От було б добре вернутися назад у дитинство, в той маленький затишний світ, де батько й старший брат оборонять від кого завгодно.
Але я не міг вернутися назад. Останні місяці зробили мене мужчиною – може, трохи передчасно, – і тепер, як кожний мужчина, я повинен був покладатися на себе.
– Батько не може врятувати життя королеві в Лондоні, – заявив я. – Тепер, коли Том Бойд… коли він не повернувся, я маю довершити його справу.
– І я, – прошепотіла Кіт.
Тоді я розповів їм усе, що почув у вежі: що змовники замислили вбити королеву, зчинити бунт на Півночі й покликати собі на поміч іспанський флот. Я не мав права мовчати про таємницю. Для однієї людини це був надто важкий тягар. Що коли я захворію зранку і зляжу в гарячці на кілька день? Тепер же, якщо я не зможу, то звістку в Лондон пошле Кіт.
– Зранку, – сказав я хрипко, – ми найперше знайдемо надійну людину – напевно, суддю – і попросимо вирядити гінця до Лондона. Це треба зробити неодмінно. Чуєте?
– Авжеж, – відповіла Кіт.
– А тепер спи, – рішуче наказала мати, забираючи в мене з рук порожню миску і закутуючи ковдрою плечі.
– На добраніч, Піте, – промовила Кіт і погасила свічку.
Вони вийшли на кухню, тихенько причинивши за собою двері. Так скінчився для мене цей важкий день.
Коли я розплющив зранку очі, наді мною схилилася Кіт.
– Я думала, ти вже ніколи не прокинешся. Хочеш їсти?
– Авжеж, хочу!
– Мати умовляє мене надягнути вбрання твоєї сестри, – сказала вона усміхаючись. – Але я поклала залишитися хлопцем, аж поки ми доконаємо своєї справи. Він прокинувся! – крикнула Кіт, виходячи з кімнати.
Коли я почав снідати, навколо мене зібралася вся сім'я, всі, крім брата: він пішов на ферму, бо треба ж було комусь робити діло. Батько надягнув святкове вбрання і сидів на ослоні, склавши на колінах великі руки. Він сказав:
– Ну, юначе, заварив кашу, то не жалуй масла. Як тільки одягнешся, ми поїдемо просто в Кезік, до містера Армтуейта, і все йому розкажемо. Він суддя і знає, що треба робити.
Я подивився на батька й подумав, що командувати в цій справі належить не йому. Хіба не я таємний агент її величності? Але, подивившись ще раз, вирішив, що заводити суперечку з батьком безглуздо. Хай би я зробив неймовірну кар'єру – навіть став бароном Браунрігом з Лонсдейла і першим державним секретарем, – для батька я буду завжди просто син.
До того ж його пропозиція збігалася з моїми власними планами. Суддя Армтуейт, що мешкав у своєму великому будинку в Кезіку, був саме та людина, яку нам треба. Він один мав змогу одразу ж прикликати на поміч всесильний закон. В першу чергу слід листовно попередити сера Роберта, щоб він устиг заарештувати Сомерса і вжити застережних заходів на час вистави. Я тільки не хотів, щоб постраждали інтереси Шекспіра та наших друзів. Та ні, сама королева Єлизавета не погодиться скасувати виставу.
До прем'єри лишилося всього сім день. Я не знав, як зашвидко їздять урядові кур'єри, але зміркував, що за гарної погоди, коли на кожній станції чекатимуть свіжі коні, лист дійде до сера Роберта через два-три дні. Отже, він матиме досить часу, щоб ужити потрібних заходів. Ватажків з Півночі своєчасно заарештують, заколот буде придушено, перш ніж у Лондоні дізнаються про небезпеку, що загрожувала країні.
Я встав з ліжка і вбрався у чистий одяг. Я не носив цих речей, відколи втік до Лондона, і був уражений, побачивши, які короткі стали рукава і як тісно мені в плечах. Якщо не зважати на кілька синців та подряпин, після всіх своїх пригод я почував себе анітрохи не гірше, ніж до них. Я вже звик до всіляких злигоднів.
Тільки я зайшов був у кухню і сказав, що готовий їхати, як на порозі з'явився мій брат Том із сокирою в руці.
– До нас їде сер Філіп, – спокійно мовив він.
– Сам? – спитав батько.
– Не зовсім. З ним ще п'ятеро.
– Дай-но сокиру, хлопче. Піду дорубаю дрова, – сказав батько, і ту ж мить надворі загавкав собака, попереджаючи, що наближаються чужі. – Нехай Кіт і Пітер лізуть на горище. Решта беріться до свого діла. І пам'ятайте: ви нічого не знаєте, окрім того, що я скажу.
– На бога, будь обережний! – благально вигукнула мати, коли він рушив до дверей.
– Я буду обережний, – пообіцяв батько і всміхнувся їй од порога.
Я взяв Кіт за руку.
– Ходімо. Зробимо так, як каже батько.
Вгорі над спочивальнею було маленьке горище, і ми зручно посідали на бантинах. Крізь щілини між черепицею пробивалися сонячні промені. Ми виразно чули розмову на подвір'ї.
– Доброго ранку, містере Браунрігу, – ввічливо сказав сер Філіп.
– Здорові були, сер Філіп. Чим можу стати в пригоді?
– Я хотів би дізнатися, де ваш молодший син.
– Я теж, – одрізав батько.
– Ви хочете сказати, що це вам невідомо?
– Ні, – буркнув батько. – Надто, якщо взяти до уваги, що вчора я цілісінький день до ночі шукав його в горах та ще й прикликав на поміч усіх сусідів. Навряд чи ми б робили це, якби я знав, де він, га? Коли я дурень, то про сусідів такого не скажеш.
– Вчора було вчора, а сьогодні – це сьогодні.
– Авжеж. Але сьогоднішній день може стати вчорашнім, якщо ми гаятимемо час на пусті балачки.
І я почув, як задзвеніла батькова сокира, коли він гахнув нею по колоді. Сер Філіп, напевно, зрадів, що той удар був націлений не йому в голову.
Кіт штовхнула мене в темряві ліктем.
– Мені подобається твій батько, – шепнула вона.
– Я й не думаю відтягати вас від роботи, – холодно мовив сер Філіп. – Я тільки хочу обдивитися дім, а це можна зробити без вашої допомоги.
– Ні в якому разі, сер Філіп. Мій дім – це мій дім. Ніхто не заходить туди без запрошення. Мало є людей у Камберленді, що їх я не бажаю приймати, але, на жаль, ви належите до них.
– Он як? У такому разі я покажу вам ордер, – підписаний судовими урядовцями.
– Не маю сумніву. Адже то все ваші друзі!
– Ви, очевидячки, нічого не знаєте, Браунрігу. Ваш син – небезпечний злочинець.
– Еге ж. Минулого року ви казали, що він шпурнув на вас каменюкою.
– Вам, може, невідомо, що за останню добу він учинив напад ще на двох джентльменів. Навряд чи сер Уолтер Персі виживе.
"Ну й дужий же він, коли не врізав дуба, скотившись у таку прірву", – подумав я.
– Атож, – значуще мовив батько, – останнім часом у нас багато чого роблено проти закону. Сподіваюся, злочинці дістануть заслужену кару.
– Серед них і ваш син.
– Усі, хто винен. Незалежно від їхньої можності.
Я уявив, як він, кажучи це, подивився в очі серові Філіпу; від того погляду вельможний пан, мабуть, відчув себе негаразд. Та ось батько озвався іншим тоном,
– Якщо ваші друзі підійдуть до дверей мого дому, то хай нарікають на себе, – різко сказав він.
– Вперед! – крикнув сер Філіп. – Без сумніву, це щеня ховається десь у хаті!
Собачий гавкіт та іржання коней злилися в одне. Пролунав пістолетний постріл, і куля вдарилася об стіну будинку.
– За мною! – вигукнув я і стрибнув з горища.
Ту ж мить грюкнули двері, і, коли ми вскочили до кухні, батько вже зачинив їх на засув. Мені відлягло від серця, коли я побачив, що його не поранено.
– Заставте вікна, – наказав він.
На щастя, вікна були маленькі, і ми їх легко загородили. Поки це робилося, сер Філіп із своїми друзями гупали в двері.
– Хай спробують їх виламати, – обізвався брат. – Але що ж нам робити, тату? От якби в нас був мушкет!
– Старий лук влучає не згірш од мушкета, – відповів батько, котрий багато в чому дотримувався старих поглядів і не хотів визнавати, що порох має якісь переваги.
– Але лук стріляє нечутно, – заперечив Том. – Якби в нас був мушкет, то, може, Бел або ще який сусід почув би постріли і прийшов нам до помочі.
– У мене є пістоль, – сказала Кіт, витягаючи з кишені зброю, яку їй дав Том Бойд.
– Пістоль є і в нас, та й один напасник уже стріляв. Але хіба то постріл – наче хтось ляснув пальцями? В долині його не почують.
– Помовчте хвилину, – звелів батько. – Вони перестали грюкати в двері. Мабуть, надумалися робити щось інше.
Ми прислухалися. Обложники відійшли від будинку. До нас долинав притишений гомін: вони радилися. Але слів ми не розрізняли.
– А з протилежного боку вони зможуть вдертися? – спитала Кіт.
– Ні, там є тільки одне вузеньке віконце, провітрювати сироварню. Крізь нього вони не пролізуть, – відповіла мати.
На щастя, будинок стояв під самісінькою горою, і в задній стіні не було дверей, котрі довелося б захищати.
– Піду нагору та подивлюся, що вони роблять, – сказав я і поліз на горище до віконця під стріхою, крізь яке можна було стежити за подвір'ям.
Всі шестеро злізли з коней і пустили їх пастися до бурчака. Я впізнав нашого давнього ворога, джентльмена у жовтому, що красувався тепер у бузковому вбранні. Напасники стовпилися біля колоди, що її батько хотів поколоти на дрова. Я вмить збагнув їхній намір.
– Вони хочуть вжити колоду як таран! – крикнув я своїм.
– Хай спробують! – буркнув батько.
Він важко зійшов сходами нагору, тримаючи напоготові свій старий лук.
– Візьми-но стріли, – наказав він. – Треба, щоб вони були напохваті.
Ми напружено чекали. А надворі був звичайнісінький літній день. Бурчак наспівував тієї ж самої пісні, що стала з дитинства часткою мого життя. Подвір'ям походжали, шукаючи поживи, кури, зовсім байдужі до людської боротьби. Тільки Снеп бігав кружка і люто гарчав на непроханих гостей.
Колода була надто коротка, щоб за неї могли вхопитися всі шестеро, отож вони підняли її вчотирьох, по двоє з кожного боку. Ні сер Філіп, ні сер Давид не допомагали нести, натомість вони вийняли з піхов шпаги, мабуть, щоб очолити напад, як тільки виламають двері.
– Добряча деревина, – пробурмотів батько, не зводячи з них очей. – Але ж не задля того я її рубав. Дай-но мені стрілу.
Він натягнув тятиву і пустив стрілу. Пролунав зойк, і я побачив, що руку одного чоловіка прибило до колоди, його товариші допомогли йому витягти стрілу, і він одскочив убік, затискаючи рану другою рукою, танцюючи з болю і навіжено лаючись. Колода враз опинилася на землі, а люди поховалися за дерева. Скидалося на те, що вони передумали таранити двері.
– Наступний одержить стрілу в ногу або в плече, – оголосив спокійно батько. Він говорив таким байдужим тоном, наче вибирав на обід м'ясо. – Та, коли доведеться стріляти втретє, я вже цілитиму в серце або горлянку серові Філіпу.