворотний шлях тільки 17 березня.
Тим часом французький уряд, думаючи, що Дюмон Д'юрвіль не знає про відкриття Ділоиа, послав на Вапікоро корвет "Байо-нез", під командою Легоараиа де Тромлена, що стояв тоді коло західного берега Америки. "Байоиез" кинув якір коло берегів Ва-нікоро кілька місяців перегодом після відплиття "Астролябії". Ніяких нових документів не було знайдено, але з'ясувалося, що дикуни не чіпали пам'ятника Лаперузу.
От усе, що я міг сповістити капітану Немо.
— Отже, — сказав він, — і досі невідомо, де загинуло третє судно, вибудоване потерпілими аварію корабля коло Вапікоро?
— Невідомо.
Капітан нічого не відповів, але знаком запросив мене піти за ним у салон. "Наутилус" занурився на глибину кількох метрів, і залізні стулки розсунулися.
Я кинувся до вікна, і під кораловими відкладеннями, під покривом фунгій, сифонових, альционієвих коралів, кариофілей, серед міріадів чарівних рибок, райдужниць, гліфізідонів, помферій, діа? копей, жабошипів я помітив уламки, не помічені експедицією Дюмоіі Д'юрвіля, залізні рештки, якорі, гармати, ядра, форштевень — одне слово, рештки корабельного спорядження, що поросло водоростями та істотами, схожими на квіти.
У той час як я розглядав ці жалюгідні рештки, капітан Немр сказав мені поважно:
— Капітан Лаперуз вийшов у плавання сьомого грудня тисяча сімсот вісімдесят п'ятого року на корветах "Бусоль" і "Астролябія". Спершу він базувався на Ботані-Бей, потім відвідав архіпелаг Товариство, Нову Каледонію, направився до Санта-Крусу і кинув якір коло Намука, одного з островів Гавайської групи. Нарешті, корвети Лаперуза підійшли до рифових бар'єрів, що оточують острів Ванікоро, у ту пору ще невідомого мореплавцям. "Бут соль", котрий ішов попереду, наштовхнувся на рифи біля південного берега. "Астролябія" поспішила до нього на допомогу і теж наскочила на риф. Перший корвет затонув майже миттєво. Другий, дцо сів на мілину під вітром, тримався ще кілька днів. Тубільці досить зичливо зустріли потерпілих аварію корабля. Лаперуз облаштувався [130] на острові і почав будувати невелике судно із залишків двох корветів. Кілька матросів побажали залишитися на Ваиікоро.