Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер. За дрожками бігло кілька хлопчаків. Один з них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: "Позаду, позаду!".
Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом хлопчика. На Водічковій вулиці якась двірничка, що належала до конґреґації діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім плюнула:
— Скачуть з тим господом богом, мов ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, — і повернулася на своє місце.
Дзвоник найбільше турбував візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і часом робила спробу затанцювати на брукові.
Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії залагодити фінансову сторону соборування і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже сто п'ятдесят крон за освячену олію і дорогу.
Потім виникла суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:
— Не думайте, пане капітане, що соборують задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод по коней, то йому теж платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це б коштувало на п'ятдесят крон дорожче.
Тим часом Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити ґвинтівки та баґнети.
Якийсь молоденький солдатик із Чесько-Моравської височини, який ще вірив у господа бога, прохав про такі речі не говорити й не втягати святого таїнства в дискусію. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надії.
Старий запасний глянув на жовтодзьоба і сказав:
— Нема чого чекати, гарна надія на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про божий мир, який сходить на землю, та про те, як господь бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного віслюка. Тільки-но вибухнула війна, у всіх церквах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цією війною керує і диригує. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, відрізані ноги й руки возять звідси цілими возами.
— А солдатів ховають голими, — докинув інший вояк, — а їхню форму натягають знову на живих, і так воно йде, як у зачарованому колі.
— Доки не переможемо, — докинув Швейк.
— І така "офіцерська люлька" хоче перемогти, — озвався з кутка капрал. — Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на баґнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути — охочих чортма.
— Що ж, я теж думаю, це дуже приємно — пхатися, щоб тебе проштрикнули баґнетом, — сказав Швейк. — Воно також непогано й дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, і це її так здивує, що вона вмре від несподіванки, перше ніж хтось устигне все їй пояснити.
Молоденький солдатик глибоко зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторіччя народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бойні. І навіщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки і зауважив:
— Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но з'явиться така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена...
— Залишіть при собі свою вченість, — перебив його капрал. — Підметіть краще підлогу, сьогодні ваша черга. Що нам до якоїсь там дурної плями на сонці? Та якби їх там було навіть двадцять, якого дідька я собі за них куплю?
— А ці плями на сонці, що не кажіть, не абищо, — устряв Швейк. — Якось вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях "У Банзетів". Відтоді, тільки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з'являлася, — прощавай, моя миленька, — я лишався вдома і чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монпеле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у "Народній політіці", що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та "Народна політіка" вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони там всі й накрилися.
Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з Товариства шляхтянок по релігійному вихованню солдатів — старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі солдати кидали їх до плювальниць.
Обходячи, вона дратувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялись у своїх гріхах, стали праведними, бо тільки тоді господь бог дасть їм по смерті царство небесне.
Вона зблідла, розказуючи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороджувати солдатів, робить із них тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язика і казали у вічі, що вона "почвара" і "валаамова ослиця".
— Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben 1.
1 Це справді страшно, пане фельдкурате, люди зовсім зіпсутї (нім.).
Далі почала просторікувати про те, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті, бо знає, що його чекає рай.
Базіка висловила ще кілька таких самих нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонне розпрощався.
— Їдьмо додому, Швейку! — гукнув він у вартівню. Назад поверталися без жодної помпи.
— Хай удруге соборувати їде хто хоче, — сказав фельдкурат. — Тут за кожну душу, яку ти хотів би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самі бухгалтери сидять.
Банда!
Побачивши в руці у Швейка пляшечку з освяченою олією, він нахмурився:
— Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені й собі черевики.
— Спробую помастити також і замок, — додав Швейк, — а то жахливо скрегоче, коли ви вночі повертаєтесь додому.
Такий був кілець нездійсненого соборування.
14. ШВЕЙК ДЕНЩИКОМ У НАДПОРУЧНИКА ЛУКАША
І
Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розірвала дружні відносини між ним і фельдкуратом. Коли фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може зняти з нього цю личину.
Фельдкурат продав Швейка надпоручникові Лукашу, точніше сказати, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. В надпоручника Лукаша зібралася якось приємна компанія. Грали в "двадцять одно".
Фельдкурат програвся вшент і, нарешті, спитав:
— Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом з тим цікава фігура, щось non plus ultra 1. У вас іще ні в кого ніколи не було такого денщика.
1 Неповторне (лат.).
— Можу позичити тобі сто крон, — запропонував поручник Лукаш. — Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені своє чудо-диво. Мій денщик гидкий тип, весь час зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, але це нічого не допомагає. Кожного разу, як зустріну, даю запотиличника, і це не впливає. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.
— Отже, згода, — легковажно сказав фельдкурат, — або післязавтра сто крон, або Швейк.
Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат прекрасно знав і зовсім не сумнівався в тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.
"Адже я міг узяти й двісті крон", — злостився він на себе.
Пересідаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат відчував докори сумління, у нього був приступ сентиментальності.
"Дуже негарно з мого боку, — подумав він, дзвонячи до своєї квартири. — Як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?" — Милий Швейку, — сказав він, увійшовши до кімнати, — сьогодні сталося щось незвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Ударив я по банку, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кілька разів я потім ставив на туза або на десятку, і завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.
Він на хвилину замовк.
— А вкінці я програв і вас. Позичив на вас сто крон, і якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручникові Лукашу. Мені дуже прикро...
— Сто крон я ще маю, — сказав Швейк, — можу вам позичити.
— Давайте сюди, — пожвавішав фельдкурат. — Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені так не хочеться з вами розставатися.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
— Прийшов віддати тобі борг, — сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, — киньте і мені карту.
— По банку! — вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. — Лише однісіньке очко перебрав! Знову по банку, — сказав він, коли починали наступний хід, — по банку! Всліпу!
— Двадцять, — заявив банківник.
— Я всього-на-всього маю дев'ятнадцять, — тихо озвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із тієї сотні, яку позичав йому Швейк, щоб відкупитися від нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручника Лукаша.
Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:
— Все марно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе що міг, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручника Лукаша, і настане хвилина, коли ми змушені будемо розлучитися.
— А в банку багато було? — спокійно спитав Швейк. — Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, коли вже й занадто щастить. У Здеразі жив один бляхар Вейвода. Цей любив грати в "мар'яж" в одному шинку за "Столітньою кав'ярнею". Раз якось чорт його спокусив сказати: "А що, якби ми заграли у "двадцять одно" по п'ять крейцерів?" Ну й почали грати в це п'ятачкове "двадцять одно".