Однак велетень спокійно і впевнено опустився на плиту і так залишився стояти. Широкоплечий, прямий, він дивився на табір, і його зовсім не схвилювали зміни, що тут відбулися з того часу, як його вперше було привезено сюди.
Гігант змінив увесь краєвид. Широчезні плечі маячіли, як береговий знак, і статую можна було бачити далеко з моря. Тут, у давній оселі Хоту Матуа, в затінку широкого велетня, ми вже більше не почували себе, як. дома. З будь-якого місця в таборі можна було бачити цю величезну голову; вона височіла над наметами, наче старий норвезький троль. Вночі, коли ми ходили по табору, здавалося, що цей велетенський троль примандрував із світового простору і саме хоче переступити через найближчі намети, що світились у мороці зеленим світлом.
Вперше за сотні років один з велетнів острова Пасхи став на своє місце на вершині ах у. Приїхали губернатор з родиною, священик і черниці. По табору тупотіли копитами коні — всі, хто міг, прибули в Анакену поглянути на роботу бургомістра.
Довговухі гордо розбирали башту, а бургомістр грівся в промінні загальних похвал. Він довів, що вміє відповісти на одну з найдавніших загадок острова Пасхи. Та чи могло бути інакше? Дон Педро Атан, старий мудрець, бургомістр острова та ще й довговухий! Нехай йому тільки заплатять, він підніме всі до одної статуї, і на острові буде так, як колись у давнину. Зароблені гроші він розділив між своїми помічниками, та якщо йому пощастить поїхати на військовому кораблі до Чілі, — він особисто умовить президента дати кошти на підняття всіх інших статуй. З одинадцятьма помічниками і двома деревинами він підняв цю скульптуру за вісімнадцять днів, а що можна зробити, коли в нього буде більше людей і часу?!
Я одвів бургомістра вбік і урочисто поклав йому руки на плечі. Він стояв, наче зніяковілий школяр, схвильований і зацікавлений.
— Дон Педро, бургомістре, може, тепер ти мені скажеш, як твої предки перевозили фігури по острову?
— Вони рухались самі, — відповів бургомістр, не затинаючись.
— Дурниці, — сказав я розчаровано і трохи розізлився.
— Не хвилюйся. Ми повинні поважати наших предків, які казали, що статуї рухалися самі. Але ті, від кого я чув, самі цього не бачили. Дуже можливо, що вони користувались міро манга еруа.
— А що це таке?
Бургомістр намалював на землі щось схоже на рогатку з поперечними опорами і пояснив, що це сани для каміння, зроблені з розгалуженого стовбура.
— У всякому разі такими саньми перевозили великі плити на мури, — додав він. — А канати робили з цупкої кори хау — хау, такої товщини, як у вас на кораблі троси. Я можу зсукати тобі такий канат і змайструвати міро монга еруа.
За кілька кроків од табору один з археологів саме одкопав статую, яка була геть засипана піском, тому патер Себастьян не поставив на ній свого номера. Фігура не мала очей, і це свідчило, що її покинули по дорозі до призначеного місця. Я вказав на неї бургомістрові:
— А чи не міг би ти з своїми людьми потягти цю моаї по рівнині?
— Ні, потрібні ще люди з селища, а вони не захочуть. Навіть разом з усіма твоїми землекопами нас невистачить.
Статуя була не така вже й велика, менша за середню. В мене виникла ідея. Бургомістр допоміг мені купити в селищі двох великих биків. Довговухі зарізали їх і спекли на гарячому камінні у земляній печі. Тоді ми запросили жителів селища на бенкет, і невдовзі весь майдан перед табором заповнили гості. Довговухі обережно зсунули пісок з вогнища, і показався килим з соковитого бананового листя, з якого хмарою валувала пара. Коли згорнули цей неїстівний килим, усі побачили апетитну їжу. Серед захоплених гостей розповсюдився запах найсоковитішої в світі печені. Чоловіки й жінки усілись на траві купками, тримаючи в руках величезні шматки печеного м'яса, а довговухі тим часом розносили батат, маїс і гарбузи, які пеклися разом з м'ясом у наповненій парою розжареній земляній печі. Круг табору бродили чорні та гніді осідлані коні, щипаючи траву. З'явились гітари, і храмова тераса сповнилася піснями й сміхом: остров'яни почали танцювати хулу.
Тим часом довговухі приготували все для того, щоб тягнути сліпу статую, і сто вісімдесят розохочених остров'ян, сміючись і перегукуючись, поставали вздовж довгого каната, яким обв'язали шию велетня. Бургомістр у новій білій сорочці і картатому галстуці почав керувати роботою.
— Раз, два, три! Раз, два, три!
Трісь! Канат розірвався, й остров'яни з гучним реготом покотились по землі один через одного. Бургомістр зніяковіло посміхнувся і наказав скласти канат удвоє. І ось колос почав рухатись. Спочатку короткими ривками, та потім, наче її щось одпустило, статуя посунулась по рівнині так швидко, що старий Лазарус, помічник бургомістра, скочив їй на голову і, наче гладіатор на бойовій колісниці, почав розмахувати руками. Довгий ряд остров'ян, які аж сяяли від радості, терпляче тягнув статую. Вони посувалися так швидко, наче волокли порожню коробку.
Згодом ми зупинили цю веселу процесію, переконавшись, що сто вісімдесят остров'ян з повними шлунками можуть тягнути по рівнині дванадцятитонну статую. Коли б мати дерев'яні сани та ще більше людей, то можна було б перетягувати й важчі фігури.
Отже, ми бачили, як з допомогою води і кам'яних сокир можна просто в горі витесати скульптуру, аби тільки мати досить часу; ми бачили, як з допомогою каната і саней можна перевозити статуї, було б тільки за що вхопитись руками і впертись ногами, і ми бачили, як колоси, наче повітряні кульки, піднімаються на вершечки мурів, тільки треба знати вірний спосіб. Залишилась практично нерозв'язана лише одна загадка: як на голови велетнів укладали круглі перуки? Відповідь напрошувалась сама собою. Кам'яна башта, з допомогою якої піднімали велетнів на ноги, була поруч голови. Тими ж простими способами можна було викотити по ній червону — перуку. — Коли статуя і її перука були на своїх місцях, усю башту просто розкидали, і статуя залишалась стояти сама.
Коли загинули творці статуй, виникла загадка: як: усе. це можна було зробити без заліза, без кранів і машин? Відповідь проста. На маленький острівець прибули, люди з жадобою творчості в крові і з практично розвинутим розумом. Вони споруджували свої вавілонські башти за старовинними традиціями, маючи для цього необмежений час. Сотні років жили вони на цьому затишному острівку, де єдиними їх сусідами були тільки; кити й риби. Вони не знали ворогів. Наші розкопки показали, що аж в третю епоху на острові Пасхи почали, виготовляти наконечники для списів.
Зовсім близько від табору лежав величезний циліндр з червоного каменю, його в давнину прикотили сюди з іншого кінця острова, де в кратері з червоним каменем вирубували пукао.
Бургомістр запропонував докотити його на круглих колодах ті двісті метрів, що залишились до табору, і висадити на голову піднятого велетня. Але вже тоді, я. довговухі піднімали статую, на зміну розв'язаним загадкам острова прийшла інша таємниця. Вона захопила всю нашу увагу, і червона перука залишилася лежати там, де й була, відпочиваючи перед останнім шляхом до королівського пам'ятника.
Нові події цілком заволоділи нашими думками.
Розділ VI
ЗАБОБОН ПРОТИ ЗАБОБОНУ
Ліхтар висів на мотузочку під стелею, кидаючи довгі тіні на тонку стіну намету. Я прикрутив гніт і хотів лягати спати. В таборі було темно й тихо, тільки з берега долинав шум прибою. Івонна вже залізла в спальний мішок на розкладному ліжку біля задньої стіни намету, а Анетта давно заснула за низькою перегородкою з брезенту, що одділяла її куточок. Раптом я почув, як хтось шкрябнув знадвору пальцем по намету і тихо прошепотів ламаною іспанською мовою:
— Сеньйоре Кон-Тікі, можна зайти?
Я знову одягнув штани і обережно розстебнув замок-блискавку настільки, щоб можна було висунути ніс й одне око. В темряві я розрізнив постать людини, що тримала під пахвою якийсь згорток. За нею, на фоні зоряного неба, вимальовувався силует кам'яного велетня… Минуло сім днів, як довговухі почали піднімати його.
— Можна зайти? — знову благально прошепотів невідомий.
Я розстебнув замок до кінця і впустив несмілого гостя. Він прослизнув у намет, став, зігнувшись, і озирнувся з захопленням і вдячною посмішкою. Я відразу ж пізнав його: це був наймолодший робітник з групи бургомістра, з так званих "нечистих довговухих", напрочуд красивий хлопець років двадцяти. Звали його Естеван Пакараті. Намет, був такий низький, що він не міг випрямитись на весь зріст, і я запросив його сісти на край; мого ліжка.
Він сів і деякий час ніяково посміхався, шукаючи потрібні слова. Потім незграбно ткнув мені круглий згорток у коричньовому пом'ятому папері.
— Це тобі.
Я розгорнув папір і побачив курку. Кам'яну курку. Вона була виконана цілком реалістично в натуральну величину і нічим не скидалась на звичайні вироби остров'ян. Перш ніж я встиг що-небудь сказати, гість промовив:
— Всі в селищі кажуть, що сеньйор Кон-Тікі посланий нам, щоб приносити щастя. Це тому, що ти дав нам багато гарних речей. Всі курять твої сигарети і дякують тобі.
— Але де ти взяв цей камінь?
— Це моа, курка. Моя жінка сказала, щоб я заніс її тобі в подяку, тому що всі сигарети, які ти даєш мені щодня, викурює вона.
Івонна висунулась із спального мішка і витягла з чемодана кусок матерії на сукню. Але Естеван рішуче відмовився взяти його. Ні, він не обмінює камінь, це подарунок сеньйору Кон-Тікі.
— А це подарунок твоїй дружині, — сказав я.
Естеван неохоче здався і знову почав дякувати за харчі, сигарети і все інше, що він і решта довговухих щодня одержують. Потім виліз з намету і зник у темряві — пішов ночувати до селища. Але перш ніж піти, він. попросив мене заховати камінь так, щоб ніхто його не побачив.
Я ще раз оглянув майстерно зроблену фігурку. Камінь ледь відгонив димом. Вперше я бачив справді художній твір остров'ян, який не повторював одних і тих самих дерев'яних фігур чи копій великих кам'яних статуй. Я заховав курку в чемодан, погасив світло і ліг спати.
Наступного вечора, коли все затихло, знову почувся той самий шепіт. Чого йому ще треба?
Цього разу Естеван приніс інший камінь — скоцюрбленого чоловічка з довгим дзьобом, який тримав у руці яйце.