І, схвильований, тремтів, хоч було тепло й аж задушно, незвично для осені.
Автомобіль поїхав. "Туди поїхав", — визначив Бім по звуку, що дедалі тихшав і тихшав, а потім і зовсім заглух; звук'той мовби проклав Бімові напрямок — куди йти в разі чого.
Ліс мовчав.
Темної-темної осінньої ночі сидів у лісі собака під могутніми деревами, прив'язаний на вірьовці.
І треба ж трапитися такому саме цієї ж ночі! Рідко, дуже рідко так буває, але трапилося: наприкінці листопада, при такому незвичайному потеплінні, десь далеко-далеко прогримів грім.
Спочатку Бім сидів і слухав ліс; перевіряючи навкруг, наскільки вистачало чуття. Для собаки неважко визначити — який це ліс; якщо він хоч раз побував у ньому! Бім невдовзі зрозумів, що він зараз там, де колись був з хазяїном на облаві. Той самий ліс. Але вовком поки що ніде поблизу не пахло. Бім притиснувся до дерева боком,і ввібрався в безпросвітню темряву, злився з нею, самотній, беззахисний, покинутий людиною, якій він не зробив ніякого зла.
Внутрішньо, десь у самих глибинах істоти, інстинктом, Бім зрозумів, що до Толика тепер іти не треба, що він тепер піде до своїх рідних дверей, тільки туди і більш нікуди. І так йому захотілося туди, що він, забувши про вірьовку, з останніх сил рвонувся й упав: біль у грудях пройняв усе тіло й підкосив його. Тепер він лежав нерухомо, витягши усі чотири лапи. Але це тривало недовго, він знову підвівся й знову сів біля дерева, мовби змирившись із своєю долею.
У чорній ночі ще раз прогуркотів грім, тепер уже ближче, і прокотився безлистим лісом обважніло й широко. Знявся вітер, гілля дерев занило, як від передчуття біди, стовбури, які слабші, захиталися, і нарешті усе злилося в єдиний тривожний чорний шум, у якому виразно виділявся стогін напівсухої осики; вона ритмічно скрипіла й скрипіла десь біля кореня, уже напівзламана і зношена; її глухий тужний стогін лякав Біма більше, аніж увесь шум лісу.
А ліс шумів, шумів і шумів. А вітер щодалі розтулювався повним і єдиним володарем у безпросвітній пітьмі, розгулювався так, що застогнали й дуби. Бімові здалося, що хтось чорний-пречорний, величезний розпластався над могутніми дубами, над безнадійною, конаючою старого осикою, над ним, загубленим у цій суворості, псом; і оцей чорний бив полами чорного плаща по верховіттях лісу, обхоплював дерева й хитав їх у дикому танці, шаманив, пересмикуючись і звиваючись, волаючи і завиваючи у стоголосій дикості.
Бімові стало так моторошно, що біль у тілі на якийсь час відступив, забувся. Він вдавився у стовбур дерева, влип. Вітер почав кидати на ліс холодом, від чого різко, й мерзлякувато потягло низом яру, враз наскрізь пронизавши Біма. Так завжди пізнє потепління несподівано змінюється похолоданням. Бім пересунувся на другий бік стовбура, од вітру, і так, щоб проти вітру стежити чуттям, а за вітром — очима. Але попереду було безпросвітно темно. Бім тремтів.
Раптом, мовби вогняним вузьким ножем, блискавка розітнула чорноту, на мить осяявши невгамовно виючий ліс, а слідом за нею щось гахнуло вгорі, вдарило, задеренчало чимось розбитим, упало вниз і покотилося по лісу врізнобіч. Блискавка і грім неначе злякали шаманд, і він почав тікати, тікати, а потім і зовсім затих; і тоді застукотіли згори краплини. Дощ був короткий, сильний, холодний. Потім і він перестав.
Ліс тепер потихеньку бурчав, струшуючись і випростуючись, немов після бою. Але раптом осика скрипнула, затріщала, чіпляючись за інші дерева, прощаючись із сусідами, моторошно зашуміла й повалилася на землю, ламаючи своє гілля у тужливій передсмертній безнадії: витримала останній бій і впала. Осика стояла близько від Біма, йому тривожно було чути смерть дерева і страшно від того, що осика падала, як спершу йому здавалося, просто на нього; він у цю мить позадкував від свого фатального дуба, натягнувши вірьовку, але… вірьовка є вірьовка.
Бім сидів до світанку, змерзлий, хворий, змучений. Перед ним стояла миска з м'ясом — до нього він так і не доторкнувся.
Перед самим світанком далеко завив вовк. Один провив: більше вовків до чергового переклику у лісі не виявилося. То був найхитріший вовк, що врятувався тоді від облави. Бім здибив шерсть на холці, заклацав зубами і слухав, слухав, хапав чуттям повітря, глибоко втягуючи. Він приготувався до зустрічі, анітрохи не догадуючись, що в ньому є хоробрість самозахисту, яку можна назвати героїзмом відчаю (адже вкусив же він Сірого дядька, мало не збивши його з ніг!). Але вовк цього разу не прийшов. Вітру вже не було, отже, здалеку звір не почує Біма, а той час, коли вовки могли забрести на його ділянку, очевидно, ще не настав. Проте Бім у напруженому чеканні, непомітно для самого себе, вже натягнув вірьовку, від чого нашийник почав душити аж до хрипоти. Тоді Бім позадкував до дерева, притиснувся задом до стовбура, перехопив кутніми зубами вірьовку й… перегриз. Як ножем відтяв!
Сталося!
Бім вільний, хоч і самотній у дрімучому лісі.
Так, зрештою, кожен собака й робить, хоч у різних порід це відбувається по-різному: цепні сторожові — ті перегризають вірьовку негайно, бо ж вони люблять тільки міцні ланцюги; моська хоч і не перегризає, але, бувши прив'язаною на вірьовці, починає битися, крутитися, скавуліти й може навіть задушитися; гінчаки довго думають, але перегризають; інтелігентний собака, що працює по красній дичині, просидить багато днів, очікуючи хазяїна, але вірьовку перегризе тільки у хвилини небезпеки або у відчаї, коли стане ясно, що ніхто вже не прийде на допомогу. Отак і Бім: настав час, і він зробив те, що мало бути.
Бім відійшов від дерева обережно, озираючись, прислухаючись до лісу. Зненацька неподалік заскрекотіла сорока. "Хтось тут є, хтось тут є! Хтось тут є, хтось тут є, хтось тут є!" І Бім негайно, з першого ж сорочиного застереження, спинився в заростях молодого дубняка, який щільно розрісся довкруг старого товстенного дуба-віковика. Болю вже майже не відчував, він пішов кудись у глибину. Бім приліг на листя, витягнувши шию й притиснувши голову до землі. Сорока прокричала близько — Бім побачив її на високому дереві. Він, звичайно, побіг би звідси, не гаючи й хвилини, але сорока застерігала про небезпеку з того боку, куди Бімові треба було йти. По тілу пробігало тремтіння, водночас він був і рішучий, завдячуючи сороці за своєчасне попередження про ворога. Спасибі тобі, сороко! Тільки хижі тварини лають цього птаха, чудового вісника, вродженого з телеграфом на хвості, добровільного слугу мирних мешканців лісу. Коли б не сорока, населення, яке бігає та літає, остаточно було б позбавлене інформації про життя лісу.
Вовчиця вийшла на край галявини й зупинилася. Передня нога в неї крива (отож колись вона була поранена людиною). Накульгуючи, вона переступила кілька кроків, повернула голову точно до Біма і з розгону… кинулася в його бік. Але промахнулася — перешкодила крива нога. Бім вислизнув од неї в останню мить, відскочивши вбік. Звір, обернувшись і мовби підстрибнувши на трьох ногах, кинувся знову на Біма. Одначе той дзигою відкотився за дуба й відчув спиною отвір, дупло. І враз, коли вовчиця вдруге промахнулася, в одну мить проліз у дупло, вищирив зуби, несамовито загарчав і так почав гавкати, як ніколи в житті не гавкав, — як гінчак на сліду, як лайка коло барлогу, без передиху. Бімів голос задзвенів по лісу одним-єдиним словом, зрозумілим кожному: "Біда-а! Біда-а!" А ліс підхопив і допомагав луною: "Біда-а! Біда-а!!!" Спасибі тобі, лісе!
І покотилася від сороки до сороки, швидше за телеграф, тривожна звістка: "Хтось когось їсть, хтось когось їсть, хтось когось, хтось когось…" Лісник на кордоні визначив, що й собачий несамовитий гавкіт, і незвичний сорочачий неспокій — не на добро. Він узяв рушницю, зарядив картеччю й пішов у глибину лісу. Чоловік ішов сміливо, бо ліс був йому майже домівкою, а лісові мешканці знали його в обличчя. Та й він знав багатьох з них, знав і вовчицю, але чомусь не вбивав її. "Чи не затесався хтось із молодих мисливців на законну власну територію вовчиці, чи не злякався часом її й чи не виліз на дерево, покинувши собаку на розтерзання?" — подумав він, поспішаючи. Гавкіт лунав здалеку, в самісінькому кінці Вовчого яру, але враз урвався. "Готовий!" — вирішив він і тепер пішов уже тихше, хоч і в тому самому напрямку. Ех, а треба було б поспішити. Поспішити б!
Що ж там сталося біля дуба вікового?
Вовчиця була "терта"; вона відійшла від дупла, щоб Бім замовк, знала, що разом із собачим гавкотом завжди з'являється людина з рушницею. Бім тому й замовк, що вовчиця вже не кидалася на нього. Через якийсь час вона пересунулася ближче й сіла, не зводячи з Біма очей. Отак двоє собак дивилися один на одного око в око: собака дикий, далекий Бімів родич і ворог людини, і собака інтелігентний, який не може жити без доброти людини; вовк ненавидить усіх людей, а Бім любив би всіх їх, якби вони все ж були добрими до нього; собака — друг людини і собака — ворог людини дивилися один одному у вічі.
Вовчиця розуміла, що в дупло вона не зможе пролізти, але все-таки підійшла до нього, потяглася мордою. Бім позадкував у глибину, ощиривши зуби, одначе вже не гавкав: до нього вже не доберешся — він у своїй фортеці.
Скільки часу отак тривало б, невідомо. Та ось вовчиця повела носом навколо, різко повернулася від дупла й, пригнувшись, як перед небезпекою, крок за кроком почала просуватися до галявинки, до того дуба, за який був прив'язаний Бім. Ішла вона з якимсь жахом, опустивши хвіст-поліно.
Розпалена жагою полювання за Бімом, вона пропустила це місце, бо нічний дощ дуже змив запахи, а тепер, як тільки трохи обвітрилося, вона їх виявила: вірьовка на дереві, миска з м'ясом. О, вона вже знала, що це означає: тут була людина! Людиною пахне вірьовка, залізом пахне округла річ, а сліди також її, людини, м'ясо оте — обман, підступність, капкан. Вовчиця на мить зупинилася, відскочила вбік і помчала, як від великої напасті. Так вовк тікає від капкана, поставленого невміло, — не замаскованого зовні й по запаху.
Тікала від Біма остання у лісі, хоробра й горда вовчиця.
…Єдина істота на землі, яку ненавидить вовк, це — людина. Ходять по землі останні вовки, і ти, людино, уб'єш їх, цих волелюбних санітарів лісу і поля, які очищають землю від нечисті, падалі, хвороб і регулюють життя так, щоб залишалося тільки здорове потомство.