– Звичайно, послухаю, що ти скажеш!
– Вислухати мене ти справді зможеш, а от діяти – ні. Ми зустрілися зараз, бо нам обом цікаво, але я сумніваюся, що ти дозволиш допомогти собі.
– Я дозволю!
– Ні, – заперечив він. – Це так само, як з моїм літаком. У твоєму часі для нього не існує назви, його ще не винайшли. Коли спроектують, то називатимуть надлегким, і це означатиме революцію в авіаспорті. Але ти, Річарде, не можеш придбати цю машину в готовому вигляді, не наймеш нікого, щоб її збудували для тебе. Будуватимеш її сам: деталь за деталлю, крок за кроком. Так само й з твоїми відповідями, абсолютно так само. Ти не можеш купити їх готовими, не відмовишся брати, якщо я віддаватиму їх тобі за так, якщо викладу, нічого не пропускаючи.
Я був певен, що він помиляється.
– Ти забув, – сказав я, – як швидко я засвоюю усе нове! Ти тільки дай мені відповідь і – побачиш, що я з нею зроблю!
Він узявся за штурвал, чим дав зрозуміти, що перебирає на себе управління нашим повітряним змієм. У висхідному потоці ми піднялися ще на тисячу футів – аж до нижньої межі хмар. Поля, луки, ліси, пагорби, ріки пливли під нами блискучим оксамитом. Жодних доріг унизу. Наш підйом супроводжувало м'яке шерехтіння ніжних дотиків вітру.
Зі спокійною усмішкою, яка буває на обличчі блефуючого гравця, він кинув:
– Хочеш розшукати споріднену душу?
– Так. Я завжди цього хотів, сам знаєш!
– Твої лати, – сказав він, – надійно захищають тебе від жінок, які б неодмінно зруйнували твоє життя. Але якщо ти не скинеш лат, вони так само надійно захищатимуть від тієї єдиної, яка може тебе покохати, плекати тебе; порятують від необхідності захищатися. Для тебе є одна досконала жінка. Але вона справді тільки одна. Відповідь, якої ти домагаєшся, полягає в тому, щоб відмовитись од Свободи та Незалежності й одружитися з Леслі Перріш.
Добре, що, перш ніж сказати мені таке, він перебрав на себе управління літаком.
– То ти кажеш... ЩО? – Від однієї тільки думки про це мені забракло повітря.
– Ти... ти сказав... ОДРУЖИТИСЯ? Я навіть не можу... Знаєш, що я думаю про шлюб? Хіба ти не знаєш, що я завжди повторюю жінкам: за своєю шкідливістю шлюб стоїть на третьому місці після війни й релігійних організацій. Гадаєш, сам я не вірю своїм словам? Відмовитись од СВОБОДИ!! Від НЕЗАЛЕЖНОСТІ? Ти кажеш, що... ОДРУЖИТИСЯ? Ти, що... тобто... ЩО?
Він засміявся. Я ж не бачив нічого потішного. Я відвів погляд.
– Ти справді налякався? – спитав він. – Але це твоя відповідь. Якби ти більше прислухався до того, що тобі вже відомо, а не до своїх страхів...
– Я тобі не вірю.
– Можливо, ти маєш рацію. – Він стенув плечима. – Я твоє ймовірне майбутнє, але не єдине. – Він обернувся на сидінні, простяг руку й відрегулював рівень збагачення палива. – Але, гадаю, дуже схоже на те, що моя дружина Леслі колись стане й твоєю дружиною. Зараз, у моєму часі, вона спить. Так само, як Леслі з твого часу на протилежному кінці континенту. Кожна з твоїх багатьох жінок, якщо, звичайно, ти розумієш це, дає тобі в дар цю єдину жінку. Ти мене розумієш? Є ще якісь запитання?
– Якщо всі відповіді такого ґатунку, – сказав я, – то не знаю... Відмовитись од свободи? Та ви, любий, не маєте про мене найменшого уявлення. Без таких відповідей я можу спокійно обійтися. Непотрібні вони мені.
– Не переймайся. Ти забудеш про цей політ і через якийсь час майже нічого не пам'ятатимеш.
– Тільки не я. Моя пам'ять схоплює все навічно.
– Мій друже, – спокійно промовив він. – Я ж тебе дуже добре знаю. Ти ніколи не втомлюєшся сперечатись?
– Смертельно втомлююсь. Але задля того, аби прожити життя так, як мені хочеться, я не перестану сперечатись.
Він засміявся й дозволив машині зісковзнути з висхідного потоку. Ми повільно пропливали над землею, – це було більше схоже на мандрівку кулею, а не літаком. Мене не цікавили його відповіді, вони загрожували, лякали й лютили. А от деталі надлегкого літака, – алюмінієві конструкції та кріплення, кривизну крила, з'єднання тросів з неіржавіючої сталі, навіть дивну емблему у вигляді викопного птеродактиля, – я зафіксував у пам'яті, щоб відновити пізніше, якщо буде нагода.
Він розшукав холодний потік і став спускатися по ньому колами. Так само, як ми підіймались у висхідному. Наша зустріч мусила небавом закінчитися.
– Гаразд, – сказав я, – здивуй мене ще якимось одкровенням.
– Не буду, – відповів він. – Я хотів тебе попередити, а тепер не хочу.
– Будь ласка. Мені шкода, що я сперечався з тобою, Згадай, хто я.
Він довго мовчав. Нарешті вирішив поновити розмову.
– З Леслі ти будеш набагато щасливішим, ніж до зустрічі з нею, – сказав він.
– Це дуже добре, Річарде, бо все решта піде під укіс. Вас обох переслідуватиме уряд за гроші, які втратять твої порадники. Ти не зможеш і слова написати, щоб Федеральна податкова служба не наклала на нього руку. Тебе зітруть на порох, ти станеш банкрутом. Утратиш усі свої літаки. Будинок, гроші, все. Багато років не зможеш підніматися в небо. Але поряд з цим зазнаєш найщасливіших хвиль. У порівнянні з минулим і з майбутнім.
Від почутого в мене пересохло в горлі.
– Це твоя відповідь?
– Ні. Але відповідь витікатиме з того, про що я тобі оце розповів.
Він замовк. Ми опинилися над лугом на косогорі. Він поглянув униз. На краю трав'яного килима стояла жінка. Вона дивилася в наш бік і махала рукою.
– Хочеш посадити літак? – запитав він мене й кивнув на штурвал.
– Це поле надто маленьке. Я не зможу приземлитися на ньому з першого заходу. Краще це зроби ти.
Він вимкнув двигун, зробив широкий захід, і літак ковзнув униз. Тільки-но лишилися позаду останні дерева край лугу, літак різко пішов на зниження, пірнув, мало не чіпаючи трави, й знову плавно вирівняв ніс. Але замість того щоб підніматися, якусь мить надлегка машина планерувала, потім торкнулась колесами землі і зупинилася просто перед Леслі. Від цієї Леслі ще дужче перехоплювало дух, ніж від тієї, яку я зустрів у Каліфорнії.
– Привіт, – сказала вона. – Я так і думала, що застану вас тут в одному літаку. – Вона поцілувала другого Річарда, скуйовдила йому волосся. – Ти розповів йому про його долю?
– Про те, що він утрачає й що виграє, – сказав Річард. – Усе чудово, люба! Він уважатиме, що ти йому приснилася.
В неї було довше волосся, ніж я звик, і обличчя видавалося ніжнішим. На ній жовтіла тонка шовкова блузка з високим комірцем, яка могла б здатися надто аскетичною, якби не була такою прозорою. Широка яскрава стрічка на талії. Вільні штани морського крою закривали ноги аж до сандалів.
Мої серце ледь не спинилось, мої стіни мало не впали просто тут, перед нею. Якщо мені судилося провести роки на землі з однією жінкою, подумав я, то нехай цією жінкою буде вона.
– Дякую, – сказала Леслі. – Я зумисне вбралася так. Нам нечасто доводиться зустрічатися з предками... не так часто в розквіті життя. – Тільки-но той Річард ступив на землю, вона обняла його однією рукою, обернулась у мій бік і всміхнулася. – Як справи, Річарде?
– Страшенно заздрю, – відповів я.
– Облиш, – проказала вона. – Колись літак буде твоїм.
– Я заздрю твоєму чоловікові, літак тут ні до чого, – сказав я. – Заздрю йому, бо в нього така дружина.
Вона спалахнула.
– Ти з тих, хто з відразою ставляться до шлюбу, еге ж? Шлюб – це "нудьга, занепад, неминуча втрата взаємоповаги"!
– Можливо, втрата не є неминучою.
– Це втішає, – сказала Леслі. – Гадаєш, колись зміниш своє ставлення до шлюбу?
– Так, якщо вірити твоєму чоловікові. Але, якщо не мати перед очима тебе, навіть не уявляю, як це може трапитися.
– Такою ти більше її не побачиш, – утрутився майбутній Річард. – Цю зустріч ти також забудеш. Треба самому пройти ввесь шлях, на добре чи на зле.
Леслі поглянула на нього знизу вгору й додала:
– У багатстві чи в бідності.
Він ледь помітно всміхнувся їй у відповідь:
– Поки смерть не зблизить нас іще більше. – їхні слова трохи мене спантеличили, але подобались...
Затим Річард звернувся до мене:
– Наш час закінчується, Річарде. Відповіді, які ти почув, забудуться. Можеш іще політати, якщо бажаєш. А нам слід поспішати туди, де ми прокинемось, у рік, такий далекий і водночас – близький тобі. Я саме пишу нову книжку, і якщо мені пощастить, прокинувшись, одразу запишу цей сон.
Він повільно підніс долоню до и обличчя, наче хотів торкнутися його, й зник.
Леслі зітхнула, шкодуючи, що час минув.
– Він уже прокинувсь, а за хвилю прокинусь і я.
Вона підпливла на крок ближче до мене і, як це не дивно, ніжно поцілувала.
– Тобі буде нелегко, бідолашний Річарде. – Їй теж буде нелегко. Тій Леслі, якою колись була я. Попереду важкі часи! Не бійся. Якщо тобі потрібна магія, позбався своїх лат. Чари набагато сильніші, ніж криця!
Очі, наче світанкове небо. Вона так багато знала!
Жінка, всміхаючись, розчинилася в повітрі. Я стояв посеред лугу наодинці з надлегким літаком. Не став знову піднімати його в повітря. Я згадував усе, що тільки-но відбулося, намагавсь укарбувати в пам'яті її обличчя, слова, а потім усе довкруж розтануло.
Коли прокинувся, за вікном було темно, по шибках повзли краплі дощовиці, за вікном мерехтіли відблиски світла з будинків на тому березі озера. Я випростав ноги й ще довго сидів у темряві, згадуючи сон. Біля крісла лежали записник і ручка.
Сон про польоти. Доісторична крилата істота з барвистим пір'ям, яка принесла мене до найвродливішої в світі жінки! Жінка промовила одне-єдине слово: "Чари".
Чари. Я бачив ще щось, але згадати не міг. Лишилося тільки одне почуття – кохання, кохання, кохання. Ні, вона не була сном. То була справжня жінка, і я торкнувся її! Одягом їй служило сонячне сяйво! Реальна жінка, а я не можу її розшукати!
Де ти?
Я впав у розпач, пожбурив записником у шибку. Записник відскочив од вікна, розкрився, зашелестів сторінками і впав на навігаційні карти Південної Каліфорнії.
– Зараз, хай йому чорт! Де ти ЗАРАЗ?
ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ
Коли це трапилося, я був у Мадриді. Під час рекламної поїздки з нагоди видання моєї книжки в Іспанії. Я відважно, дарма що ввесь час затинався, давав інтерв'ю іспанською мовою, чим неабияк потішав телеведучих і журналістів. А що хіба? Мені ж подобається, коли візитери з тієї ж Іспанії, з Німеччини, Франції, Японії або Росії, прибувши до Америки, відмовляються від послуг перекладачів і самотуж відповідають на запитання англійською мовою.