Від тривоги й огиди Карл не витримав і почав ходити взад-вперед. Так, тут у закапелку біля ліфта Робінсон був не дуже на видноті, але якби його хтось таки помітив, один із тих нервових багатіїв, що тільки й чекають нагоди поскаржитися на щось готельному урядникові, який мчить до них, збиваючись із ніг, а потім влаштує страшну помсту всьому персоналу, або коли прошмигне один із тих готельних детективів, які постійно міняються і яких, крім дирекції, ніхто не знає, а тому й підозрюють у кожному, хто пильно гляне, можливо, просто через короткозорість. Або внизу: вистачало комусь із ресторану, що не зачинявся всеньку ніч, піти по щось до комори, з подивом виявити оте неподобство в світляному колодязі й запитати Карла телефоном, що там таке нагорі, на милість Божу, коїться. Хіба зміг би тоді Карл приховати Робінсонову присутність? А якби навіть і так, то чи не став би Робінсон у своїх глупоті й розпачі, замість перепросити за все, покликатися саме на Карла? І хіба тоді Карла негайно не звільнили би, бо трапилося нечуване: ліфтяр, цей найнижчий і найпослідущіший службовець у велетенській драбині службових чинів, дозволив своєму приятелеві закаляти готель, налякати чи навіть відлякати гостей? Чи можна стерпіти ліфтяра, що має таких друзів, які до того ж відвідують його в робочий час? Чи не виглядало би воно на те, що і сам ліфтяр п'яниця або, крий Боже, іще щось гірше, бо ж сам собою напрошувався висновок, що він так довго частував своїх друзяк готельними припасами, заки вони в першому-ліпшому місці цього вкрай чистого готелю взялися виробляти такі неподобства, як оце щойно Робінсон? І чому тоді такому хлопчині обмежуватися крадіжкою харчів, коли від можливостей цупити — за відомого недбальства гостей, повсюдно відкритих шаф, порозкладаних скрізь на столах ласощів, відчинених скриньок, абияк пожбурених ключів — тут аж роїться?
Карл саме угледів, як вдалині з погребу виходять гості, там щойно закінчилася вистава вар'єте. Карл кинувся до свого ліфта, не наважуючись навіть обернутися до Робінсона зі страху перед тим, що там іще може уздріти. Його мало заспокоювало, що звідти не долинало ані звуку, навіть зітхання. Він хоч і обслуговував гостей, їздячи з ними вгору-вниз, та все одно не міг цілком приховати неуважність і при кожному з'їзді вниз готувався застати там якусь прикру несподіванку.
Нарешті в нього з'явився час знову поглянути, як там Робінсон, що принишк у своєму кутку, припавши лицем до колін. Круглий, твердий капелюх зсунувся йому на саму потилицю. "А тепер йдіть уже, — сказав Карл тихо і наполегливо, — ось гроші. Якщо поквапитесь, я встигну ще показати Вам найкоротший шлях". "Я не зможу піти, — сказав Робінсон, витираючи крихітною хустинкою чоло, — я тут помру. Ви не уявляєте, як мені зле. Делямарш тягає мене за собою по всіх цих вишуканих закладах, але я не годен стравити ці витребеньки, щодня йому це кажу". "Але ж не можете Ви залишитися тут, — сказав Карл. — Подумайте, де Ви. Якщо Вас тут побачать, то покарають, а я втрачу посаду. Ви цього прагнете?" "Я не можу піти, — сказав Робінсон, — краще вже відразу стрибнути отуди", — і він вказав на світловий колодязь між перилами. "Коли отак сиджу, то ще якось стерпно, але встати не можу, я вже пробував, коли Вас не було". "Тоді я покличу машину, і Вас завезуть до лікарні", — сказав Карл, трусячи Робінсона за ноги, бо той щомиті міг запасти в цілковиту безтямність. Та щойно почувши слово "лікарня", яке, здавалося, пробудило в ньому якісь жахливі уявлення, Робінсон заголосив і простягнув до Карла руки, так благав змилуватися.
"Тихо", — сказав Карл, ляпасом збив ті руки, побіг до ліфтяра, якого тієї ночі заступав, попросив про ту саму послугу на хвильку, помчав назад до Робінсона, з усієї сили шарпнув його, що все схлипував і схлипував, догори й зашепотів: "Робінсоне, якщо хочете, щоби я Вами зайнявся, то будьте такі ласкаві й зберіться, зараз треба буде пройти невеличку відстань прямо. Я відведу Вас до мого ліжка, де Ви зможете відлежатися, поки Вам стане ліпше. Самі здивуєтеся, як скоро Вам полегшає. Але тепер схаменіться, бо в коридорах скрізь повно людей, а моє ліжко в загальній спальні. Якщо Вас бодай хтось зауважить, я вже нічого не зможу для Вас зробити. І очі Вам доведеться тримати розплющеними, не можу ж я вести Вас як смертельно хворого". "Я зроблю все, що Ви вважаєте за потрібне, — сказав Робінсон, — але самі Ви мене не заведете. Чи могли би Ви покликати ще й Ренеля?" "Ренеля немає", — сказав Карл. "Ну, так, — сказав Робінсон, — Ренель із Делямаршем. Вони ж і послали мене по Вас. Я вже все плутаю". Карл користувався цим і подібними нерозбірливими монологами Робінсона, аби просувати вперед, і вже успішно довів його до рогу, звідки трохи слабше освітлений коридор вів до спальні ліфтярів. Тут на них на повному бігу налетів і пролетів повз них якийсь ліфтяр. Поза тим досі їм траплялися лишень невинні зустрічі; бо між четвертою і п'ятою ранку був найспокійніший час, і Карл добре розумів, що як йому не вдасться спекатися Робінсона тепер, то на світанку, коли все знову заворушиться, про це взагалі вже годі й думати.
У спальній залі, на протилежному кінці відбувалася якась велика сутичка, чи ще щось подібне, було чути ритмічне плескання, збуджений тупіт і спортивні вигуки. На ближчій до дверей половині в ліжках виднілося лише кілька найзатятіших сплюхів, більшість лежали на спині, втупившись у повітря, час від часу хтось — вбраний чи, як був, роздягнений — підхоплювався з ліжка і мчав подивитися, як там справи на протилежному кінці зали. Отож Карл досить непомітно довів Робінсона, що потрохи призвичаївся до такої ходи, до Ренелевого ліжка, бо воно стояло коло самих дверей і, на щастя, було незайняте, в той час як у його власному, як він іще здалеку розгледів, преспокійно спав собі якийсь хлопець, якого він навіть і не знав. Щойно відчувши під собою ліжко, Робінсон негайно — одна нога ще звисала на підлогу — заснув. Карл повністю накрив йому лице ковдрою і вирішив, що, принаймні на найближчий час, матиме спокій, бо Робінсон напевно не прокинеться до шостої, а доти він і сам уже повернеться, і тоді вже, можливо, з Ренелевою допомогою, знайде якийсь спосіб забрати звідси Робінсона. Перевірки спальної зали, що їх здійснювали якісь вищі органи, траплялися лише в надзвичайних випадках, хлопці-ліфтярі вже багато років тому домоглися скасування звичного колись загального огляду, тож і з цього боку можна було нічого не остерігатися.
Опинившись знову коло свого ліфта, він побачив, що і його ліфт, і ліфт його сусіда саме поїхали догори. Він тривожно чекав, аби з'ясувати, що діється. Його ліфт приїхав перший, і звідти висів той хлопець, який хвильку тому пробіг коридором. "Де ж Ти був, Росмане? — спитав він. — Куди Ти подівся? Чому нікого не попередив?" "Але ж я сказав йому, щоби він заступив мене на хвильку, — сказав Карл, показуючи на хлопця із сусіднього ліфта, що якраз наближався. — Я ж також дві години заступав його під час найбільшого руху". "Все це дуже добре, — сказав той, до кого він звертався, — але цього замало. Хіба ти не знаєш, що навіть про найкоротші відлучання від служби слід повідомляти в бюро надкельнера. Для чого ж Тобі телефон? Я радо заступив би Тебе, але Ти й сам знаєш, що це не так просто. Щойно перед обома ліфтами стояли нові гості з експресу о четвертій тридцять. Не міг же я побігти спочатку до Твого ліфта й змусити моїх гостей чекати, тож я спершу поїхав своїм". "Ну, і?" — стривожено запитав Карл. "Ну, і, — сказав хлопець із сусіднього ліфта, — тут якраз нагодився надкельнер, бачить людей перед Твоїм ліфтом, яких ніхто не обслуговує, впадає в шал, питається мене, а я відразу до нього, де Ти запропастився, я не маю зеленого поняття, Ти ж мені не сказав, куди йдеш, отож він тут-таки телефонує до спальної зали, аби негайно йшов хтось інший. Ми ж іще зустрілися з Тобою в коридорі", — сказав хлопчина, що заступав Карла. Карл кивнув. "Ясна річ, — запевняв інший хлопець, — я відразу сказав, що Ти попросив мене заступити Тебе, але ж хіба він зважає на такі перепросини. Ти, мабуть, іще його й не знаєш. І ми маємо переказати Тобі, аби Ти негайно йшов до бюра. Тож ліпше не барись і біжи. Може, він іще й вибачить, Тебе ж справді не було лише дві хвилинки. Спокійно можеш сказати, що попросив мене заступити. Але ліпше не кажи, що Ти мене заступав, послухайся, мені-то нічого не буде, в мене був дозвіл, але недобре говорити про такі речі та ще й змішувати їх зі справами, з якими вони не мають нічого спільного". "Це вперше я покинув пост", — сказав Карл. "От завжди так, хоч вір, хоч ні", — сказав хлопець і помчав до свого ліфта, бо наближалися люди. Хлопець, що заступав Карла, — йому було років зо чотирнадцять, і він, вочевидь, співчував Карлові, — сказав: "Дуже часто вже бувало, що в таких випадках вибачали. Зазвичай тоді переводять на іншу роботу. Звільнили, наскільки пригадую, тільки одного. Підшукай якусь хорошу відмовку. Але в жодному разі не кажи, що Тобі раптом стало зле, він Тебе просто візьме на кпини. Краще вже скажи, що якийсь гість попросив Тебе виконати якесь термінове доручення для іншого гостя, а того другого Ти так і не знайшов". "Та ні, аж так зле не буде", — з усього, що він почув досі, Карлові вже не вірилося в щасливий кінець. Бо навіть якщо це службове недбальство йому й пробачать, то в спальній залі таким-от живим звинуваченням іще лежить Робінсон, а знаючи жовчний характер надкельнера, було аж надто ймовірно, що він не вдовольниться поверховими поясненнями і врешті-решт таки розшукає Робінсона. Не було виразної заборони приводити до спальної зали сторонніх, але її не існувало, мабуть, тільки тому, що немислимих речей і не забороняють.
Коли Карл увійшов до бюра надкельнера, той саме сидів за вранішньою кавою і пригубив ковточок, а потім знову заглибився в якийсь список, що його, мабуть, приніс йому на затвердження теж присутній тут старший портьє. То був високий чолов'яга, якого багата, пишно оздоблена уніформа — навіть із плечей у нього звисали, закручуючись на рукавах, золоті ланцюжки та стрічки — робила ще ширшим у плечах, ніж той і так від природи був.
Блискучі чорні вуса з довгими загостреними кінчиками, як то носять в Угорщині, не ворушилися навіть від найрвучкіших порухів головою.