А якщо вже Руткевич не відповіла, то можна нікого й не питати. Ось і зараз — Руткевич підняла руку, та Алла її викликати не стала, а спитала:
— Ну, а ще хто-небудь?
Аліса в цей час сиділа й читала текст без словника, ніби для власної втіхи, хоч, як відомо, тексти в підручнику жодна людина не читає для власної втіхи.
— Садовський, — сказала Алла, — ти сьогодні задумливий. Може, розповіси нам про Лондон?
— Ні, — відповів, підводячись, високий темно-русявий хлопець із білим веснянкуватим обличчям.
Був він не те щоб товстий, але й не тонкий, скоріше, м'який. Його голубі очі були опущені рудими густими віями. І говорив він серйозно й повільно— здавалося, що він завжди секретничає, навіть коли відповідає домашнє завдання.
— Ні, — повторив він сумно. — Я не зможу відповісти. Це цілком виключено.
— Постарайся висловити свою думку по-англійському, — попрохала Алла, яка давно вже знала всі витівки Садовського.
— Це він? — спитала Юлька, котра сиділа за Катею Михайловою.
Аліса, не обертаючись, заперечливо похитала головою. Такого рудого хлопця навряд чи треба шукати. Якби вія забирався в майбутнє, і пірати й Аліса відшукали б його враз.
— Я по-англійському не зможу, — мовив ще сумніше Садовський. — Я не виспався.
— Чому?
— Я провів ніч у міліції, — відповів Садовський. — Мене було заарештовано, і за діло.
— Що ж ти накоїв?
— Як завжди, — сказав Садовський, — я турбувався про людей. Цього не зрозуміли.
— Конкретніше, — попрохала Алла.
І нахмурилась.
— Я пожалів тих, хто гуляє парочками по лісі в Сокольниках, їм нема на чому посидіти. Всі лавки стоять на нашому бульварі.
— Вельми похвально, — мовила Алла. — Сідай.
— Зараз, тільки докажу, а то ви мене не так зрозумієте. Як і в міліції. Я вирішив присвятити ніч піклуванню про людей. Я носив лавки з Гоголівського бульвару в поближні ліси. Я встиг перенести дев'яносто три лавки. І коли я, щоб прискорити діло, взяв одразу дві лавки, мене зупинив на Смоленській площі міліціонер і відвів у міліцію. Решту ночі я переносив лавки назад. Це дуже важко. Кожна лавка важить близько ста двадцяти кілограмів.
Алла покірливо вислухала все і сказала:
— Ось що, Садовський. Якщо ти мені цю зворушливу історію зможеш переказати, хоч би коротко, по-англійському, ти врятований. Якщо ні — одержуєш двійку. Подумай.
Садовський думав цілу хвилину. Потім зітхнув і сів.
— Відмовляєшся? — спитала Алла, шукаючи в журналі його прізвище.
— Я забув, як по-англійському лавка... І ще кілька слів.
Люди, які не знали Колі Садовського, могли б подумати при зустрічі з ним, що він брехун. Аж ніяк. Просто в Садовського була дивна уява. Вона його заносила в фантастичні далі, і він сам не знав, де правда, а де брехня. Уява часто ставила його в безглузде становище, а часом приводила до прикрощів. І вчився він так собі, хоч міг учитися непогано. Іноді йому здавалося, що він усі уроки вже зробив на тиждень наперед, хоч насправді такого з ним ні разу не траплялося.
Ні, подумала Аліса, він у майбутньому не був. І не тільки тому, що він був рудий. Він би, напевно, вирішив, що майбутнє йому тільки приснилося, і всім би розповів про нього.
Наступною своєю жертвою Алла Сергіївна обрала Катю Михайлову. Катя добре вчиться, але цього разу її думки були заклопотані кубком Девіса з тенісу, і вона відповіла в'яло, сяк-так, а коли Алла перебила її і спитала, що ж являє собою лондонський Тауер, Катя сказала:
— Тауер — це вежа.
— Яка вежа? — спитала Алла.
Катя стенула плечима. Чи не все одно, яка там вежа!
— Хто доповнить? — спитала Алла.
— Тауер — це замок, — поправила Аліса, не підводячись із місця.
Вона сказала це по-англійському, і всі здивувалися, бо ніхто не чекав, що новенька стане відповідати.
— Встань, коли відповідаєш, — мовила Алла.
— Що? — Аліса не зрозуміла.
— А хіба у вас у школі не встають, коли відповідають урок? — спитала Алла.
— Ні, — відповіла Аліса, — у нас не встають.
У класі засміялися, та Алла вдала, що її це не обходить, і сказала:
— І все-таки встань.
Аліса встала й почала розповідати по-англійському про замок Тауер, де раніше жили англійські королі, й про річку Темзу, що протікає біля цього замку.
— Ой, — прошепотіла Юлька своїй сусідці Каті Михайловій, — вона по-англійському говорить краще за Аллу!
— Дуже добре, — похвалила Алла, коли Аліса скінчила говорити. — Селезньова може служити для вас прикладом. Ти, Алісо, вивчала англійську не в школі?
— Так, — сказала Аліса. — Мови я вивчала до школи.
— Ти знаєш інші мови?
— Я не вельми здібна, — мовила Аліса. — Я знаю тількі вісім мов.
— Які? — спитала Алла.
У класі стояла мертва тиша. Смисл розмови був зрозумілий усім, навіть найвідсталішим.
— Німецьку, фінську, чеську, французьку, гінді, китайську... японську і... ще одну.
— Ух ти! — вигукнув Фіма Корольов. — Скажи нам що-небудь по-японському.
Всі загули, почали просити Алісу... тільки одна Мила Руткевич була невдоволена, бо від цієї миті вона перестала бути першою ученицею в класі, а це неприємно.
— Сідай, Селезньова, — сказала Алла, ніби нічого не сталося.
— Перевірте її, перевірте! — озвався Коля Садовський.
— Садовський, тебе ми сьогодні вже чули, — перебила його Алла. — Тепер дай виступити іншим.
Вона викликала Милу Руткевич, а до Аліси надійшли дві записки.
Перша була від Борі Мессерера.
У ній було написано: "Ви бували в Англії, мадам?"
Другу написала Лариса Троєпольська, яка до мов була нездібна, зате мала великі голубі очі. Вчителі й батьки втішали себе тим, що з такими красивими очима Лариса й без освіти якось не пропаде.
"Алісо, — було написано в записці. — Я дуже хотіла б із вами познайомитися й дружити. Ми могли б разом готувати різні предмети. Дайте відповідь мені на перерві. Лариса".
На перерві Боря Мессерер першим підійшов до Аліси й сказав:
— Про Лондон це я писав.
Боря Мессерер був маленький, кучерявий, напористий. Він хотів стати художником і на всіх малював карикатури, правда, не дуже схожі.
— Ну й що? — спитала Аліса.
Їй було ніколи.
— Ти бувала в Лондоні чи ні?
— Звичайно, бувала.
— Я так і думав, — сказав Боря. — Ось тобі мій малюнок.
На карикатурі була намальована Аліса з крильцями, над вежами. Зовсім не схоже.
— Це ти в Лондоні, — мовив Боря.
— Спасибі, — подякувала Аліса.
Підійшла Лариса, змахнула віями по півметра завдовжки й сказала:
— Ви не проти зі мною дружити?
Але Ларису відтіснив Фіма Корольов.
— Алісо, — почав він на правах давнього друга, — ти після школи що робиш? Ми в кіно зібралися...
— Мені не хочеться з тобою в кіно йти.
— Слухай, не ображайся, я ж пожартував.
Тут Аліса побачила Юльку.
— Ти куди запропастилася? — спитала вона.
— Я тобою невдоволена, — відповіла Юлька, відводячи її вбік.
— Чому?
— Ти себе виказуєш. Навіщо з мовами вилізла? Тепер уся школа говоритиме.
— Ні, Юлько, — заперечила Аліса, — я не згодна. Я вважаю, якщо можна не брехати, то краще не брехати. Я вже так забрехалась, на три роки вперед норму перевиконала.
— Як знаєш. Ну, що скажеш?
— Я тільки двох поки знаю. Сулиму й Садовського.
— І яка твоя думка?
— Я не думаю, що це Сулима, — відповіла Аліса. — Він надто скромний і взагалі навряд чи став би бігати за піратами.
— Я теж на нього не думаю, — мовила Юлька. — А от Садовський — це фрукт. Він що хочеш може утнути.
— Але він рудий. Покажи мені Наумова.
— Ага, ось він іде. Покликати?
— Поклич. Він усе одно мене вже бачив.
— Наумов! — гукнула Юля. — Підійди сюди.
Наумов був звичайнісінький хлопець, трохи кирпатий, середній на зріст, худий, але досить міцний. Аліса подивилася йому просто у вічі.
— Чого вам? — спитав він.
— Я хотіла тебе познайомити з моєю подругою. Ти раніше з нею не зустрічався?
Коля Наумов знизав плечима:
— Де я міг зустрічатися? Більше запитань нема?
— Запитань нема, — відповіла Юлька.
— Тоді в мене запитання, — сказав він. — Катя Михайлова казала, що сьогодні волейбол. Не забудьте, ясно?
Коли він одійшов, Юлька спитала:
— Ну, він? Як ти гадаєш?
— Може, й він, — відповіла Аліса. — Та бачиш, він не признається, що мене знає.
— На наступній перерві, — сказала Юля, — спитаєш в інших. Навіщо час гаяти.
Так Аліса й зробила.
Між другим і третім уроками вона підійшла до Колі Сулими й спитала в нього:
— Колю, а ми раніше шде не зустрічалися? Мені твоє обличчя знайоме.
Коля заклав пальцем сторінку підручника шахових дебютів, подивився уважно на Алісу й відповів:
— Ти помиляєшся. Ми з тобою вперше зустрічалися позавчора. У мене добра зорова пам'ять.
А з Колею Садовським вийшла зовсім дивна розмова. Він сам підійшов до Юльки з Алісою відразу після третього уроку й сказав, неуважно дивлячись їй у перенісся:
— Знаєш, що я думаю?
— Що?
— Я думаю, що ти до нас приїхала з майбутнього, — мовив він. — У тебе є машина часу, перероблена з велосипеда.
Юлька охнула. І поквапилась відповісти:
— В Аліси нема велосипеда.
— Я маю на увазі триколісний, — сказав Садовський. — Ти ж мені давала покататися позавчора.
— Де? — спитала Юлька.
Вона була насторожі. Хоч Садовський і вигадник номер один, надто вже його вигадка була близька до правди.
— Як де? — Коля подивився на Юльку, ніби не пізнав, і пояснив: — На Курильських островах. Де ж іще? Ну гаразд, у мене справи. Мене можуть спитати на наступному уроці, а я не знаю, що за урок.
Садовський пішов, а Юлька вчепилась Алісі в рукав.
— Що робити? — прошепотіла вона.
— Нічого не робити. Наступного разу він скаже, що я прилетіла з Місяця, — відповіла Аліса. — Тепер уже я нічого не розумію.
Пролунав дзвоник, треба було йти на географію. Підійшла Катя й сказала Юльці:
— Грибкова, не забувай, ми сьогодні з сьомим "А" граємо.
— Мені сьогодні ще не можна, — відповіла Юлька. — Шов розійдеться.
— Ну, приходь повболівати. Не уявляю, що будемо робити!
— Ми все одно програємо, — сказала Юлька. — Особливо жіноча команда.
Розділ X
ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ
Грали у фізкультурному залі, бо на вулиці ще було холодно.
Коли клас увалився в зал, там іще не закінчилася зустріч між шостим "А" і сьомим "Б". Фізкультурник Едуард наказав не галасувати. Він одразу звернув увагу на Алісу.
— А це хто? — спитав він. — Варяг?
— Чому варяг? — здивувалась Юлька. — Це моя двоюрідна сестра. Вона тепер у нас у класі вчиться.
— Беру свої слова назад. Зріст у тебе добрий.