Робітники мільйонами кидали машини й припиняли роботу. Особливо відзначились машинобудівники. їхню профспілку було знищено, вони просто спливали кров'ю, проте знов повстали на боротьбу разом із своїми товаришами-металістами.
Роботу припинили навіть чорнороби і позаспілкові робітники. Страйк паралізував усе. Ніхто й не міг працювати. Найактивнішими агітаторами за страйк виявилися жінки. Вони збурилися проти війни, бо не хотіли, щоб їхні чоловіки йшли вмирати. Ідея загального страйку захопила всіх, розбудила народний гумор. Вона виявилась надзвичайно заразлива. Діти й собі оголосили страйк по всіх школах, і ті вчителі, що приходили ще вести урок, знаходили в класі лише порожні лави. Загальний страйк набув форми великої національної розваги. Ідея солідарності трудящих, так ясно доведена, вразила всіх. І, кінець кіпцем, не було ніякої небезпеки брати участь у цій гігантській витівці, бо коли всі винні, то кого ж можна карати?
Сполучені Штати було паралізовано. Ніхто не знав, що де робиться. Газети не виходили. Пошта й телеграф не працювали. Міста й селища були ізольовані одне від одного, здавалося, ніби між ними та зовнішнім світом простяглися десятки тисяч миль первісної пустелі,— ніби той зовнішній світ узагалі перестав існувати. І так тривало цілий тиждень.
У Сан-Франціско ми навіть не знали, що діється по той бік бухти, в Окленді й Берклі. Було від того аж моторошно. Здавалося, ніби весь світ лежав мертвий. Пульс країни перестав битися, нація ніби вмерла. Трамваї більше не мчали вулицями, не чулося фабричних гудків, не працювали електростанції, не їздили візники, не кричали продавці газет — нічого. Тільки вряди-годи, мов таємничий привид, промайне людина, — пригнічена, якась нереальна серед загальної тиші. Але цей тиждень тиші багато чого навчив Олігархію: вона добре засвоїла науку. То було грізне попередження, і Олігархія не збиралась у майбутньому допустити до чогось такого.
Наприкінці тижня телеграфісти Німеччини й Сполучених Штатів, як було умовлено заздалегідь, повернулися до роботи. Через них керівники соціалістичних партій обох країн подали урядам свої ультиматуми — скасувати оголошення війни, інакше загальний страйк триватиме далі. Незабаром було досягнуто згоди. Оголошення війни скасували. Лише після цього населення обох країн повернулося до роботи.
Відновлення миру призвело до союзу Німеччини із Сполученими Штатами. Власне, то був союз між німецьким кайзером та Олігархією проти їхнього спільного ворога — революційного пролетаріату обох країн. Цей союз Олігархія по-зрадницькому порушила згодом, коли німецькі соціалісти повстали й скинули кайзера з трону. Цього лишень Олігархія і прагнула — знищити свого могутнього конкурента на світовому ринку. Загибель капіталізму в Німеччині поклала край її торговельній експансії. Сама природа соціалістичного ладу дає змогу населенню країни споживати всю продукцію народного господарства. Звичайно, Німеччина і після революції експортувала за кордон деякі свої вироби, але тільки щоб одержати за них те, чого не виробляла сама. Такий обмін виробами не мав нічого спільного з вивозом неспожитих лишків.
— Закладаюся, що Олігархія знайде спосіб виправдатись, — сказав Ернест, коли стало відомо про порушення Олігархією угоди з німецьким кайзером. — Вона, як завше, доводитиме, що зробила це в інтересах народу.
І справді, в пресі Олігархія виправдувалася тим, що це, мовляв, зроблено задля добра американського народу: ненависного конкурента усунуто із світового ринку, і тепер Америка матиме де збувати свої зайві вироби.
— І ось що тут найбезглуздіше і найстрашніше: ми такі безсилі, що наші інтереси, наше добро справді в руках у цих йолопів, — казав про це Ернест. — Вони, бачте, дали нам змогу більше продавати за кордон, цебто менше споживати самим!
Розділ XIV
ПОЧАТОК КІНЦЯ
Вже в січні 1913 року Ернест зрозумів, у якому напрямку розвиватимуться події. Але він ніяк не міг домогтись, щоб і його товариші, керівники соціалістичної партії, побачили небезпеку, яку він сам ясно бачив, — небезпеку Залізної П'яти. Вони були занадто благодушні, а події розвивалися занадто швидко. Трагічна розв'язка наближалася. Американська Олігархія фактично захопила панування над світовим ринком, і десятки країн опинилися за бортом із своїми неспожитими й непроданими виробами на руках. Цим країнам лишався тільки один рятунок — змінити суспільний лад. Жити й далі по-старому, виробляючи товари в надлишку, вони не могли. Капіталістична система в цих країнах безнадійно збанкрутувала.
Зміна ладу в тих країнах набрала форми революції. Настали часи насильства й хаосу. Падали уряди, розпадалися віковічні основи суспільства. Всюди, за винятком двох чи трьох країн, колишні владарі суспільства — капіталісти — люто боролися за свою власність, але бойовий пролетаріат відібрав у них владу. Нарешті здійснилося геніальне передбачення Карла Маркса: "Вже чути подзвін по капіталістичній приватній власності. Експропріаторів експропріюють". В міру того, як у різних країнах розвалювався капіталізм, там установлювався соціалістичний лад.
"Чому відстають Сполучені Штати?" — "Ворушіться, американські революціонери!" — "Що сталося з Америкою?" — запитували в телеграмах наші чужоземні товариші, що перемогли в своїх країнах. Але ми не могли поспіти за ними. На нашому шляху до влади величезним страховищем стояла Олігархія.
— Стривайте, ми візьмемо владу навесні! — відповіли ми. — Тоді побачите.
В цьому й полягала наша таємниця. Ми схилили на свій бік фермерську партію, а навесні, згідно з результатами недавніх виборів, влада в дванадцяти штатах мала перейти до її рук. Це означало, що в дванадцяти штатах відразу встановиться влада народного співробітництва. Далі вже все було легко зробити.
— А що, як фермерам не передадуть влади? — запитував Ернест. Але його товариші тільки називали його кракуном і панікером.
Проте головну небезпеку Ернест побачив не в тому, що фермерам можуть не віддати влади. Чого він справді боявся, то це можливого розколу робітничого класу. Він боявся, що великі профспілки можуть відійти від руху і пролетаріат розпадеться на окремі касти.
— Книжка Гента навчить олігархів, як цього досягти, — говорив Ернест. — Я певен, що вони вивчають його "Благодійний феодалізм"{77} як підручник.
Я ніколи не зможу забути тієї ночі, коли він прийшов до мене після палкої суперечки з шістьма профспілковими лідерами і спокійно сказав:
— Ну все. Залізна П'ята перемогла. Вже видно кінець.
Ті невеличкі збори в нашому домі були неофіційні.
Разом із своїми товаришами Ернест вимагав від профспілок твердої обіцянки підняти робітників на другий загальний страйк. Голова Спілки машинобудівників О'Коннор перший із шістьох профспілчан відмовився дати таку обіцянку.
— Хіба ви ще не пересвідчилися, що вас із вашою тактикою окремих страйків та бойкотів тільки б'ють весь час? — переконував його Ернест.
О'Коннор і решта закивали головами.
— Ви бачили також, що може дати загальний страйк, — провадив далі Ернест. — Загальним страйком ми зірвали війну з Німеччиною. Ніколи ще так чудово не виявлялася солідарність і могутність робітництва. Робітники можуть керувати світом і керуватимуть ним. Якщо союз між соціалістами та профспілками триватиме далі, ми покладемо край пануванню капіталізму. В цьому єдина надія для вас. І ви самі знаєте, що іншого шляху немає. Робіть хоч що за своєю старою тактикою, ви однаково приречені на поразку, вже хоч би тому, що ваші хазяї цілком контролюють суди{78}.
— Ви занадто поспішаєте, — відповів О'Коннор. — Ви ще не випробували всіх засобів. Є й інший шлях. Ми знаємо, що нам треба робити. Нам уже набридли ці страйки, сили вже нема. І я не думаю, щоб знов виникла потреба закликати наших людей до страйку.
— Який же цей ваш шлях? — навпростець запитав Ернест.
О'Коннор засміявся й похитав головою:
— Я можу вам лише сказати, що ми не дрімали останній час. І тепер не дрімаємо.
— Ви що ж, боїтеся сказати? Чи, може, соромитесь? — спитав його Ернест із викликом.
— Ми самі знаємо своє діло, — відповів О'Коннор.
— Це, мабуть, темне якесь діло, якщо ви так із ним криєтеся, — сказав Ернест уже гнівно.
— Ми заплатили за свою науку потом і кров'ю і відробили все, що належить нам, — відповів О'Коннор. — Шкура ближча як сорочка.
— Коли ви боїтеся сказати мені, який він, цей ваш новий шлях, тоді я вам скажу! — Ернест уже відверто кипів гнівом, — Ви хочете урвати най із награбованого. Ви змовилися з ворогом, ось що ви зробили. Ви продали інтереси робітників, усього робітничого класу. Ви покидаєте поле бою, як боягузи й дезертири.
— На це я вам нічого не скажу, — похмуро відповів
О'Коннор. — Тільки, я гадаю, ми ліпше за вас знаємо, що для нас корисніше.
— А про те, що корисніше для всіх робітників, ви не дбаєте! Вам на це начхати!
— Нічого я вам не скажу, — знову відповів О'Коннор. — Хіба тільки що я голова профспілки машинобудівників і що мій обов'язок — дбати перш за все про тих людей, які обрали мене. От і все.
Коли робітничі лідери пішли, Ернест із спокоєм відчаю змалював мені, що має тепер статися.
Соціалісти завжди радо віщували, що настане день, коли профспілки, зазнавши поразки в економічній боротьбі, перейдуть до боротьби політичної. І ось тепер Залізна П'ята розбила профспілки в економічній боротьбі. Вони перейшли до боротьби політичної. Але замість радості вийшло з того горе. Залізна П'ята теж здобула науку. Ми показали їй свою силу в загальному страйку, і вона вжила заходів, щоб не допустити до цього в майбутньому.
— Але як? — спитала я.
— Дуже просто. Вони підкупили великі профспілки. Майбутній загальний страйк вони не підтримають, отже, загального страйку більш не вийде.
— Але ж для Залізної П'яти це буде занадто дорога тактика, аби весь час її дотримуватись, — заперечила я.
— Вона й не підкуплюватиме всіх профспілок. Це й не потрібно. Ось що буде зроблено. Платню збільшать, а робочий день скоротять для членів профспілок залізничників, металургів та машинобудівників. І таке привілейоване становище закріплять за ними й надалі. Членство в такій профспілці буде ніби квиток до раю.
— І все ж я не розумію, — відказала я. — А що станеться з іншими спілками? Адже більшість профспілок лишається поза цією групою.
— Інші профспілки буде знищено.