Комов напівжартома запропонував, що аборигени і є Блукачами, які вгамувалися, наситившись зовнішньою інформацією, і замкнулись на собі. Горбовський знову натякнув на ідеї Комова і теж жартома почав його допитувати, як належить оцінювати таку еволюцію Блукачів у світлі теорії вертикального прогресу.
Потім побалакали про здоров'я доктора Мбоги, перестрибнули раптово на вмиротворення якоїсь Острівної Імперії та про роль у цьому вмиротворенні якогось Рудольфа, якого вони також чомусь називали Блукачем; плавно й якось невловимо перейшли від Рудольфа до питання про межі компетенції Ради Галактичної Безпеки, погодились на тому, що до цієї компетенції входять тільки гуманоїдні цивілізації… Дуже швидко я перестав розуміти, про що вони розмовляють, а головне — чому вони розмовляють саме про це.
Потім Горбовський сказав:
— Я вас зовсім замордував, Геннадію, вибачте. Йдіть відпочивати. Дуже приємно було з вами поспілкуватися. Ми ж таки вже давненько не бачилися.
— Але незабаром, звичайно, побачимося знову, — промовив Комов з гіркотою.
— Так, думаю, днів через два. Бадер уже в дорозі, Боровик теж. Я гадаю, що післязавтра весь КОМКОН буде на базі.
— Отже, до післязавтра, — сказав Комов.
— Передайте вітання вашому вахтовому… Стасеві, здається. Дуже він у вас… такий… стройовий, я б сказав. І Якову, Якову обов'язково передавайте вітання! Ну, і всім іншим, звичайно.
Вони попрощалися.
Я сидів тихо, як миша, і продовжував безглуздо витріщатися на оглядовий екран, нічого не бачачи, нічого не розуміючи. За спиною у мене не було чути ні звуку. Хвилини тяглися нестерпно повільно.
Від бажання обернутися в мене закам'яніла шия і кололо під лопаткою. Мені було цілком зрозуміло, що Комов вражений. У всякому випадку, я був дуже вражений. Я шукав відповідь за Комова, та в голові у мене безглуздо крутилося тільки одне: "А що мені Блукачі? Теж мені, Блукачі! Я й сам, у якомусь сенсі, Блукач…"
Раптом Комов сказав:
— Ну а ваша думка, Стасю?
Я мало не бовкнув: "А що нам Блукачі?" — але стримався. Просидів секунду, не міняючи пози, для поважності, а потім повернувся разом із кріслом. Комов, поклавши підборіддя на сплетені пальці, дивився на погаслий екран візора. Очі його були напівзаплющені, рот якийсь скорботний.
— Напевно, доведеться вичекати… — сказав я. — Що ж робити… Та й Малюк, може, більше не прийде… У всякому випадку, не скоро прийде…
Комов усміхнувся краєм рота.
— Малюк-то прийде, — сказав він. — Малюк надто любить ставити питання. А уявляєте, скільки в нього зараз нових запитань?
Це було майже слово в слово те, що сказав у кают-компанії Вандерхузе.
— Тоді, може… — пробурмотів я нерішуче, — може, і справді краще…
Ну що я міг йому сказати? Після Горбовського, після самого Комова, що міг сказати непомітний пересічний двадцятирічний кібертехнік зі стажем практичної шість із половиною діб, — хлопець, може, і непоганий, працьовитий, багато чим цікавиться і таке інше, але, треба визнати, не великого розуму, простуватий, невіглас…
— Може, — мляво сказав Комов. Він піднявся, попрямував, шаркаючи підошвами, до виходу, але на порозі спинився. Обличчя його раптом скривилося. Він майже вигукнув: — Невже ж ніхто з вас не розуміє, що Малюк — це випадок єдиний, випадок, по суті справи, неможливий, а тому єдиний і останній! Адже цього більше не станеться ніколи. Розумієте? Ні-ко-ли!
Він пішов, а я залишився сидіти обличчям до рації та спиною до екрану і намагався розібратися не стільки навіть у думках своїх, скільки у почуттях. Ніколи!.. Авжеж, ніколи. Як ми всі тут заплутались! Бідолашний Комов, бідолашна Майка, бідолашний Малюк… А хто найбідолашніший? Тепер ми, звісно, заберемося звідси. Малюкові полегшає, Майка піде вчитися на педагога, тож, мабуть, найбідолашніший — Комов. Це ж треба придумати: наткнутись — особисто наткнутись! — на унікальну ситуацію, на унікальну можливість підвести нарешті під свої ідеї експериментальний базис, і раптом — усе шкереберть! Раптом той самий Малюк, що мав би стати вірним помічником, безцінним посередником, головним тараном, що трощить усі перешкоди, сам перетворюється на головну перешкоду… Адже не можна ж ставити питання: майбутнє Малюка чи вертикальний прогрес людства. Тут якась логічна каверза, на зразок апорій Зенона[29]… Чи не каверза? Чи справді так слід ставити питання? Людство все-таки… Замислений, я повернувся в кріслі обличчям до екрана, неуважно оглянув околиці і ахнув. Великі питання миттєво вилетіли у мене з голови.
Урагану як не бувало. Все навколо було біле від інею і снігу, а Том стояв зовсім поряд із кораблем, на самій межі мертвої зони, перед вхідним люком, і я відразу зрозумів, що це Малюк сидить там на снігу і не зважується увійти — самотній, розриваючись між двома цивілізаціями…
Я схопився і галопом помчав коридором. У кесоні я машинально схопився було за доху, але відразу ж пожбурив її, всім тілом вдарився в перетинку люка і вивалився назовні. Малюка не було. Пришелепкуватий Том запалив вогник, випрошуючи наказів. Усе було біле й іскрилося у світлі сполохів. Але біля самого люка, в мене під ногами чорнів якийсь круглий предмет. Я позадкував. Казна-яка дикість уявилась мені на мить. Я навіть не відразу примусив себе нахилитися.
Це був наш м'яч. А на м'яч був напнутий обруч із "третім оком". Об'єктив був розбитий, та й узагалі обруч мав такий вигляд, наче побував під обвалом.
І жодного сліду на сніжній заволоці.
Завершення
Він викликає мене щоразу, коли йому кортить побалакати.
— Здрастуй, Стасю, — каже він. — Поговоримо? Давай?
Для зв'язку виділено чотири години на добу, але він ніколи не дотримується розкладу. Він його не визнає. Він викликає мене, коли я сплю, коли я сиджу у ванній, коли я пишу доповіді, коли я готуюся до чергової розмови з ним, коли я допомагаю хлопцям і дівчатам, які по гвинтику перебирають охоронний супутник Блукачів… Я не серджусь. На нього неможливо сердитись.
— Здрастуй, Малюче, — відгукуюсь я. — Авжеж, давай побалакаємо.
Він мружиться, неначе від задоволення, і ставить своє стандартне запитання:
— Ти зараз справжній, Стасю? Чи це твоє зображення?
Я запевняю його, що це я власного персоною, Стась Попов, особисто і без ніяких зображень. Уже багато разів я пояснював йому, що не вмію створювати зображень, і він, я думаю, давним-давно це зрозумів, але запитання залишається. Може, він так жартує, може, без цього запитання він і не уявляє собі нормального обміну привітаннями, а може, йому просто подобається слово "зображення". Є в нього улюблені слова — "зображення", "феноменально", "по бім-бом-брамселях"…
— Чому око бачить? — починає він.
Я пояснюю йому, чому бачить око. Він уважно слухає, постійно торкаючись до своїх очей довгими чутливими пальцями. Він чудово вміє слухати, і хоча зараз він облишив цю свою манеру — метатися як підпалений, коли його що-небудь особливо вражає, — я постійно відчуваю в ньому якийсь азарт, приховану буйну пристрасть, всепоглинаючий захват пізнавання, який, на жаль, недоступний мені і який неможливо описати.
— Феноменально! — хвалить він, коли я закінчую. — Лускунчик! Я це обдумаю, а потім спитаю ще раз…
Між іншим, ці його самотні розумування над почутим (шалений танок м'язів обличчя, хитромудрі узори з каміння, гілок, листя) наводять його інколи на дуже дивні запитання. От і зараз:
— Як дізналися, що люди думають головою? — питає він.
Я трохи спантеличений і починаю борсатись. Він слухає мене, як і раніше, уважно, і поступово я випливаю, намацую твердий грунт під ногами, і все йде ніби гладенько, і обидва ми ніби задоволені, та коли я закінчую, він оголошує:
— Ні. Це дуже індивідуально. Це не завжди і не всюди. Якщо я думаю тільки головою, то чому я зовсім не можу міркувати без рук?..
Я відчуваю, що ми переходимо на слизьку тему. Центр категорично наказав мені будь-що уникати розмов, які могли б навести Малюка на ідею аборигенів. І наказав, слід сказати, правильно. Зовсім уникнути таких розмов не вдається, і останнім часом я помітив, що Малюк якось дуже важко переживає навіть власні посилання на спосіб свого життя. Може, починає здогадуватися? Хто його знає… Я вже кілька днів чекаю його прямого запитання. Хочу цього запитання і боюсь його…
— Чому ви можете, а я не можу?
— Цього ми ще до пуття не знаємо, — зізнаюсь я і обережно додаю: — Є припущення, що ти таки не зовсім людина…
— Тоді що ж таке людина? — негайно допитується він. — Що таке людина зовсім?
Я досить поганенько уявляю собі, як можна відповісти на таке запитання, і обіцяю розповісти йому про це наступної зустрічі. Він зробив з мене справжнього енциклопедиста. Іноді я цілодобово заковтую і переварюю інформацію. Головний Інформаторій працює на мене, найкрупніші спеціалісти з усяких галузей знань працюють на мене, я маю право будь-якої хвилини зв'язатися з ким-небудь із них і просити роз'яснень — стосовно моделювання П-абстракцій, обміну речовин в абісальних формах життя, методики побудови шахових етюдів…
— У тебе втомлений вигляд, — співчутливо помічає Малюк. — Ти втомився?
— Пусте, — кажу я. — Терпіти можна.
— Дивно, що ти втомлюєшся, — повідомляє він замислено. — Я чомусь ніколи не втомлююсь. А що таке, власне, втома?
Я набираю в груди якомога більше повітря і починаю пояснювати йому, що таке втома. Не перестаючи слухати, він розкладає перед собою камінчики, які обробив для нього старий добрий Том, надавши їм форми кубиків, куль, паралелепіпедів, конусів і складніших фігур. На ту мить, коли я закінчую, перед Малюком виростає дуже складна споруда, геть ні на що не схожа, але попри те по-своєму гармонійна і по-чудернацькому осмислена.
— Ти розповів чудово, — каже Малюк. — Скажи мені, наша бесіда записується?
— Так, звичайно.
— Зображення гарне, чітке? Зображення!
— Як завжди.
— Тоді нехай на цю фігуру гляне дід. Поглянь, діду: вузли остигання тут, тут і тут…
Малюків дід, Павло Олександрович Семенов, працює в галузі реалізації абстракцій у розумінні Парсиваля. Він досить пересічний учений, але великий ерудит, і Малюк підтримує з ним постійний творчий зв'язок. Павло Олександрович казав мені, що Малюк міркує часто-густо наївно, але завжди оригінально, і деякі з його побудов становлять певний інтерес для теорії Парсиваля.
— Обов'язково, — кажу я.