Ельвіра глянула на неї, злегка вирівнявши спину і знову заспокоїлася.
— От і добре,— похвалила Бесс.
— Потім прийшли ви,— звернулася Ельвіра до Батька. — Свиснули у свій свисток і звеліли поліцаєві відвести мене до готелю. Тільки-но я зайшла досередини, як побачила... побачила матір. — Вона обернулася і глянула на Бесс Седжвік.
— А це вже щось означає,— кинув Батько. Його дебеле тіло ледь зворухнулося на стільці.
— Ви знайомі з чоловіком на ім'я Ладислав Малиновський? — запитав Батько. Він говорив рівним, недбалим тоном і, хоча не дивився на дівчину, проте чуйно запримітив її перелітне, ледь чутне зітхання. Він дивився не на дочку, а на матір.
— Ні,— трохи помовчавши, відказала Ельвіра. — Ні, я його не знаю.
— О,— здивувався Батько,— а я гадав, ви з ним знайомі. Гадав, сьогодні увечері він був тут.
— О, навіщо йому сюди приходити?
— Проте його машина тут,— сказав Батько. — Ось чому я подумав, що він теж чи не був тут.
— Я не знаю його,— відповіла Ельвіра.
— Тоді я помилився,— сказав Батько.— А ви, звичайно, його знаєте,— він повернув голову до Бесс Седжвік.
— Звичайно,— сказала Бесс Седжвік.— Знаю вже багато років,— додала вона, ледь посміхнувшись. — Бачте, він божевільний, жене як дідько, він невдовзі скрутить собі в'язи. Півтора року тому він розбився вщент.
— Так, пам'ятаю, читав про це,— сказав Батько. — Більше не бере участі в перегонах, га?
— Ні, ще ні. І навряд чи братиме.
— Ви дозволите мені лягти у ліжко,— жалібно запитала Ельвіра. — Страшенно стомилася, далебі.
— Будь ласка, можете йти,— сказав Батько. — Розказали все, що знаєте?
— О, так.
— Я піду з тобою,— проголосила Бесс. Мати з дочкою пішли разом.
— Вона добре його знає,— сказав Батько.
— Ви певні? — запитав сержант Ведел.
— Мені це відомо. Кілька днів тому вона пила з ним чай у Парку.
— А як ви довідались?
— Багатостраждальна стара дама сказала. Сумнівалася, що він підходяща пара для молодої дівчини. Звичайно, він їй не годиться в приятелі.
— Зважаючи на те, що він і мати... — Ведел делікатно вмовк. — Ходять чутки. Так, може, правда, а може,— ні.
— У такому разі постає запитання, за котрою з них він справді упадає? Батько пропустив запитання повз вуха. Він сказав:
— Я хочу з ним познайомитися. Він украй мені потрібен. Його машина тут — зразу за рогом.
— Гадаєте, він направду зупинився в готелі?
— Ні. Це явно виходило б за рамки картини. Навряд чи він був тут. Як і приїздив сюди, то тільки для зустрічі з дівчиною. Я б сказав, вона приходила саме для того, щоб з ним зустрітися.
Двері відчинилися, і знову з'явилася Бесс Седжвік.
— Я повернулася,— сказала вона,— щоб із вами побалакати. Вона перевела очі з нього на двох інших чоловіків.
— Чи не можна віч-на-віч? Я дала всі відомості, які маю на цей час. А проте хотіла б ще побалакати з вами сам на сам.
— Не смію вам відмовити,— сказав старший інспектор Дейві. Він махнув головою, молодий констебль узяв записника і зник. Слідом за ним вийшов Ведел.
— Слухаю вас,— повернувся до неї старший інспектор Дейві. Леді Седжвік сіла навпроти нього.
— Щодо історії з отруєними цукерками,— сказала вона. — Все це дурниці. Цілковите безглуздя. Я не вірю в такі випадки.
— Не вірите?
— А ви?
Батько недовірливо похитав головою.
— Ви вважаєте, що ваша дочка все це вигадала?
— А хіба ні?
— Ну, якщо не знаєте ви,— сказав старший інспектор Дейві,— то звідки знати мені? Вона — ваша дочка. Можна припустити, що ви її знаєте краще за мене.
— Я взагалі нічого про неї не знаю,— гірко сказала Бесс Седжвік. — Я не бачила її і не мала з нею ніяких зв'язків, відколи їй виповнилося два роки. Тоді я втекла від свого чоловіка.
— О, так. Усе це я знаю. Це вельми цікаво. Бачте, леді Седжвік, звичайно суд дає матері, хай вона й винна у розлуці, право опіки над дитиною, якщо вона того бажає. Виходить, ви не просили про це, ви не бажали цього?
— Я гадала, для неї так буде краще.
— Чому?
— Я сумнівалася, що вона почуватиме себе в безпеці зі мною.
— З моральних міркувань?
— Ні, не з моральних. У наш час багато адюльтерів. Дітям доводиться знати про це, з цим рости. Ні. Просто я ненадійна людина. Спосіб мого життя не можна назвати спокійним. Нічого не вдієш. Така я вродилася. Мені судилося жити в небезпеці. Я не звичайна, законослухняна громадянка. Я гадала, що для Ель-віри було б краще дістати звичайне, нормальне англійське виховання, щоб про неї піклувалися, щоб її опікали.
— Проте без материнської любові?
— Я думала, якщо вона мене полюбить, то накличе на себе лихо. О, ви, мабуть, не повірите, але я почувала саме це.
— Розумію. Ви і нині вважаєте, що мали рацію?
— Ні,— сказала Бесс— Ні, я так не думаю. Тепер я думаю, що, мабуть, помилялася.
— Ваша дочка знайома з Малиновським?
— Я певна, що ні. Вона сама так казала. Ви чули її слова.
— Атож, чув.
— То в чому ж річ?
— Бачте, вона боялася, коли сиділа тут. Наша професія зобов'язує нас знати причину страху, коли ми з ним стикаємося. Вона боялася. Чому? Хай навіть історія з шоколадом сумнівна — на її життя вчиняли замах. Випадок у метро міг справді мати місце.
— Глупство. Справжній трилер.
— Можливо. Але подібні випадки трапляються, леді Седжвік. Частіше, аніж ви гадаєте. Чи можете ви сказати, хто міг бути зацікавлений у вбивстві вашої дочки?
— Ніхто, абсолютно! — палко вигукнула вона. Старший інспектор Дейві зітхнув і похитав головою.
Розділ двадцять другий
Старший інспектор Дейві терпляче ждав, поки місіс Мельфорд закінчить розмову. То була пренеприємна бесіда. Двоюрідна сестра Мільдред здавалася непослідовною, недовірливою і взагалі пришелепуватою. Можливо, то була особиста Батькова думка.
її міркування про Ельвірині добрі манери, золотий характер, клопоти з зубами, дивні вибачення по телефону викликали серйозні сумніви щодо того, чи Ельвірина подруга Бріджет справді підходяща для неї подруга. Всі ці питання враз постали перед старшим інспектором. Місіс Мельфорд нічого не знала, нічого не чула, нічого не бачила і, певно, мало що розуміла.
Коротка телефонна розмова з Ельвіриним опікуном була ще безпліднішою, хоча, на щастя, не такою багатослівною.
— Марна розмова,— процідив він крізь зуби сержантові, поклавши рурку. — Наче китайська мавпа: не бачу нічого поганого, не слухаю нічого поганого, не кажу нічого поганого. Все лихо в тім, що кожен із тих, хто спілкується з цією дівчиною, прошу зрозуміти мене правильно, далеко не ідеальний. Забагато гарних людей, які уявлення не мають про зло. На відміну від моєї старої дами з Бертрамового готелю.
— Так, саме її я маю на увазі. Вона прожила довге життя і має великий досвід, розпізнає зло, уявляє його, передчуває і сміливо виходить з ним на герць. А тепер поміркуймо, що ми можемо вивідати у подруги Бріджет.
Шалені труднощі цієї розмови були щонайщільніше пов'язані з мамою Бріджет, балачка з Бріджет без посередництва матері вимагала від старшого інспектора Дейві кмітливості й лестощів.
Треба визнати: Бріджет йому вміло допомагала. Після багатьох стереотипних запитань і відповідей, після жахливих зойків матері Бріджет, коли та почула, як Ельвіра ледве уникнула смертельної небезпеки, Бріджет нагадала:
— Нене, час скликати опікунську раду. Ти казала, це дуже важливо.
— О Боже, Боже,— зітхнула мати Бріджет.
— Ти ж бо знаєш, мамусю, без тебе вони заблукають у трьох соснах.
— О, так, звичайно. Та, може, мені слід...
— Заспокойтеся, мадам, усе буде гаразд,— по-батьківському тепло, добродушно звернувся до неї старший інспектор Дейві. — Не варто турбуватися. Можете собі йти. Я закінчив усі важливі справи. Далебі, ви сказали мені все, що мене цікавило. Залишилося одне-двоє банальних запитань про італійське оточення. Гадаю, ваша дочка Бріджет зможе стати мені у пригоді.
— Що ж, Бріджет, якщо ти вважаєш, що зможеш відповісти...
— О, звичайно, зможу, мамусю,— запевнила Бріджет.
Нарешті, після довгої метушні, мати Бріджет подалася на засідання комісії у справах опікунства.
— О Боже,— полегшено зітхнула Бріджет, зачинила парадні двері і повернулася на місце. — Що й казати, з неньками тяжко.
— Мені це часто кажуть,— підхопив старший інспектор Дейві. — Багато молодих жінок мають силу-силенну клопотів із матерями.
— А я гадала, ви скажете інакше,— зауважила Бріджет.
— О, так, скажу, скажу,— відповів Дейві. — Проте не так, як це уявляють молоді дівчата. Тепер, гадаю, можна розповісти мені трохи більше.
— Справді, при матінці я не могла говорити відверто,— пояснила Бріджет. — Але, звичайно, відчуваю, як важливо, щоб ви дізналися про все якнайбільше. Я знаю: Ельвіру щось страшенно бентежило і лякало. Вона, звичайно, і думки не припустила б, що їй загрожує небезпека, але вона таки їй загрожувала.
— Я припускаю таку можливість. Звичайно, я не хотів докладно вас розпитувати при вашій матері.
— О, ні,— сказала Бріджет,— не треба, щоб мати про це чула. Такі речі вкидають її у жахливий стан, вона роздзвонить про все кожному. У мене така думка: якщо Ельвіра не хоче, щоб про щось таке дізналися...
— Насамперед,— урвав старший інспектор Дейві,— я хочу знати про коробку шоколадних цукерок. Наскільки я розумію, в Італії їй надіслали коробку цукерок, і ті цукерки, можливо, були отруєні.
Бріджет здивовано витріщила очі.
— Отруєні? — перепитала вона. — О, ні, я так не думаю. Хоча...
— Щось сталося?
— О, так. Надіслали коробку шоколаду, Ельвіра наїлася цукерок і тої ночі відчула себе дуже зле. Не на жарт захворіла.
— Але не запідозрила отруєння?
— Ні, хоча — так, вона таки казала, що хтось намагався отруїти когось із нас, тож ми ретельно обстежили шоколад: ану ж у ньому й справді якась отрута!
— Ну і як?
— Нічого там не було,— сказала Бріджет. — Принаймні, судячи з наслідків нашого огляду.
— Може, ваша подруга, міс Ельвіра, все ж була іншої думки?
— Що ж, може, й так, проте нічого нам більше не казала.
— І все ж ви вважаєте, що вона когось боялася?
— Тоді я так не думала і нічого не помічала. Лише тут, за якийсь час...
— Що ви можете сказати про такого собі Гвідо? Бріджет захихотіла.
— Він по самі вуХа закохався в Ельвіру,— відповіла вона.
— І ви з вашою подругою часто з ним зустрічалися?
— Що ж, я не від того, щоб вам розказати,— промовила Бріджет. — Врешті-решт, ви ж поліція. Для вас це не важливо, сподіваюсь, ви розумієте.