У нього зроду в крові і по батьковій, і по материній лінії, окрім тієї невеликої частки білої крові, живуть інстинкти так давно витруєні з нашої крові, що ми їх просто забули, ми навіть мусимо жити табунами, щоб захистити себе від своїх власних витоків. Він же рідний син не тільки войовника, а й ватага. Потім він підріс, почав пізнавати світ і раптом одного дня виявив, що його зраджено, що кров войовників і ватагів у ньому зраджено. І не батько цей зрадник,— хутко додав Маккаслін.-— Сем, мабуть, не має серця на старого Дума, який продав його й матір у рабство: він певне, вважав, що шкоду було заподіяно ще раніше і що кров тих самих войовників і ватагів у ньому, та й у Думові теж, зраджено через ту чорну кров, передану від матері. Тут не те, що та чорна кров сама по собі зрадницька, і не те, що мати зі своєї волі завинила, хоч вона таки провинна, бо передала йому мало що кров невільників, а ще ж і частку крові їхніх поневолювачів. Він сам поле своєї битви, арена свого розгрому й пам'ятник своєї поразки, його клітка — не від нас,— повторив Маккаслін.— Ти коли-небудь чув, щоб він дуже переймався, коли йому накажуть щось там зробити чи не зробити, нехай навіть твій батько або дядько Кум-пан?
Це була правда. Уже в найраніших своїх згадках хлопець бачив, як Сем Фазерс сидить на порозі плантаційної кузні, в якій він гострив лемеші, лагодив інструмент або й виконував простішу теслярську роботу, коли не блукав лісом. А часом, тоді, коли навіть ліс його не вабив, і навіть коли кузня була завалена всяким реманентом, напра-ви якого чекали в господарстві, Сем, бувало, просиджував на порозі півдня або й цілий день, і ніхто, навіть хлопців батько та батьків брат-близнюк у свій час, ані Маккаслін, пізніше ставши фактичним, хоч іще й не юридичним господарем плантації, ніколи не казав йому: "Щоб оце мені до вечора було готове" або "Чому цього вчора не зроблено?"
І щороку пізньої осені, в листопаді, хлопець бачив, як на воза з напнутою вже брезентовою будою вантажили харчі — шинку й ковбаси з коптильні, каву, борошно й мелясу з плантаційної комори, забитого напередодні ввечері цілого бика для собак, поки не розживуться на дичину в таборі,— потім клітку з тими самими собаками, а тоді ладували ще постіль, зброю, ріжки, ліхтарі й сокири, і як на передку вмощувались у мисливській одежі Маккаслін
і Сем Фазерс і вкупі з Джімом тітки Тениі, що сідав на собачій клітці, вирушали до Джефферсона, щоб звідти разом з майором Де Спейном, і генералом Компсоном, і Буном Хогенбеком, і Волтером Юелом їхати на два тижні до великої улоговини над річкою Таллагачі, де водилися олені й ведмеді. Але ще до того, як воза встигали навантажити, хлопець відчував, що йому несила на це дивитись. Він Відходив убік, майже біг, і зупинявся за рогом, звідки Не видно було воза і де його самого ніхто не міг побачити, і стояв там, зібгавшись, не піддаючись плачеві, а тільки тремтячи, і шепотів сам до себе:
— Вже недовго. Вже недовго. Ще три роки (або: ще два роки, ще рік) — і мені буде десять років. Тоді, Кас обіцяв, я теж зможу поїхати.
Сем і справді, коли працював, то так, наче білий. Бо нічого іншого він і не робив, окрім того ковальства: ані обробляв приділені йому акри, як інші колишні раби старого Керазерса Маккасліна, ані працював поденником на полі, як молодші негри, прибульці з інших околиць, і хлопець так ніколи й не з'ясував, як саме у нього встановилися такі стосунки зі старим Керазерсом чи то опісля з двома його синами-близнюками. Мешкав Сем, щоправда, серед негрів, в одній з хатин негритянського ви-селку, і спілкувався з неграми (якщо взагалі з ким-небудь спілкувався, крім хлопця, відколи той настільки підріс, що сам добирався від дому до кузні, а потім і рушницю став косити), і одягався, як негри, і розмовляв такою ж говіркою, і навіть часом ходив з ними до негритянської церкви, а все-таки він був сином ватага племені чикасо, і негри це знали. І не тільки негри, як здавалося хлопцеві. Он у Буна Хогенбека бабця теж була індіанка чикасо, і хоч ближчі його предки належали тільки до білих і сам Бун був білий, а проте ж то була не ватагова кров. Ця різниця, як на хлопця, виразно впадала в вічі, тільки-но побачиш Буна й Сема разом, і навіть Бун, здається, її помічав — той самий Бун, котрому зроду-віку й на думку не спадало, що хтось міг би бути родовитіший, ніж він. Можна бути кмітливішим, це він визнавав, або багатшим (він казав — таланистішим), але щоб родовитіш, то вже ні. Бун був безмежно відданий, як пес-мастиф,— свою вірність він ділив порівну між майором Де Спейном та Маккасліном,— і безмежно безпорадний у повсякденному житті — турботу про свій хліб щоденний він з такою самою безсторонністю покладав порівну на майора Де Спейна та Маккасліна,— раб усіх своїх пристрастей, він був затятий, щедрий,
досить сміливий і майже цілковито безвідповідальний. Як на хлопців погляд, то не хто інший як саме Сем Фазерс, негр, ставився не тільки до Маккасліна і майора Де Спейна, а й до всіх білих з гідністю і повагою, зовсім без запобігливості й похватних веселощів, що ними, наче непроникним муром, відгороджуються від білих негри, причому до Маккасліна він ставився навіть не просто як рівний до рівного, а як старший до молодшого.
Він призвичаював хлопця до лісу, навчав, як полювати, коли стріляти і коли не стріляти, коли забивати і коли не забивати, нарешті, що робити з упольованою дичиною. А поза тим розповідав хлопцеві,— коли вони вдвох сиділи або влітку на пагорку під шатром гострих зір, чекаючи, щоб гончаки знов пригнали ближче лиса, або біля багаття в листопадовому чи грудневому лісі, поки собаки вистежували єнота над струмком, або коли вони без ніякого багаття присідали навпочіпки в суцільному мороці росистого квітневого передсвіту, чатуючи під деревом, де сідало дикого індика. Хлопець ніколи нічого не розпитував у Сема, бо той розпитувань не любив. Він просто чекав, а тоді слухав, коли Сем починав розповідати про давні часи та індіанський люд, якого сам він не встиг спізнати, а отже, не міг і пам'ятати (він навіть батькового обличчя не пам'ятав), і якого не могла йому заступити та інша раса, що її кров він теж мав у своїх жилах.
І коли він розповідав про давні часи і вимерлих та зниклих людей зовсім інакшої раси, аніж ті дві, знані хлопцеві, поступово давні часи в очах хлопця переставали бути давніми, а перепліталися з теперішністю, і не просто так, наче все те відбулося вчора, але так, ніби воно ще от зараз відбувалося,— ті люди, що ступали колись цією землею, немов зараз пробували тут, дихали цим повітрям, відкидали свої живі тіні на цю землю, якої вони навіть і не покидали. Ще й більше — деякі з тих подій наче не тільки не сталися, а мали відбутися щойно завтра, аж кінець кінцем хлопцеві почало уявлятися, що й вій сам ще не існує, що на цій землі ще немає нікого ані з його раси, ані з тієї другої, підлеглої раси, яку навезли сюди його одноплемінці; І що хоч ця земля, де вони з Семом полюють, належала його дідові, потім батькові й дядькові, тепер Маккаслінові, а згодом належатиме йому самому, насправді їхні права на неї так само ілюзорні й умовні, як і отой вибляклий досі запис старосвітським письмом у реєстраційній книзі в Джефферсоні, яким зафіксовано ті
права, і що вій, хлопець, тільки гість тут, а справжній господар промовляє устами Сема Фазерса.
Ще три роки тому їх було двоє — той другий, чистокровний індіанець чикасо, був по-своєму навіть ще без-просвітніш неприкаяний, ніж Сем Фазерс. Звався він Джо Бейкер—в його устах це ім'я звучало як одне слово: "Джобейкер". Звідки його принесло — ніхто не знав. Жив він відлюдьком у злиденній халупці на розвиллі струмка за п'ять ,миль від плантації і від будь-якої іншої оселі. Заробляв на прожиття Джобейкер тим, що спродасть із дичини та риби, і ні з ким не водився — ні з чорними, ні з білими. Негри навіть його стежку обминали, і ніхто не важився підходити до тієї халупи, опріч Сема Фазерса. Десь так раз на місяць хлопець заставав їх обох у Семовій кузні — двоє давніх людей сиділи навпочіпки на брудній долівці й розмовляли мішанкою негритянської акглійщини з говіркою горян-фермерів, подеколи доки-даючи слово-друге тією давньою індіанською мовою, що її, сидячи тут-таки навпочіпки й прислухаючись, з бігом часу починав навчатися хлопець. Потім Джобейкер помер, чи, краще сказати, скількись там днів його більше не бачено. А ще потім одного ранку зник і Сем Фазерс, і ніхто, навіть хлопець,-не знав, коли й куди він заподівся, аж поки раз увечері кілька негрів, полюючи в долині струмка, побачили, як шугнув омах полум'я, і пішли в тому напрямку. Горіла Джобейкерова халупа, але не встигли вони підійти близько, як хтось вистрелив до них з пітьми поза хатою. Стріляв, виявилося, Сем Фазерс, але де могила Джобейкера — ніхто ніколи так і не довідався.
Наступного ранку, сидячи з Маккасліном за сніданком, хлопець побачив, як Сем Фазерс промайнув повз вікно їдальні,— він тоді ж таки пригадав, що зроду ще не бачив Сема ближче до дому, як у кузні. Хлопець навіть їсти перестав — вони з Маккасліном почули голоси за дверима їдальні, потім двері відхилилися й увійшов Сем з капелюхом у руці, але не постукавши, як зробив би кожен інший на його місці, крім хатньої челяді; він ступив у кімнату лиш настільки, щоб двері за ним змогли зачинитись,— і зупинився. З цим своїм індіанським обличчям і негритянською одежею він не дивився на них, а втупив погляд кудись понад їхніми головами, може, навіть на щось таке, що було зовсім і не в кімнаті.
— Я хочу піти звідси,— сказав він.— Піти у Велику Улоговину.
— Хочеш там пожити? — перепитав Маккаслін.
— У вашому з майором Де Спейном таборі, куди ви їздите на полювання,— сказав Сем.— Поки вас там нема, я б доглядав за табором. Коли не можна в тій великій хаті, то я поставлю собі хатчину в лісі.
— А як же Айзек? — запитав Маккаслін.— І як ти без нього? Чи й його з собою забереш,?
, Сем усе не дивився на них, стоячи так побіля дверей,— ніякого виразу не було на його обличчі, і що він старий, видно було тільки тоді, коли він усміхався.
— Я хочу піти звідси,— повторив він.— Відпусти мене.
— Гаразд,— спокійно сказав Маккаслін.— Звичайно.