Фріц зробив над собою зусилля, ніби закам'янів, натягши маску крижаної байдужості; з від'їздом друга він втрачав найкраще з того, що в нього було. Кнехтова вдача не допускала такого палкого і такого виняткового почуття до якогось одного друга, в найгіршому разі він міг би обійтися й зовсім без друга, легко спрямувавши свою симпатію на інші об'єкти й на інших людей. Для нього це прощання не було страшною втратою, але він уже тоді добре знав свого друга, розумів, який це був для нього струс, яке випробування, і тривожився за нього. Він уже не раз міркував про цю приязнь, якось навіть говорив про неї з Магістром музики й до певної міри навчився об'єктивно, критично розглядати свої власні переживання й почуття. При цьому він усвідомлював, що, власне, не великий талант чи, вірніше, не самий талант Тегуляріуса так приваблює його і породжує в його серці щось схоже на любов, а якраз поєднання таланту з такими великими вадами, з такою слабістю, і що однобока й виняткова любов, яку відчував до нього Тегуляріус, мала не тільки свій чар, але й свою небезпеку: породжувала спокусу дати при нагоді відчути слабшому силою, а не любов'ю свою владу. В цій дружбі Йозеф вважав себе зобов'язаним до кінця виявляти велику стриманість і самодисципліну. Хоч як Кнехт любив Тегуляріуса, той ніколи не зайняв би важливого місця в його житті, якби дружба з цим тендітним юнаком, зачарованим своїм набагато сильнішим і впевненішим товаришем, не відкрила йому очі на те, що він, Кнехт, мав владу над людьми, чимось умів полонити їх. Він усвідомлював, що в цій здатності приваблювати людей і впливати на них є щось від хисту вчителя й вихователя і що це небезпечний хист: він накладає на того, хто ним володіє, велику відповідальність. Адже Тегуляріус не був винятком, Кнехт бачив, що його приязні домагається багато людей. Одночасно він дедалі виразніше відчував, яка напружена атмосфера оточувала його протягом останнього року в Селищі Гри. Він належав там до офіційно не означеного, але чітко обмеженого кола чи прошарку, невеличкої групи кандидатів і репетиторів Гри в бісер, з якої часом залучали когось виконувати певні доручення Магістра чи Архіваріуса або проводити курси Гри, але ніколи не набирали службовців і вчителів нижчого й середнього щабля; то був резерв для заміщення керівних посад. Тут усі добре, навіть дуже добре знали один одного й майже ніколи не помилялися щодо здібностей, вдачі й досягнень один одного. І саме тому, що тут, серед репетиторів навчальних курсів і кандидатів на високі посади, кожен мав непересічні, яскраво виявлені здібності, кожен за своїми досягненнями, знаннями й оцінками стояв на найвищому рівні, саме тому всі ті риси й відтінки вдачі, які визначали майбутнього керівника, людину, що їй судився успіх, відігравали особливо велику роль і за ними пильно стежили. Надмір чи брак шанолюбства, невеликі плюси чи мінуси в поведінці, зрості, вроді, більша чи менша міра особистого чару, ввічливості, впливу на молодь і на Колегію, — все це мало велике значення і могло стати вирішальним у їхньому суперництві. І якщо Фріц Тегуляріус належав до цього кола тільки як гість, як заброда, що його просто терпіли, не підпускаючи ближче до себе, оскільки він явно не мав хисту володаря, то Кнехт перебував у самому його центрі. Молодих чарувала в ньому якась свіжість, ще зовсім хлоп'яча привабливість, здавалося, непідвладна пристрастям, непідкупна й водночас подитячому безвідповідальна, — одне слово, якась невинність. А тим, що стояли над ним, подобався інший бік цієї невинності: майже цілковита відсутність шанолюбства й кар'єризму.
Останнім часом свій вплив на людей — спершу по низхідній лінії, а потім, повільно, але певно, й по висхідній, — усвідомив і сам Кнехт, і коли він озирався тепер назад з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачив, що обидві ці лінії проходили через усе його життя, формували його: з одного боку, то була ревнива дружба ровесників і молодших учнів, якою вони його обдаровували, а з другого — прихильна увага начальників. Були, щоправда, й винятки, як із директором Цбінденом, але зате й такі відзнаки, як заступництво Магістра музики, а недавно — доброзичливість пана Дюбуа й Магістра Гри. Все це саме впадало в око, а проте Кнехт не хотів його бачити й визнавати. Мабуть, таке було його призначення: наче несамохіть, без будьяких зусиль усюди потрапляти в еліту, знаходити захоплених, відданих друзів і високих заступників. Але на цьому шляху не можна було зупинятися в затінку біля підніжжя ієрархії, а доводилось постійно підійматися до вершини, до світла, що її осявало. Йому судилося бути не підлеглим, не вільним вченим, а володарем. І саме те, що він помітив це пізніше за інших касталійців з його оточення, й додавало йому того невимовного чару, того враження невинності. 1 чому ж він помітив це так пізно, навіть з таким прикрим почуттям? А тому, що зовсім не прагнув, не хотів володарювати, це не було його потребою, йому зовсім не подобалося давати комусь накази, він мріяв про споглядальне життя, а не про активне, і був би задоволений, якби йому пощастило ще кілька років, коли не довіку, лишитися непомітним студентом, цікавим і шанобливим прочанином, що відвідує святі місця минулого, собори музики, садки й гаї міфології, мов та ідей. Тепер, побачивши, що його невблаганно штовхають до vita activa 1, він набагато гостріше, ніж досі, відчув, яка напружена боротьба точиться в його колі між шанолюбними конкурентами, відчув, що його невинності загрожує небезпека, що він не зуміє її вберегти. І зрозумів, що мусить тепер хотіти й визнавати все те, що йому судилося, що буде його призна1 Активного життя (лат.). ченням, хоч яке воно йому немиле, бо тільки так можна перебороти почуття зв'язаності й тугу за втраченою волею, якою він утішався протягом останніх десяти років, а оскільки внутрішньо він ще не був зовсім готовий до цього, то сприйняв тимчасову розлуку з Вальдцелем та з Провінцією і мандрівку в світ як порятунок.
Монастир Маріафельс за багато сторіч свого існування став невід'ємною частиною історії Західної Європи, разом з нею виборов і вистраждав ту історію, знав часи розквіту й поразок, відродження й нового занепаду, в деякі епохи гримів і здобував славу в різних галузях. Колишній осередок схоластичної вченості й мистецтва диспуту, що й досі ще мав величезну бібліотеку з середньовічної теології, він після періоду млявості й відсталості пережив нове піднесення, цього разу завдяки своїй увазі до музики, своєму славетному хорові й месам та ораторіям, що їх компонували й виконували святі отці; від тих часів у монастирі ще й досі збереглися чудові музичні традиції, а також із півдесятка скринь горіхового дерева, повних рукописних музичних творів, і найкращий у країні орган. Потім настала політична доба в житті монастиря, від неї також лишилися певні традиції і навички. В епоху воєн і породженого ними страшного здичавіння Маріафельс не раз ставав острівцем мудрості й розважності, де найясніші голови з ворожих партій обережно приглядалися одні до одних, намацували шлях до порозуміння, а одного разу — то була остання вершина в його історії — саме в ньому був укладений мир, що на якийсь час заспокоїв тугу виснажених народів. Коли потім прийшли нові часи і була заснована Касталія, монастир поставився до неї стримано і навіть негативно, мабуть, не без вказівки Риму. На прохання Виховної Колегії дозволити одному касталійському вченому попрацювати над схоластичною літературою в бібліотеці монастиря, він відповів ввічливою відмовою, а так само й на запрошення прислати свого представника на з'їзд істориків музики. Тільки за абата Пія, що в старечому віці дуже зацікавився Грою, почалося спілкування й обмін між монастирем і Касталією, і відтоді між ними налагодилися якщо й не дуже жваві, то принаймні дружні стосунки. Вони позичали одне одному книжки, гостинно приймали в себе представників одне від одного; Кнехтів патрон, Магістр музики, також замолоду пробув кілька тижнів у Маріафельсі — переписував з їхніх збірок давні музичні твори і грав на славетному органі. Кнехт знав про це й радів, що побуває в місці, про яке Магістр часом розповідав йому з задоволенням.
Зустріли його так ввічливо й шанобливо, як він навіть не сподівався, і тому трохи збентежився. Адже це вперше Касталія прислала в монастир на необмежений термін учителя Гри з еліти. Пан Дюбуа радив йому, щоб він, особливо спочатку, тримався не як певна особа, а тільки як представник Касталії і на всяку чемність чи, можливо, й на холодок реагував лише як посланець; це допомогло йому подолати перше збентеження. Подолав він і почуття незвичності, остраху й легенької схвильованості, що не давали йому спати перші ночі, а оскільки абат Гервасій ставився до нього з добродушною, спокійною зичливістю, він швидко призвичаївся до нового оточення. Його радували яскраві, суворі гірські краєвиди — могутні стрімкі скелі, соковиті луки, на яких паслась сита худоба, тішили добротні, просторі монастирські будівлі, на які наклала свою печать багатовікова історія, подобалось йому й гарне, скромне, затишне помешкання з двох кімнат на верхньому поверсі довгого флігеля для гостей, у якому його поселили, припала йому до серна й велика, впорядкована монастирська садиба з двома церквами, галереями, архівом, бібліотекою, будинком абата, кількома подвір'ями, великими стайнями, повними погосподарському доглянутої худоби, з криницями біля потужних джерел, з величезними склепистими льохами для вина й городини, з двома трапезними, із славнозвісною залою для засідань капітула, з чудовими садками, з майстернями світських членів ордену — бондаря, шевця, кравця, коваля тощо, які утворювали ніби невеличке селище навколо монастиря. Невдовзі його допустили в бібліотеку, органіст показав йому дивовижний орган і дозволив грати на ньому; не менше вабили Кнехта і скрині, де, як він знав, зберігалося багато неопублікованих, а частково і взагалі не відомих ще музичних рукописів давніших епох.
Здавалося, в монастирі не дуже чекали початку офіційної діяльності Кнехта, минули не тільки дні, а навіть тижні, поки там начебто згадали про справжню мету його приїзду.