З автоклава вдарив довгий, до самісіньких зірок, струмінь пари.
— Даю пояснення для преси… — почав було Вибігалло, але тут пролунало страшне ревіння.
Земля попливла і заворушилася. Зметнулась величезна снігова хмара. Всі повалились один на одного, і мене теж перекинуло і покотило. Ревіння чимраз дужчало, і, коли я заледве, чіпляючись за гусениці вантажівки, звівся на ноги, то побачив, як моторошно, велетенською чашею в мертвому світлі місяця повзе, згортаючись усередину, край горизонту, як загрозливо розгойдуються бронещити, як біжать навсібіч, падають і знову підхоплюються виваляні у снігу глядачі. Я побачив, як Федір Симеонович і Крістобаль Хунта, укриті райдужними ковпаками захисного поля, задкують під натиском урагану, як вони, піднявши руки, намагаються розтягнути захист на всіх присутніх, але вихор розриває захист на шматки, і ці шматки несуться над рівниною, немов величезні мильні бульбашки, і лускають у зоряному небі. Я побачив Януса Полуектовича з піднятим коміром, він стояв, повернувшись спиною до вітру, міцно впершись тростиною в оголену землю, і дивився на годинник. А там, де був автоклав, крутилась, освітлена зсередини червоним, туга хмара пари, і небокрай стрімко загинався дедалі крутіше й крутіше, і здавалося, що всі ми перебуваємо на дні гігантського глечика. А потім зовсім поряд з епіцентром цього космічного неподобства несподівано з'явився Роман у своєму зеленому пальто, що зривалося з плечей. Він широко розмахнувся, жбурнув у ревучу пару якийсь великий предмет, що блиснув пляшковим склом, і відразу ж упав додолу, закривши голову руками. З хмари випірнула огидна, спотворена безумом, фізіономія джина, очі його крутилися від люті. Роззявляючи пащу в беззвучному реготі, він змахнув великими волохатими вухами, запахло паленим, над віхолою звелися примарні стіни чудового палацу, захиталися і впали, а джин, перетворившись на довгий язик помаранчевого полум'я, зник у небі. Кілька секунд було тихо. Потім горизонт із важким гуркотом осів. Мене підкинуло високо вгору і, прийшовши до тями, я побачив, що сиджу, впираючись руками в землю, неподалік від вантажівки.
Сніг зник. Усе поле довкола було чорне. Там, де хвилину тому стояв автоклав, зяяла велика вирва. З неї підіймався білий димок і пахло паленим.
Глядачі почали спинатися на ноги. Обличчя у всіх були брудні та перекошені. Багато хто втратив голос, кашляв, відпльовувався і тихо постогнував. Почали обтрушуватися, і тоді з'ясувалося, що дехто роздягнутий до білизни. Почулося нарікання, потім крики: "Де штани? Чому я без штанів? Я ж був у штанах!", "Товариші! Ніхто не бачив мого годинника?" "І мого!", "І у мене теж зник!", "Зуба немає, платинового! Влітку тільки вставив…", "Ой, а в мене каблучка зникла… І браслет!", "Де Вибігалло? Що за неподобство? Що все це означає?", "Та чорт із ними, з годинником і зубами! Люди-то всі цілі? Скільки нас було?", "А що, власне, сталося? Якийсь вибух… Джин… А де ж велет духу?", "Де споживач?", "Де Вибігалло, врешті-решт?", "А горизонт бачив? Знаєш, на що це схоже?", "На згортання простору, я ці жарти знаю…", "Холодно в майці, дайте що-небудь…", "Д-де ж цей Виб-бігалло? Де цей й-йолоп?".
Земля заворушилася, і з траншеї виліз Вибігалло. Він був без валянок.
— Пояснюю для преси, — хрипко сказав він.
Але йому не дали пояснити. Магнус Федорович Редькін, який прийшов спеціально, щоб дізнатись нарешті, що ж таке справжнє щастя, підскочив до нього, трусячи стиснутими кулаками, і заверещав:
— Це шарлатанство! Ви будете за це відповідати! Балаган! Де моя шапка? Де моя шуба? Я буду на вас скаржитися! Де моя шапка, я питаю?
— У повній відповідності з програмою… — бурмотів Вибігалло, озираючись. — Наш дорогий велет…
На нього насунувся Федір Симеонович.
— Ви, м-миленький, з-закопуєте свій т-талант у землю. В-вами треба відділ Об-боронної Магії посилити. В-ваших ідеальних людей н-на ворожі б-бази скидати треба. Для залякування аг-гресора.
Вибігалло позадкував, затуляючись рукавом сіряка. До нього підійшов Крістобаль Хозевич, мовчки міряючи його поглядом, жбурнув йому під ноги забруднені рукавички і пішов. Жіан Жіакомо, нашвидкуруч створюючи собі подобу елегантного костюма, прокричав здалеку:
— Це ж феноменально, сеньйори! Я завжди відчував до нього певну антипатію, але нічого подібного я й уявити собі не міг…
Тут, нарешті, розібралися в ситуації Г. Проникливий і Б. Питомник. Досі, невпевнено усміхаючись, вони заглядали кожному в рот, сподіваючись що-небудь зрозуміти. Потім вони допетрали, що все йде далеко не в повній відповідності. Г. Проникливий твердими кроками наблизився до Вибігалли і, торкнувши його за плече, сказав залізним голосом:
— Товаришу професоре, де я можу отримати назад мої апарати? Три фотоапарати і один кіноапарат.
— І мою обручку, — додав Б. Питомник.
— Пардон, — сказав Вибігалло з гідністю. — Он ву демандера канд он ура безуан де ву.[16] Почекайте пояснень.
Кореспонденти сторопіли. Вибігалло повернувся та пішов до вирви. Над вирвою вже стояв Роман.
— Чого тут тільки немає… — сказав він ще здалеку.
Велета-споживача у вирві не виявилося. Зате там було все решта і ще багато крім того. Там були фотоі кіноапарати, гаманці, шуби, каблучки, намиста, штани та платиновий зуб. Там були валянки Вибігалли та шапка Магнуса Федоровича. Там знайшовся мій платиновий свисток для виклику авральної команди. Крім того, ми знайшли там два автомобілі "Москвич", три автомобілі "Волга", залізний сейф із печатками місцевої ощадкаси, великий шматок смаженого м'яса, два ящики горілки, ящик жигулівського пива і залізне ліжко з нікельованими кульками.
Натягнувши валянки, Вибігалло, поблажливо усміхаючись, заявив, що тепер можна почати дискусію. "Ставте запитання", — сказав він. Але дискусії не вийшло. Розлючений Магнус Федорович викликав міліцію. Примчав на "тазику" юний сержант Ковальов. Усім нам довелося записатися у свідки. Сержант Ковальов ходив навколо вирви, намагаючись визначити сліди злочинця. Він знайшов величезну вставну щелепу і глибоко замислився над нею. Кореспонденти, отримавши свою апаратуру і побачивши все в новому світлі, уважно слухали Вибігаллу, котрий знову взявся плести демагогічну ахінею про необмежені та різноманітні потреби. Ставало нудно, я мерз.
— Ходімо додому, — сказав Роман.
— Ходімо, — сказав я. — Звідки ти взяв джина?
— Виписав учора зі складу. Зовсім з іншою метою.
— А що все-таки сталося? Він знову обжерся?
— Ні, просто Вибігалло дурень, — сказав Роман.
— Це зрозуміло, — погодився я. — Але звідки катаклізм?
— Усе звідси ж, — сказав Роман. — Я. казав йому тисячу разів: "Ви програмуєте стандартного суперегоцентриста. Він загребе всі матеріальні цінності, до яких зможе дотягтися, а потім згорне простір, перетвориться на лялечку і спинить час". А Вибігалло ніяк не може взяти до тями, що істинний велет духу не стільки споживає, скільки думає і відчуває.
— Це все попіл, — продовжував він, коли ми підлетіли до інституту. — Це всім зрозуміло. Ти краще скажи мені, звідки У-Янус дізнався, що все вийде саме так, а не інакше? Він же все це передбачив. І величезні руйнації, і те, що я допетраю, як прикінчити велета в зародку…
— Справді, — визнав я. — Він навіть подяку тобі виніс. Авансом.
— Дивно, правда? — сказав Роман. — Треба б усе це ретельно продумати.
І ми стали ретельно продумувати. Це зайняло в нас багато часу. Тільки навесні і тільки випадково нам пощастило в усьому розібратися.
Але це вже зовсім інша історія.
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ
ВСІЛЯКА СУЄТА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Коли Бог створював час, — кажуть ірландці, — він створив його достатньо.
Г. Белль
Вісімдесят три відсотки всіх днів у році починаються однаково: дзеленчить будильник. Це дзеленчання вливається в останні сни то судомним скрекотанням підсумкового перфоратора, то гнівними розкатами басу Федора Симеоновича, то скреготом кігтів василіска, що грається у термостаті.
Того ранку мені снився Модест Матвійович Камноєдов. Нібито він став завідувачем обчислювального центру і вчить мене працювати на "Алдані". "Модесте Матвійовичу, — казав я йому, — таж усе, що ви мені радите, це якась хвороблива маячня". А він волав: "Ви мені це пр-ррипиніть! У вас тут усе дур-р-рниця! Бар-р-рдак!" Тоді я зрозумів, що це не Модест Матвійович, а мій будильник "Дружба" на одинадцяти камінцях, із зображенням слоника з піднятим хоботом, пробурмотів: "Чую, чую", — і плеснув долонею по столі біля будильника.
Вікно було розчинене навстіж, і я побачив яскраво-синє весняне небо та відчув гострий весняний холодок. Карнизом, постукуючи, бродили голуби. Навколо скляного плафона під стелею знесилено кружляли три мухи — мабуть, перші мухи цього року. Час від часу вони раптом заходилися розлютовано кидатися з боку на бік, і спросоння мені спала на думку геніальна ідея, що мухи, напевне, намагаються вистрибувати з площини, яка через них проходить, і я поспівчував цьому безнадійному заняттю. Дві мухи сіли на плафон, а третя щезла, і тоді я остаточно прокинувся.
Насамперед я відкинув ковдру і спробував злетіти над ліжком. Як завжди, без зарядки, без душу і сніданку це призвело лише до того, що реактивний момент із силою втиснув мене в ліжкодиван і десь піді мною зіскочили і жалісно задеренчали пружини. Потім я згадав учорашній вечір, і мені стало дуже прикро, бо сьогодні я весь день буду без роботи. Вчора об одинадцятій годині вечора в електронний зал прийшов Крістобаль Хозевич і, як завжди, приєднався до "Алдана", щоб разом із ним розв'язати чергову проблему сенсу життя, і через п'ять хвилин "Алдан" загорівся. Не знаю, що там могло горіти, але "Алдан" вийшов з ладу надовго, і тому мені, замість того, щоб працювати, доведеться, як і усім волохатовухим неробам, безцільно тинятися з відділу у відділ, скаржитись на доленьку та розповідати анекдоти.
Я похнюпився, сів на ліжку й для початку набрав повні груди прани, змітаної з холодним вранішнім повітрям. Якийсь час я чекав, поки прана засвоїться, і відповідно до рекомендації думав про світле та радісне. Потім я видихнув холодне вранішнє повітря і взявся виконувати комплекс вправ ранкової гімнастики. Мені розповідали, що стара школа рекомендувала гімнастику йогів, але йога-комплекс, так само як і майже нині забутий майя-комплекс, займав п'ятнадцять-двадцять годин на добу, і з призначенням на пост нового Президента AH СРСР старій школі довелося поступитися.