Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти.
Бонасьє довго обмірковував те, що сказав йому слідчий.
— Повірте, пане комісаре, — обізвався він нарешті, — я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його незрівнянного високопреосвященства, який робить нам честь керувати нами.
— Справді? — недовірливо спитав комісар. — Але коли це так, то яким побитом ви потрапили до Бастилії?
— Як, або, точніше, чому я сюди потрапив, — зауважив пан Бонасьє, — не можу вам пояснити, бо мені це й самому невідомо. Але єдине певне — не за вчинки, що могли б не сподобатися панові кардиналу.
— Але ж ви вчинили якийсь злочин, якщо вас звинувачено в державній зраді.
— В державній зраді! — з жахом вигукнув Бонасьє. — В державній зраді! Бідолашного галантерейника, котрий щиро ненавидить усіх гугенотів та іспанців, звинувачують у державній зраді?! Добродію, це просто неймовірно!
— Пане Бонасьє, — мовив комісар, глянувши на нього пронизливим поглядом своїх маленьких очиць, які, здавалося, читали найпотаємніші думки, — пане Бонасьє, у вас є дружина?
— Так, добродію, — відповів галантерейник, затремтівши від передчуття, що саме тут його можна заплутати. — Тобто, в мене була дружина.
— Як? У вас була дружина? І куди ж вона поділася, цікаво знати?
— В мене її викрали, добродію.
— Викрали? — перепитав комісар. — Он воно як!
Почувши це "он воно як", Бонасьє зрозумів: його справи зовсім кепські.
— У вас її викрали! — вів далі комісар. — І ви знаєте людину, яка це зробила?
— Мені здається, що знаю.
— Хто ж вона?
— Зважте — я нічого не стверджую, пане комісаре, я тільки підозрюю.
— Кого ви підозрюєте? Швидше! Кажіть правду.
Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду.
— Я підозрюю, — сказав він, — високого брюнета з гордовитим обличчям і манерами вельможного пана; мені здалося, що він досить часто стежив за нами, коли я зустрічав дружину біля воріт Дувру, щоб одвести її додому.
Комісар не міг стримати хвилювання.
— Його ім'я? — спитав він.
— Імені я не знаю, але якщо я коли-небудь зустріну цього незнайомця, то, смію вас запевнити, відразу його впізнаю, навіть серед тисячі інших.
Комісар насупився ще дужче.
— Отже, ви впізнаєте його серед тисячі інших? — перепитав він.
— Тобто, — пробелькотів Бонасьє, збагнувши, що схибив у відповіді, — я хотів сказати…
— Ви сказали, що впізнали б його, — перебив комісар. — Гаразд, цього на сьогодні досить; перш ніж продовжити допит, я мушу повідомити про те, що ви знаєте викрадача своєї дружини.
— Але ж я не сказав, що знаю його! — вигукнув Бонасьє у розпачі. — Навпаки, я сказав…
— Виведіть в'язня, — звелів комісар наглядачам.
— А куди його відвести? — спитав секретар суду.
— До карцеру.
— До якого?
— Та до першого-ліпшого, аби тільки він добре замикався, — відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашний Бонасьє мало не знепритомнів.
"Ой лихо, лихо! — думав він. — Лихо на мою голову! Певно, моя дружина вчинила якийсь страхітливий злочин; мене вважають її спільником і покарають разом з нею; мабуть, вона сказала правду, призналася, що розповіла мені про все; адже жінки — такі слабкі істоти! До карцеру, першого-ліпшого! Оце так! Ніч незабаром мине; а завтра — на колесо, на шибеницю! О Боже, Боже, зжалься наді мною!"
Не звертаючи уваги на відчай пана Бонасьє — зрештою, вони давно вже звикли до відчаю арештантів, — наглядачі взяли в'язня під руки й вивели з кімнати, а комісар хутко написав якогось листа й передав секретареві.
Цієї ночі Бонасьє й на мить не склепив очей, і не тому, що його замкнули в одному з найпохмуріших карцерів Бастилії, а через те, що невимовно мучився й потерпав. Усю ніч він просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого шереху; і коли перші промені сонця ковзнули по стінах, йому здалося, що навіть вранішня зоря зійшла над землею в жалобному вбранні.
Тут він почув, як клацнув замок, і підскочив, немов ужалений. Він вирішив, що його зараз поведуть на ешафот; тож коли замість ката побачив на порозі вчорашнього комісара в супроводі секретаря суду, галантерейник мало не кинувся їм на шию.
— Ваша справа дуже заплуталася з учорашнього вечора, мій любий, — сказав комісар, — і я раджу вам розповісти чисту правду. Тільки щире каяття може відвернути від вас гнів кардинала.
— Та я радий розповісти все, — вигукнув Бонасьє, — принаймні все, що мені відомо! Питайте, будь ласка.
— Передусім, де ваша дружина?
— Я вже сказав, що її викрали.
— Так, але вчора о п'ятій пополудні вона з вашою допомогою втекла.
— Моя дружина втекла! — заволав Бонасьє. — О нещасна! Добродію, якщо вона і втекла, то я в цьому не винен, присягаюсь вам.
— Навіщо ви вчора заходили до пана Д'Артаньяна, вашого квартиранта, і про що ви так довго з ним розмовляли?
— Авжеж, пане комісаре, це правда, і я визнаю свою помилку. Я й справді був у пана Д'Артаньяна.
— З якою метою ви приходили до нього?
— Я хотів попросити, щоб він допоміг знайти мою дружину. Я думав, що маю право на її повернення; але, певно, я помилився, і дуже прошу пробачити мені за це.
— Що вам відповів пан Д'Артаньян?
— Пан Д'Артаньян пообіцяв допомогти; але незабаром я переконався, що він зраджує мене.
— Ви обманюєте суд! Пан Д'Артаньян змовився з вами, розігнав, внаслідок цієї змови, поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від переслідування.
— Пан Д'Артаньян викрав мою дружину! Отакої! Та що ви мені вигадуєте?
— На щастя, пан Д'Артаньян у нас в руках, і ви зараз матимете з ним очну ставку.
— Слово честі, я не бажаю нічого кращого! — вигукнув Бонасьє. — Мені буде дуже приємно побачити знайомого.
— Введіть пана Д'Артаньяна, — наказав комісар. Наглядачі ввели Атоса.
— Пане Д'Артаньяне, — мовив комісар до Атоса, — розкажіть, що сталося між вами і цим паном.
— Але це зовсім не пан Д'Артаньян! — вигукнув Бонасьє.
— Як — не пан Д'Артаньян? — здивувався комісар.
— Ні, це не він, — відповів Бонасьє.
— Як же звуть цього пана? — спитав комісар.
— Не можу сказати — я з ним не знайомий.
— Як? Ви з ним не знайомі?
— Ні.
— Ви ніколи його не бачили?
— Бачив; але не знаю, як його звуть.
— Ваше ім'я? — спитав комісар у арештованого.
— Атос, — відповів мушкетер.
— Але це не людське ім'я, це скоріше назва якоїсь гори! — вигукнув бідолаха-комісар, відчуваючи, що в нього голова йде обертом.
— Це моє ім'я, — спокійно мовив Атос.
— Ви ж казали, що вас звуть Д'Артаньян.
— Я?
— Авжеж ви.
— Тобто це мені сказали: "Ви — пан Д'Артаньян?" Я відповів: "Ви так гадаєте?" Поліцейські закричали, що вони в цьому певні. Я не хотів з ними сперечатись. До того ж, я міг і помилитися.
— Добродію, ви ображаєте гідність суду.
— Ні в якому разі, — спокійно заперечив Атос.
— Ви — пан Д'Артаньян.
— От і ви кажете мені про це.
— Але, — вигукнув пан Бонасьє, — запевняю вас, пане комісаре, тут не може бути жодного сумніву! Пан Д'Артаньян — мій постоялець; тому, хоч він і не платить мені за квартиру, а точніше, саме у зв'язку з цією обставиною, я й повинен його знати. Пан Д'Артаньян — юнак, якому ледве минуло дев'ятнадцять, може, двадцять років, а цьому добродію принаймні тридцять. Пан Д'Артаньян служить гвардійцем у пана Дезессара, а цей добродій — мушкетер роти пана де Тревіля: гляньте на його форму, пане комісаре, ви тільки гляньте на форму.
— Це правда, — прошепотів комісар. — Хай йому чорт, правда! Саме в цю мить двері розчахнулися, і вістовий, якого ввів один з наглядачів, передав комісарові листа.
— О нещасна! — вигукнув комісар.
— Як? Що ви сказали? Про кого? Сподіваюсь, не про мою дружину?
— Навпаки, саме про неї. Кепські ваші справи, нічого не скажеш.
— От тобі й маєш! — нестямно заволав галантерейник. — Поясніть мені, будь ласка, добродію, яким чином мої справи можуть гіршати залежно від того, що робила моя дружина на волі, поки я перебував у в'язниці!
— Бо те, що вона робила, є продовженням задуманого вами плану, і до того ж, пекельного плану!
— Присягаюся вам, пане комісаре, ви глибоко помиляєтесь! Я нічогісінько не знаю про те, що збиралася робити моя дружина, я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюсь від неї, я проклинаю її!
— Комісаре! — мовив Атос — Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь, бо цей ваш пан Бонасьє таки й справді наганяє нудьгу.
— Відведіть в'язнів до їхніх камер, — наказав комісар, одним помахом руки вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє. — І хай їх охороняють якнайпильніше.
— Одначе, — як завжди спокійно зауважив Атос, — коли у вас є справи до пана Д'Артаньяна, то я не уявляю, як саме зможу вам його замінити.
— Виконуйте наказ! — вигукнув комісар. — І нікому ні слова! Чуєте?
Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра.
Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового.
Близько дев'ятої години, коли Бонасьє вже ліг спати, він почув у коридорі кроки. Хтось підійшов до карцера, двері відчинились, і на порозі з'явилися наглядачі.
— Ідіть за мною, — наказав поліцейський, який зайшов слідом за наглядачами.
— Іти за вами! — вигукнув Бонасьє. — Іти за вами такої пізньої пори! Куди ж це, Боже мій?
— Туди, куди нам наказано вас одвезти.
— Але ж це не відповідь.
— Це, проте, єдине, що ми маємо право сказати вам у відповідь.
— О Боже, Боже, — прошепотів бідолашний галантерейник, — на цей раз я загинув!
І, зовсім знесилений, він покірно почвалав за наглядачами.
Його повели тим самим коридором, яким він проходив уранці; потім вони пройшли через внутрішній двір і ще через один будинок. Біля головних воріт на них чекала карета в оточенні чотирьох кінних гвардійців. Галантерейника посадовили в карету, поліцейський сів поруч, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинились у пересувній в'язниці.
Карета рушила повільно, наче похоронний візок.