Він працював запопадливо, нетерпляче, наче свідомий того, що йому перешкоджали.
М-р Лоррі подивився на роботу, що була в його руках, і завважив, що то був черевик давно відомого йому розміру й фасону. Він узяв другий, що лежав коло нього, і спитав його, що це таке.
— Черевик молодій леді на гуляння,—сказар він тихо, не дивлячись на м-раЛоррі.—Його вже да.внотреба булозакінчити. Облиште,
— Та, докторе Манетт. Погляньте на мене!
Він послухав з давнім механічно-покірливим виглядом, не кидаючи роботи.
— Ви пізнаєте мене, мій любий друже? Ну, подумайте. Це, власне, не ваша робота. Подумайте, любий друже!
Нічим не можна було примусити його говорити. Він на момент підводив очі, коли його просили подивитися; однак з нього не можна було витягти ні єдиного слова. Він працював, працював мовчки. Єдиний промінь надії, що його запримітив м-р Лоррі, був у тім, що доктор Манетт іноді крадькома поглядав на нього, коли його й не питали. В цьому, здавалося, був деякий вираз цікавости чи непевности,— він наче намагався погодити в собі якісь сумніви.
Для м-ра Лоррі чітко визначилися дві речі, як найважливіші: перша, що він мусів тримати це в секреті від Люесі; друга, що це треба тримати в секреті й від усіх, хто знав доктора. М-р Лоррі вжив таких заходів, у всякому разі корисних. Він усе ж сподівався, що доктор Манетт отямиться, і вирішив пильно стежити за ним, тільки так, щоб той по змозі не примітив. Задля того він уперше за все своє життя взяв відпустку з Телсонового банку й вибрав собі місце для вартування коло вікна в тій самій кімнаті. Не в довгім часі він переконався, що починати розмови з доктором не тільки даремно, а навіть зле, бо це дратувало його.
Доктор Манетт першого дня їв і пив, що йому давали, і працював аж поки стемніло. Він довго ходив туди й сюди перш ніж лягти на постелю; а коли ліг, то швидко заснув. Вранці він прокинувся рано, встав, пішов прямо до свого ослінчика і взявся до роботи.
На другий день зранку м-р Лоррі весело поздоровкався з ним, назвавши його на ім'я, і почав говорити з ним на загальні теми, що за останній час були близькі йому. Він не відповідав нічого, проте було очевидно, що він чув те, що йому казали, і що він думав про те, хоч і плутано. Це підбадьорило м-ра Лоррі, і він наважився сказати міс Прос приходити до кімнати з своєю роботою декілька разів за день; вони говорили зовсім спокійно про Люесі та про її батька, що сидів тут, говорили звичайним тоном, ніби нічого й не було. Це робилося тихо, недовго и нечасто, щоб не стомлювати доктора. Лоррі здавалося, що доктор частіше підводив очі, наче його вражало неясне усвідомлення тих противенств, що оточували його.
Час плив дуже поволі; надії м-ра Лоррі почали погасати; на серці ставало щодалі тяжче від дня до дня. Настав і минув третій день, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий.
З надією, що все зменшувалася, з серцем, що йому ставало тяжче й тяжче, М-р Лоррі зазнавав усе збільшеного неспокою. Секрет збережено було добре,—Люесі нічого не знала й була щаслива. Однак м-р Лоррі не міг не примітити, що швець, якого руки спочатку не справлялися з роботою, щодалі ставав страх яким майстерним, що він ніколи ще не працював так напружено, що його руки ніколи не були такі моторні і вправні, як смерком дев'ятого ДНЯ.
Повість про двоє міст 9.
Розділ XIX.
ДУМКА.
Стомлений турботним нагляданням, м-р Лоррі знемігся на сили й заснув на варті. Десятого дня рано збудив його ясний блиск сонця в кімнаті, де напав на нього глибокий сон, коли ще була темна ніч.
Він протер очі й схопився; проте мав ще сумнів, чи він справді прокинувся, чи ще спить. Бо, підійшовши до дверей докторової кімнати, він побачив, що шевський ослінчик та стру— менти знову поставлено на те місце, де вони були раніш, а сам доктор сидить коло вікна й читає. Він був у звичайному ранішньому вбранні, а лице його, що було ясно видно, хоч ще й дуже бліде, було спокійно зайняте й уважне.
Навіть і тоді, коли вже й переконався, що він справді прокинувся, м-р Лоррі, одурілий, на декілька хвилин почував себе непевним, чи не було шиття черевиків його власного безладною мрією, бо він на власні очі бачив свого друга перед собою в його звичайному одязі и вигляді і зайнятого як звичайно, — чи були тут хоч найменші ознаки того, що фактично відбулася зміна того, що робило на нього таке тяжке враження. Однак такі питання поставали лише в перший момент замішання та здивовання, — відповідь була очевидна. Коли б враження не було викликано реальною відповідною й достатньою причиною, то як він, Джервіс Лоррі, опинився тут? Як він заснув нероздягнений на софі в консультаційній кімнаті доктора Манетта та обмірковує ці питання в такий ранній час перед дверима докторової опочивальні?
За декілька хвилин міс Прос стояла коло нього і щось шептала йому. Тепер голова м-ра Лоррі була зовсім ясна, і він уже не мав будь-яких сумнівів. Він радив нічого не робити аж до звичайного сніданку, а тоді стрінутися з доктором так. нібито нічого особливого й не було. Якщо виявиться, що доктор Манетт буде в своєму звичайному настрої, то м-р Лоррі почне обережно шукати в нього вказівок і порад, як бути підчас такого неспокійного стану його, що так турбує.
Маючи досить часу для свого звичайного методичного туалету, м-р Лоррі з'явився до сніданку у своїй звичайній білій сорочці та в своєму звичайно чепурному взутті. Доктора покликали як звичайно, і він прийшов снідати. Оскільки можна було зрозуміти, доктор, здавалося, думав, що весілля його доньки було вчора. Випадковий натяк, що його зроблено було навмисне, на те, який був день на тижні і яке число місяця, примусив його задуматися й розрахувати і, очевидно, стурбував його. З інших поглядів він був такий спокійний, що м-р Лоррі наважився вдатися по допомогу, про яку він думав раніш. Цю допомогу повинен був дати сам доктор Манетт.
Отож, коли поснідали і все прибрали, і вони залишилися з доктором удвох, м-р Лоррі по душі сказав йому:
—— Мій любий Манетт, я дуже хотів би спитати конфіден— ціяльно вашої думки щодо одного дуже інтересного випадку^, який мене глибоко зацікавив; він, так би мовити, дуже цікавий для мене; може для вас, з вашими кращими знаннями, він і не такий цікавий. Річ у тім, що випадок цей стосується особливо близько до мого приятеля. Отже прошу уваги й поради задля нього... і передусім задля його доньки... задля його доньки, мій любий Манетт.
— Коли я розумію, — сказав доктор глухим голосом, — — якесь душевне стрясіння?..
— Так.
— То говоріть докладно, — сказав доктор, — не минайте ніякої подробиці.
М-р Лоррі бачив, що вони зрозуміли один одного, і говорив далі.
— Любий Манетт, це випадок давнього й довгочасного стрясіння, надзвичайно гострого й жорстокого, що вразило любов, почуття і... як ви висловилися... душу, саме душу. Як довго страждальник був під впливом цього стрясіння, ніхто не може сказати; я гадаю, що він і сам не може розчислити цього. Від цього стрясіння страждальник отямився; однак, як відбувався цей процес, він і сам не знає. Від цього стрясіння він зовсім видужав і тепер він інтелігентна людина найвищою мірою, здатна до зосередженої розумової й фізичної роботи, постійно поширює запаси свого знання свіжими відомостями, які в нього і так великі. Однак, на лихо...—тут він спинився ñ глибоко зідхнув, — було нове легеньке стрясіння.
Доктор, знизивши голос, спитав:
— Як довго воно тяглося?
— Дев'ять день і ночей.
— Як це виявилося? Я гадаю, що він узявся знов до своєї давньої роботи, зв'язаної із стрясінням?
— Дійсно так.
— Ну, а ви бачили колинебудь його, — спитав доктор виразно й зосереджено, хоч і тим самим тихим голосом, — ви бачили його за цією роботою попередніми часами?
— Раз бачив.
— А коли захорування повторилося, чи було воно де в чому чи всіма сторонами подібне до того, що було раніш? У
Гадаю, що всіма сторонами.
— Ви згадали про його доньку. Чи його донькд знає, що він знов захорував?
— Ні. Це затаїли від неї, і я сподіваюся, що вона ніколи про це не знатиме. Це відомо тільки мені та ще одній особі, що на неї можна покладатися.
Доктор схопив його руку и тихо промовив:
— Це дуже великодушно! Це дуже розсудливо!
М-р Лоррі ñ собі стиснув його руку, і обидва деякий час не говорили ані слова.
— Тепер, мій любий Манетт, — сказав м-р Лоррі дуже обережно і якнайщиріше, — я людина ділова і не вмію розбиратися в таких заплутаних і тяжких питаннях. В мене немає потрібного знання, немає й розуміння, — мені потрібні поради. А немає на світі людини, на чий провід я міг би покладатися так як на ваш. Скажіть же мені, як сталося, що він знов захо— рував? Чи є небезпека нового захорування? Чи можна запобігти повторюванню? Як поводитися на випадок його нового захорування? Які взагалі причини його? Що я міг би зробити для мого друга? Ніхто не міг би бажати так щиро прислужитися приятелеві, як я своєму, коли б тільки я знав як. Я не знаю з чого почати в таких випадках. Ви з вашою мудрістю, знанням і досвідом змогли би напутити мене на справжній шлях, і тоді я міг би зробити багато чого. Прошу вас, обміркуймо зо мною цю справу, дайте мені змогу ясніше бачити й научіть, як бути кориснішим.
Доктор Менетт деякий час сидів, обмірковуючи цю сердешну промову, а м-р Лоррі не квапив його.
— — Я вважаю за правдоподібне, — сказав доктор з очевидною
натугою; — що нове захорування, яке ви описали, мій любий друже, не було зовсім несподіваним для тієї особи.
— Так він боявся його? — наважився спитати м-р Лоррі.
— Надто, — сказав він, мимоволі здригнувшися.—Ви не можете уявити, як така думка давить на душу страждальника, і як важко... як навіть неможливо... йому примусити себе сказати хоч слово про те, що так гнітить його.
— А чи не полегшало б йому в таких випадках, коли б він поділився з кимнебудь своєю тайною.
— Думаю, що так. Однак це, як я вже сказав вам, майже неможливо. Я навіть певен, в деяких випадках... зовсім не-: можливо.
— Тепер скажіть мені, — промовив м-р Лоррі, ніжно поклавши свою руку на його плече, — чим ви пояснюєте оце останнє захорування?
— Я певен, — відповів доктор Манетт, — що він дуже й надзвичайно відживив той хід думок і спомини, що були причиною першого захорування.