Я спочатку забула, а тепер згадала.
Аттікус поклав газету на коліна.
— Будь ласка, поясни ще раз, не зрозумів,— сказав він.
Я розповіла йому докладно, як ми ходили з Келпурнією до церкви. Мені здалося, що Аттікус був задоволений, але тітка Олександра, яка доти сиділа в кутку і спокійно вишивала, відклала своє вишивання і не зводила з нас очей.
— Отже, у неділю ви йшли з Келпурнією з її церкви?
— Так, мем. Вона брала нас із собою,— сказав Джем.
Я пригадала ще щось.
— Так, мем, і ще я коли-небудь піду до неї додому, вона обіцяла. Аттікус, можна мені піти в неділю? Кел казала, що зайде по мене, якщо ти кудись поїдеш.
— Ні, не можна!
Це мовила тітка Олександра. Здригнувшись, я повернулася до неї, потім знову до Аттікуса; перехопила швидкий погляд, який він кинув на сестру, але було вже пізно — я встигла сказати:
— Я питала не вас!
Аттікус, хоч був досить огрядний, з незвичайною легкістю підхоплювався з крісла. Вмить він уже стояв на ногах.
— Попроси пробачення у тітки,— сказав він.
— Я питала не її, я спитала тебе...
Аттікус повернув до мене голову і так подивився своїм здоровим оком, що мені стало моторошно. Сказав суворо:
— Спершу попроси пробачення у тітки.
— Пробачте мені, тітонько,— промимрила я.
— Так от,— сказав Аттікус.— Запам'ятай раз і назавжди: ти повинна робити те, що тобі скаже Келпурнія, те, що скажу тобі я, а також тітка, поки вона живе в нашому домі. Зрозуміло?
Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила піти в ванну — це був єдиний спосіб відступити, не втрачаючи власної гідності. Навмисно сиділа там довго, щоб вони подумали, ніби мені й справді туди треба було. Повертаючись, я постояла у коридорі, біля вітальні, і прислухалася — там сперечалися. Крізь прочинені двері я бачила, як Джем сидить на дивані, тримаючи перед очима розкритий футбольний журнал, і крутить головою то в один бік, то в другий, ніби на сторінках журналу завзято грали в теніс.
— Ти повинен щось робити з нею,— долинув голос тітки,— ти занедбав виховання дітей, Аттікус, далі нікуди.
— Я не вбачаю ніякої крамоли в тому, що вона піде туди. Кел догляне її там не гірше, ніж тут.
Хто ця "вона", про кого мова? Серце моє завмерло: про мене. Я ніби відчула на собі дотик грубої одежі рожевого кольору — форми дівчаток у виправному будинку. І вдруге в своєму житті подумала: треба тікати! Тікати негайно.
— Аттікус, це непогано, що в тебе добре серце, ти людина поступлива, але в тебе є дочка, про яку вже треба подумати. Вона росте.
— Саме про це я й думаю.
— Тобі все одно цього не уникнути. Рано чи пізно доведеться на це піти. Це можна зробити сьогодні. Вона нам більше не потрібна.
Аттікус відповів спокійним голосом:
— Олександро, Келпурнія залишить цей дім тоді, коли захоче сама. Ти можеш зі мною не погодитись, але без неї всі ці роки я не міг би управитися. Вона відданий член нашої сім'ї, і тобі доведеться з цим примиритися. Крім того, сестро, я не хотів би, щоб ти заради нас вибивалася з сил, у цьому немає потреби. Кел потрібна нам тепер, як і раніше.
— Але, Аттікус...
— До того ж я не думаю, що, виховуючи моїх дітей, вона завдала їм якоїсь шкоди. Кел вимогливіша, ніж могла б бути рідна мати... Вона ніколи і нічого не пропустить, не догоджає їм у всьому, як це часто трапляється з кольоровими нянями. Кел виховувала їх в міру своїх здібностей і вміння, а вона має і те, й друге... І ще одне: діти її люблять.
Я перевела подих. Йшлося не про мене,— про Келпурнію. Трохи заспокоївшись, я зайшла до вітальні. Аттікус закрився газетою, а тітка Олександра шарпала своє вишивання. Ток, ток, ток — пробивала голка натягнуте на п'яльці полотно. На якусь хвилину запала тиша: тітка тугіше натягла на п'яльці тканину. І знову — ток, ток, ток. Тітка гнівалася.
Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.
— Вони полаялися, Всевидько.
Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.
— Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?
Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:
— Ти, я бачу, починаєш мене повчати?
— Та ні, розумієш... у нього тепер і без нас клопоту немало.
— Який же в нього клопіт?
Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.
— Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках...
Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.
— Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,— сказав Джем,— Дорослі — інша річ, ми...
Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.
— Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?
— Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку — я тебе... відшмагаю.
Це вже було занадто.
— Ах ти клятий, я тобі голову одірву!
Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.
— Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! — заверещала я і знову кинулася в атаку.
Він сидів на ліжку, у мене не було упору, і я налетіла на нього мов вихор,— била, штовхала, щипала як тільки могла. Чесний герць навкулачки перетворився в безладну колотнечу. Ми ще борюкалися, коли ввійшов Аттікус і розборонив нас.
— Досить! — сказав він.— Зараз же йдіть спати.
— А-га! — кинула я Джемові зловтішно. Його посилали спати тоді, коли й мене.
— Хто почав? — тихо спитав Аттікус.
— Це все Джем. Він заходився мене повчати. Невже я ще й Джема повинна слухати?
Батько всміхнувся.
— Давайте домовимося: ти слухаєш Джема, якщо він зуміє тебе переконати. Справедливо?
Тітка Олександра дивилась на нас мовчки, але коли вони з Аттікусом пішли по коридору, до нас долинуло:
— ...саме те, про що я тобі казала...
Зачувши ці слова, я і Джем зрозуміли: досить сваритися.
Наші кімнати були суміжні. Коли я зачинила двері, Джем сказав:
— На добраніч, Всевидько.
— На добраніч,— відповіла я тихенько, ввійшла в кімнату і в темряві попрямувала до вимикача. Біля ліжка я наступила на щось тепле і гладеньке, схоже на тверду гуму. Мені здалося, що воно живе, ворушиться.
Я ввімкнула світло і глянула на підлогу. Біля ліжка нічого не було. Я постукала до Джема.
— Чого тобі? — запитав він.
— Яка змія на дотик?
— Трохи шорстка, холодна. Наче порохом притрушена. А що?
— Здається, одна заповзла під моє ліжко. Ти можеш глянути?
— Жартуєш? — Джем одчинив двері. Він був у піжамних штанях. Не без задоволення я помітила сліди своєї роботи — губи у Джема напухли. Він швидко зрозумів, що я не жартую.
— Якщо ти думаєш, що мені дуже хочеться зустрітися під твоїм ліжком із змією, то помиляєшся. Зажди хвилинку.
Він побіг на кухню і приніс віник.
— Залазь на ліжко,— сказав Джем.
— Ти справді думаєш, що там змія? — поцікавилась я.
Це була подія. Підвалів під нашими будинками не було: вони стояли на кам'яних опорах на висоті кілька футів од землі, бувало, що змії заповзали в будинок, але траплялося це дуже рідко. Хто ж може дорікнути міс Рейчел Хейверфорд за те, що вона випиває щоранку скляночку чистого віскі — ніяк не здолає перебороти колись пережитий страх. Одного разу вона відчинила шафу у спальні, щоб повісити халат, і побачила на білизні гримучу змію!
Джем обережно провів віником під ліжком. Я теж нахилилася, зазирнула, чи не виповзає змія. Нічого не виповзло. Джем засунув віник далі.
— Хіба змії гарчать?
— Це не змія,— сказав Джем.— Це людина.
Раптом з-під ліжка викотився якийсь брудний згорток. Джем замахнувся віником — і мало не влучив Діла по голові.
— О боже праведний,— шанобливо мовив Джем.
Діл поволі виповзав з-під ліжка. Це було нелегко. Нарешті він став на ноги, розправив плечі, поворушив ступнями, потер шию. А коли затерплі руки й ноги відійшли, сказав:
— Привіт!
Джем знову згадав Всевишнього. Я не могла мовити й слова.
— Ще трохи, і я помру з голоду,— сказав Діл.— У вас є щось поїсти?
Як у сні, я пішла на кухню. Принесла молока і половину кукурудзяного коржа, що лишився від вечері. Діл швидко впорався, жував, як завжди, передніми зубами.
Нарешті до мене повернувся дар мови.
— Як ти сюди потрапив?
Нелегка дорога привела його сюди. Підкріпившись, Діл розповів нам про свої пригоди. Новий батько незлюбив його. Він надів Ділові наручники, посадив у підвал (в Мерідіані були підвали) і прирік на голодну смерть; врятував Діла якийсь фермер, що проходив вулицею і почув його крик (добрий чоловік через віддушину всипав у підвал стручок за стручком цілий бушель гороху — і Діл вижив), хлопцеві пощастило вирвати із стіни ланцюг, яким його прикували, і він звільнився. В наручниках вибрався з міста, пройшов щонайменше дві милі і набрів на маленький мандрівний звіринець. Його відразу взяли на роботу — мити верблюда. З цим звіринцем Діл мандрував по Міссісіпі, поки його безпомилкове чуття не підказало, що він перебуває в окрузі Еббот, штат Алабама. На протилежному березі річки був Мейкомб. Звідти Діл ішов пішки.
— А як ти потрапив сюди? — спитав Джем.
Він узяв з материного гаманця тринадцять доларів, сів у Мерідіані на поїзд, що відходить о дев'ятій годині, і зійшов на станції Мейкомб. Од станції до міста — чотирнадцять миль, десять чи одинадцять з них Діл пройшов пішки, і не шляхом, а продирався крізь кущі,— поліція, певно, уже розшукувала його,— решту шляху подолав, причепившись до фургона з бавовником. Під ліжком Діл пролежав не менше двох годин, принаймні так йому здалося; чув нашу розмову під час вечері, від брязкоту виделок і тарілок у нього паморочилося в голові. Він не міг діждатися, поки я і Джем підемо спати, хотів навіть вилізти й допомогти мені побити Джема, який так підріс і був набагато вищий за мене, проте Діл знав, що скоро прийде містер Фінч і розборонить нас, а тому лежав і не ворушився.