Він у всьому тобі допоміг і навіть дозволив тобі врятувати інших людей і вивести їх на волю. Не думай про те, що гріхи, які ти вчинив, такі вже великі. Є чимало людей на високих суспільних щаблях, які грішать куди серйозніше, ніж ти. Проте вони, потрапивши на людський суд, не підносяться так високо, як це зробив ти.
– Дякую, ваша превелебність. Ви на все моє життя вселили в мене добро. Я ніколи цього не забуду. – І я цілую йому руки.
– Сину мій, ти попливеш далі, й тобі загрожуватимуть інші небезпеки. Я хотів би охрестити тебе перед твоїм відплиттям. Що ти скажеш на це?
– Ваша превелебність, поки що не робіть цього. Тато мій виховував мене без релігії. В нього золоте серце. Коли померла моя мати, він, ще більше люблячи мене, знаходив для мене справді материнські слова й піклувався про мене достоту по-материнському. Мені здається, коли я дозволю себе охрестити, то це буде схоже на те, що я зрадив батька. Дайте мені час, хай я стану цілком вільною людиною, почну жити нормальним життям, тоді напишу батькові й спитаю, чи не завдам йому прикрості, коли відмовлюся від його філософії і дозволю себе охрестити.
– Розумію тебе, сину мій, і я певен, що Господь завжди буде з тобою. Я благословляю тебе й молю Бога, аби він боронив тебе.
– Полюбляє його превелебність Ірене де Брюїн похизуватися своєю добротою, – каже мені доктор Нааль.
– Так, пане. А що ви думаєте робити тепер?
– Попрошу в губернатора, щоб він наказав митниці продати мені один із човнів, конфіскованих у контрабандистів. Ви підете зі мною й виберете собі такий човен, який вам потрібен. Що ж до продуктів та одягу, то це ми легко залагодимо.
Того дня, коли нас наставляв на праведний шлях єпископ, до нас приходить багато гостей, особливо під шосту годину вечора. Всі ці люди хочуть познайомитися з нами. Вони сідають на лави біля столу, поклавши перед цим щось на ліжко й не сказавши: "Це я приніс для вас". Щоразу о другій годині пополудні приходять черниці з ігуменею, яка дуже добре розмовляє по-французькому. Їхні кошики теж повні всілякої смакоти, звареної ними самими. Ігуменя ще молода, їй нема й сорока. Її волосся, схованого під білим каптуром, не видно, але очі в неї голубі, а брови біляві. Вона походить із знатної голландської родини (про це нам сказав доктор Нааль) і написала до Голландії, аби там придумали інший спосіб знову відправити нас в океан. Ми проводимо разом щасливі години, й вона кожного разу примушує мене розповідати про нашу втечу. Інколи ігуменя просить розповісти про це й черницям, які приходять з нею й розмовляють по-французькому. А коли я опускаю якусь деталь, то вона одразу ж нагадує мені:
– Анрі, не поспішайте. Ви пропустили історію про гоко… Чому сьогодні ви забули про мурах? Мурахи – дуже важлива деталь, бо саме через них вас заскочив зненацька бретонець у масці!
Я розповідаю все це, бо то справді вельми приємні моменти, які цілком відрізняються від усього того, що ми пережили, і здається, нібито небесне світло якимсь незбагненним чином осяває дорогу, що вивела нас із занепаду до втечі.
І ось я дивлюсь на човен – чудовий баркас завдовжки метрів вісім, з міцним кілем, високою щоглою і великими вітрилами. Він справді збудований для контрабандистських походів, має все необхідне спорядження, але весь покритий сургучем з печатками митниці. Торгуючись із нами, якийсь пан спершу заправив шість тисяч флоринів – приблизно тисячу доларів. Та, пошепотівшися з доктором Наалем, він зрештою продає нам баркас за шість тисяч один флорин.
Через п'ять днів ми знову готові вийти в море. Баркас наново перефарбовано, трюм наповнено продуктами. Цей баркас – справжній королівський дарунок. У непромокальне полотиище загорнуто шість валіз – по одній на кожного з нас – із новісіньким одягом, черевиками й усім необхідним.
В'язниця в Ріоачі
Вирушаємо на світанку. Проводжати нас прийшли доктор Нааль і черниці. Ми легко відшвартовуємося від причалу, нас одразу ж підхоплює вітер, і ми пливемо. Сходить променисте сонце, нас чекає спокійний день Я помічаю, що на баркасі занадто велике вітрило, а сам він недовантажений. Вирішую бути обережним. Пливемо на повній швидкості. Цей баркас ніби створений для великої швидкості, одначе норовистий і дуже чутливий. Я беру курс на захід. Ми вирішили таємно висадити на колумбійський берег тих трьох, що приєдналися до нас на Трінідаді. Вони й слухати не хочуть про тривале плавання в морі, кажуть, що довіряють мені, але не довіряють погоді. І справді, якщо вірити метеорологічним повідомленням, що їх ми прочитали в газетах у в'язниці, слід чекати поганої погоди, можливо, навіть урагану.
Я визнаю їхнє право на вибір, і ми домовляємося, що я висаджу їх на незаселений півострів Гуахіра. А ми троє попливемо до Британського Гондурасу. Стоїть чудова погода, і зоряна ніч, яка настає після цього сонячного дня, вітає нас яскравим півмісяцем, мовби допомагаючи нам здійснити висадку. Пливемо прямо до колумбійського берега, потім я кидаю якір, і ми придивляємося, чи можна вже висаджуватись. На жаль, тут іще дуже глибоко, і доводиться не без ризику підійти ближче до скелястого берега, де глибина півтора метра. Ми тиснемо тим трьом руки, вони спускаються з баркаса, беруть на голову свої валізи й рушають до берега. Ми дивимося на них з цікавістю й деяким смутком. Ці хлопці ставились до нас добре й трималися мужньо. Шкода, що вони покидають баркас. Поки вони бредуть до берега, вітер зовсім стихає. Прокляття! Хоч би нас не побачили з селища, яке на карті має назву Ріоача. Це перший порт, де є поліційне управління. Сподіватимемось, нас не побачать.
Стоїмо й чекаємо… Ті троє, помахавши нам на прощання білим носовичком, зникли. А де ж вітер, чорт забирай? Нам потрібен вітер, щоб відірватися від колумбійського берега, який є загадкою для нас! Справді, ми не знаємо, чи колумбійці видають утікачів, чи ні. Ми всі троє надаємо перевагу певності Британського Гондурасу перед загадковістю Колумбії. Вітер здіймається тільки о третій годині пополудні, й ми можемо рушати далі. Я напинаю вітрило, і ми повільно пливемо понад дві години. Аж раптом з'являється сторожовий катер і мчить просто до нас. Люди на ньому стріляють з рушниць у повітря, щоб ми зупинились. Я не слухаюся і намагаюсь вийти у відкрите море, аби вибратися з територіальних вод. Але марно. Не минає і години, як потужний катер наздоганяє нас, з десяток людей на ньому беруть нас на приціл, і ми мусимо здатися.
У цих солдатів чи поліцейських, які нас заарештовують, вигляд досить дивний: на них штани, колись білі, а тепер геть брудні, діряві вовняні светри, що ніколи не пралися, і всі вони босі, за винятком "командира", – той одягнений трохи краще й охайніше. Зате озброєні вони до зубів: повні патронташі, добре доглянуті гвинтівки й до того ж напохваті кинджали в піхвах. У того, кого вони називають командиром, пика вбивці. Він з револьвером, що висить у нього на ремені, набитому патронами. Розмовляють вони тільки по– іспанському, і ми не розуміємо, що вони кажуть, але ні їхні погляди, ні рухи, ні голоси довіри не викликають, – усе вороже.
Ми йдемо пішки з порту до в'язниці через селище. Це справді Ріоача. Обабіч нас ступають шість здоровил, ззаду ще троє. Гвинтівки в усіх наставлені на нас. Перехожі дивляться в наш бік теж не дуже приязно.
Приходимо на подвір'я в'язниці, оточеної невисоким муром. Тут сидять або стоять душ двадцять брудних, неголених в'язнів, які теж вороже дивляться на нас. "Vamos, vamos!" Ми здогадуємося, що вони кажуть: "Ходімо, ходімо!" Нога в Клузйо, хоч йому вже набагато краще, й досі в гіпсі, і він не може швидко йти. "Командир", який залишився був ззаду, наздоганяє нас із компасом та непромокальним плащем під пахвою. Він їсть наші галети з нашим шоколадом, і ми розуміємо, що тут нас геть пограбують. Ми не помиляємося. Нас замикають у брудній кімнаті, на вікні якої товстелезні грати. На долівці лежать дошки, на одному краю яких – щось на взірець дерев'яної подушки: це ліжка.
– Французи, французи, – звертається до нас крізь вікно один із в'язнів, коли поліцейські, замкнувши двері, йдуть від нас.
– Чого тобі?
– Недобрий, недобрий.
– Хто?
– Поліцейський.
– Поліцейський?
– Еге ж, поліцейський недобрий.
І він відходить від вікна. Вечоріє, камеру освітлює дуже слабенька електрична лампочка. Москіти бринять нам біля вух, набиваються в ніс.
– Ну й потрапили ми в халепу! Нам дорого обійдеться те, що ми згодилися висадити на берег цих типів.
– Що вдієш, хіба ми знали? І все це через відсутність вітру.
– Ти занадто наблизився до берега, – каже Клузйо.
– Замовкни. Зараз не час звинувачувати самого себе чи когось іншого, нам треба ще більше згуртуватися. Як ніколи, ми повинні бути одностайними.
– Даруй мені, ти маєш слушність, Метелику. В цьому ніхто не винен.
Ох, то було дуже несправедливо – стільки боротися й так кричуще невдало скінчити свою втечу! Поліцейські не обшукали нас. У моїй кишені лежить моя капсула, я поспішаю проштовхнути її в себе. Клузйо робить те саме. Ми правильно вчинили, що не повикидали їх. А втім, цей герметичний і не дуже громіздкий гаманець легко зберігати в собі.
На моєму годиннику восьма година вечора. Нам приносять цукор-сирець бурого кольору – по грудці завбільшки з кулак на кожного – й три пакетики чогось такого, що нагадує рисове тісто, зварене у воді й посолене.
– Buenas noches.
– Це, мабуть, означає "на добраніч", – каже Матюрет.
Другого дня на подвір'ї нам дають чудової кави в дерев'яних кухликах. О восьмій годині приходить "командир". Я прошу в нього дозволу піти до баркаса й забрати наші речі. Він чи то не розуміє, чи то вдає, ніби не розуміє. Що довше я дивлюся на нього, то дужче він нагадує мені вбивцю. З лівого боку в нього висить шкіряна торбинка з пляшкою, він дістає ту пляшку, відкорковує, надпиває ковток, спльовує і простягає її мені. Це його перший приязний жест, тому я беру пляшку й п'ю. На щастя, я сьорбнув дуже мало, бо то справжній палючий вогонь з присмаком спирт– нбго. Я швидко ковтаю й закашлююсь, а він, цей напівнегр-напівіндіанець, регоче.
О десятій годині приходять цивільні, одягнені в біле, при краватках. Їх шестеро чи семеро. Вони входять до будинку де міститься, певне, дирекція в'язниці.