Я зрісся з цим мерзенним гадючником, ніби він став моїм серцем, наче биття мого серця зливалося з кишінням цього зміїного кодла. Мало того, що протягом піввіку я знав у самому собі лише те, що насправді не було мною; на інших я теж дивився так само. Мене сліпила та ница жадоба, яку я бачив на обличчях своїх дітей. У Роберові я помічав лише тупість, і ця видимість усе застувала мені. Я ніколи не усвідомлював, що побачити сутність людини можна лише, зірвавши з неї маску, заглянувши за цю маску. Мені треба було б зробити це відкриття раніше, в тридцять-сорок років. Але тепер я старий сердечник; востаннє я дивлюсь, як осінь заколисує виноградинки, огортаючи їх серпанком і промінням. Ті, кого я мав любити, померли; померли ті, хто міг би мене любити. А до тих, хто лишився жити, мені не знайти підходу, не ввійти в їхню довіру – нема вже часу та й снаги. Тепер у мені все, – навіть голос, рухи, і сміх, – належать тому іродові, якого я змушував боротися з усім світом, іродові, якому я дав своє ім'я.
Здається, саме такі думки роїлися мені в голові, коли я стояв у винограднику, спершись на пакіл, і дивився на далекі луки Ікема в промінні призахідного сонця. Я усвідомив їх собі краще, завдяки одному випадку, про який я тут розповім, але вони виникли в мені ще того вечора, коли я вертався додому, до глибини душі пройнятий спокоєм, що огортав землю; тіні видовжувались, довколишній світ був царством тиші, розкидані тут і там пагорби, здавалося, підпирають один одного плечима в чеканні туманів і пітьми, – тоді вони, можливо, приляжуть і заснуть людським сном.
Я сподівався, що Женев'єва і Юбер уже вдома: вони обіцяли пообідати зі мною. Вперше в житті я хотів, щоб вони побули зі мною, вперше був радий їх бачити. Мені не терпілося відкрити перед ними свою нову душу. Бо ж не можна гаяти ні хвилини, треба швидше їх узнати, і хай вони узнають мене. Чи встигну я перед смертю перевірити своє відкриття? Я на крилах пролечу довгий шлях, що веде до сердець моїх дітей, подолаю всі перешкоди між нами. Гадючник нарешті розчавлений: я дуже швидко завоюю любов своїх дітей, і вони плакатимуть, закриваючи мені очі.
Їх досі не було. Я сів на лаву біля дороги, дослухаючись, чи не загуркоче мотор. Що більше вони спізнювалися, то дужче мені хотілося їх побачити. Спалахнув був мій давній гнів: я їх чекаю, а їм байдуже! Їх не обходить, що я страждаю через них, це вони зумисне так… Потім я похопився: може, вони спізнюються через якусь не відому мені причину; даремно я за звичкою злюся. Бамкнув дзвін, вістуючи обід. Я пішов на кухню сказати Амелії, що треба ще трошки почекати. Нечасто траплялося мені заглядати до цієї кухні з чорними сволоками, де висіли окости. Я сів на солом'яному стільці біля вогню. До моєї появи Амелія, її чоловік і наш прикажчик Казо весело гомоніли, я ще здалеку чув їхній регіт. Тільки-но я зайшов, вони вмовкли. Завжди мене оточує атмосфера страху й пошани. Я ніколи не розмовляю зі слугами. Мене не назвеш вимогливим, прискіпливим господарем. Ні, слуг просто не існує для мене, я їх не бачу, не помічаю. Але цього вечора мені було якось затишніше біля них. А що мої діти не приїхали, то чому б мені не пообідати біля цього столу, де куховарка січе м'ясо?
Казо втік, Ернест одяг білу куртку – прислужувати мені. Його мовчанка мене гнітила. Я не міг придумати, що йому сказати. Мені нічогісінько не було відомо про цю подружню пару, яка вірою і правдою слугувала мені вже двадцять років. Нарешті я згадав, що їхня дочка, одружена в Совтері-де-Гюйєні, якось приїздила до нас і привезла кролика, за якого Іза не заплатила їй, бо вона їла й пила в нашому домі. Не повертаючи голови, я скоромовкою сказав:
– А що, Амеліє, як ваша дочка? Все в Совтері живе?
Та схилила до мене темне обвітрене обличчя і, глянувши на мене, мовила:
– Пан же знає, вона померла… двадцять дев'ятого числа, на святого Михайла, саме десять років тому. Хіба пан не пригадує?
Чоловік її не озвався ні словом, тільки суворо глянув на мене: він подумав, що я навмисне вдаю, ніби забув про їхнє горе. Я пробелькотів:
– Вибачте мені… Знаєте, в старечій голові…
І, як завжди, коли я нічуся і бентежуся, в мене вихопився смішок, я не міг придушити цього хихотіння. Ернест промовив своїм звичним тоном:
– Обід на столі…
Я підвівся і рушив до погано освітленої їдальні; сів за стіл напроти Ізиної тіні. А он там сиділа колись Женев'єва, далі абат Ардуен, ще далі Юбер… Я шукав очима високого стільчика Марі,– він стояв колись між вікном і буфетом і служив після неї Жаніні, а потім Жаніниній дочці. Я ледве проковтнув кілька шматків: мене страшив погляд чоловіка, який подавав на стіл.
У вітальні палала лоза в коминку. В цій кімнаті кожне покоління, відступаючи одне перед одним, як море в годину відпливу, полишало свої черепашки: альбоми, шкатулки, дагеротипи, карсельські гасниці[22]. В засклених шафках стояли всякі дрібнички. Знадвору чувся важкий тупіт коня, скрип винотоки, що працювала біля самого будинку. Звуки ці краяли мені серце.
– Діти мої, чому ви не приїхали? – жалісно стогнав я.
Якби слуги почули, то, певно, подумали б: то хтось чужий сидить у вітальні,– не впізнали б мого голосу, не повірили б, що так говорить той негідник, який, вони думали, прикинувся, ніби нічого не знає про смерть їхньої дочки.
Дружина, діти, хазяї й слуги – усі, здавалося, вчинили змову проти моєї душі і диктували мені огидну роль. Я так і закляк у цій лютій поставі, яку змусили мене прибрати. Моя подоба відповідала образу, створеному їхньою ненавистю до мене. Яке це шаленство – сподіватися, що в шістдесят вісім років я піду проти течії і змушу їх побачити в мені іншу людину! Але ж я інший і завжди був інший! Ми бачимо лише те, що звикли бачити. Отак і вас я не бачу по-справжньому, бідолашні мої дітки. Якби ж я був молодший, а то вже різко визначився мій душевний склад, міцно вкорінилися звички. А втім, і замолоду я навряд чи зумів би розбити ці лихі чари. На те потрібна сила. Чиясь допомога потрібна. Потрібен хтось, хто ручився б перед людьми, що я переміг самого себе, той, кому кревні повірили б і побачили б мене іншим; потрібен якийсь надійний свідок, який сказав би правду про мене, зняв би з моїх плечей мерзенну ношу і перебрав би її на себе…
Навіть найкращі серед людей нездатні самі, без чиєїсь допомоги, навчитися любити. Щоб не боятися дивацтв, вад, а найбільше людської глупоти, треба пізнати вже забуту людьми таємницю любові. І поки не буде знову відкрито цієї таємниці, марно й намагатися змінити умови життя: колись я вірив, що лише з егоїзму цурався всіх господарчих та суспільних питань; я таки був справжнім іродом, замкнутим у своїй самотності й байдужості до всіх; але в мені жило таємне почуття, невиразна певність того, що ніякими переворотами не оповити лице світу, треба дістатися до самої його серцевини. Я шукаю того, хто міг би здобути таку перемогу, треба, щоб він сам був серцем усіх сердець, вогненним осереддям усієї людської любові. Бажання моє, мабуть, було вже молитвою. Ще трохи – і я став би навколішки, і, спершись на крісло, склав би руки, – так уклякала в літні вечори Іза, а троє малих пригорталися до її сукні. Вертаючись з тераси, я бачив їх крізь освітлене вікно; притишуючи кроки, невидимий у темному садку, я дивився на цю молитовну групку: "Простершись перед тобою, господи, – проказувала молитву Іза, – хвалю тебе, що ти дав мені серцем пізнати тебе й полюбити…"
Стою тепер посеред кімнати, заточуючись, ніби мене хто вдарив. Я все думаю про своє життя, вдивляюся в минуле. Ні, не підеш проти каламутної течії. Я був страшною людиною, тому й не мав жодного друга. А проте, казав я собі, чи не тому так сталося, що я ніколи не вмів критися під личиною? Якби всі люди ходили без машкари, як ходив я з піввіку, мабуть, вони здивувалися б, яка невелика різниця між ними. Бо, щиро кажучи, ніхто не показує свого справжнього обличчя, ніхто! Більшість людей наслідують одне одного, хизуються високими благородними почуттями. Самі того не відаючи, вони наслідують літературних героїв або когось іншого. Святі знали, що коїться в душах людей, і тому ненавиділи, зневажали Себе. Я б не був пострахом для всіх, якби ховався, не показував себе оголеного, без усяких прикрас.
Ось які думки гнітили мене, коли я снував по темній кімнаті, натикаючись на важкі меблі з палісандрового або червоного дерева, на замулені піском уламки минулого нашої родини. Стільки людей, від яких лишився самий тлін, колись сиділи за цими столиками, у цих кріслах, лежали на цих канапах. Діти побруднили своїми черевиками отоманку, коли залазили туди, гортаючи "Світ в образах"[23] за 1870 рік. Оббивка так і залишилася чорною в тих місцях, де її торкалися ніжки. Вітер кружляє довкола дому, підмітає опалий тополиний лист. Знову забули замкнути віконниці у якійсь із кімнат.
XIX
Назавтра я тривожно чекав пошти. Я блукав алеями, як блукала колись Іза, виглядаючи дітей, коли ті приходили пізно. Чи не посварилися вони? А може, хто захворів? Я "псував собі кров": вигадувати всякі страхи я був такий самий мастак, як Іза; чого тільки я не передумав. Я довго ходив по виноградниках, нічого не помічаючи, як це властиво заклопотаній людині. Але, пригадується, я помітив, що в мені відбулася зміна. Я навіть тішився своєю тривогою. В тумані відлунювали всі одголоси, долину було чути, але не видно. По довгих смугах виноградників розлетілися плиски й дрозди, кидаючись на ще не підгнилі грона. Люк у дитинстві любив ці досвітки ранньої осені…
Юберова листівка, надіслана з Парижа, не заспокоїла мене. Він писав, що йому несподівано довелося поїхати в нагальній справі: немалі прикрощі, він розповість, коли повернеться; вдома його чекати позавтра. Я думав, у нього якесь ускладнення у фінансовій управі: може, він дозволив собі щось незаконне?
Після обіду я не витримав, звелів відвезти мене на вокзал і взяв квиток до Бордо, дарма що обіцяв дітям не їздити самому. Женев'єва мешкала тепер у нашому колишньому будинку. Я здибався з нею в передпокої,– вона прощалася з якимсь незнайомцем, певне, з лікарем.
– Юбер нічого тобі не сказав?
Вона повела мене до тієї самої приймальні, де я зомлів у день похорону.