Після цих його слів і недавніх запитань у мене виникла несподівана ідея.
– Ви підозрюєте, що його отруїли? – видихнув я. – Удар по голові був спробою замести сліди.
Пуаро тільки усміхнувся.
Зайшовши у квартиру, ми побачили місцевого інспектора поліції з двома констеблями. Той хотів уже нас вигнати, але коли Пуаро назвався другом інспектора Джеппа зі Скотленд-Ярду, нам милостиво дозволили залишитися. На наше щастя, бо за п'ять хвилин після нас у квартиру забіг схвильований чоловік середнього віку. Він був убитий горем.
Це був Ґрейвз, лакей покійного графа Фоскатіні. І він повідав нам неймовірну історію.
Минулого ранку прибули двоє джентльменів, які хотіли відвідати хазяїна. Це були італійці, і старший, на вигляд років сорока, назвався сеньйором Асканіо. Молодший був парубок років двадцяти чотирьох, дуже ошатно вдягнений.
Граф Фоскатіні, вочевидь, чекав на їхній прихід, тому негайно послав Ґрейвза виконати якесь доручення. Тут наш співрозмовник затнувся і трохи повагався, але зрештою зізнався, що не одразу виконав графове прохання, а, зацікавившись, трохи затримався за дверима й почув уривок розмови.
Утім, говорили так тихо, що йому вдалося почути значно менше, ніж він розраховував. Зрозуміло було тільки, що обговорюють якісь грошові справи і що лунають погрози. Звучало все зовсім не по-дружньому. Зрештою граф Фоскатіні заговорив голосніше, і лакей чітко почув такі слова:
"Більше в мене немає часу на суперечки, джентльмени. Якщо ви погодитеся прийти до мене на вечерю завтра о восьмій, ми продовжимо розмову".
Боячись, що його застануть за підслуховуванням, Ґрейвз поспішив виконати графове доручення. Сьогодні ввечері двоє джентльменів прийшли рівно о восьмій. За вечерею говорили про різне: про політику, погоду і театр. Коли Ґрейвз поставив на стіл портвейн і приніс каву, хазяїн сказав йому, щоб він ішов відпочивати: сьогодні ввечері його послуги більше не знадобляться.
– Граф поводився так завжди, коли приймав гостей? – запитав інспектор.
– Ні, сер, не так. Саме тому я й подумав, що справи за столом будуть обговорюватися дуже незвичайні.
На цьому Ґрейвзова розповідь закінчилася. Він пішов близько пів на дев'яту, зустрівся з другом і подався із ним у мюзик-хол "Метрополітен" на вулиці Еджвер-Роуд.
Ніхто так і не бачив, як пішли ті двоє джентльменів, але час убивства було встановлено доволі точно – 8 : 47. Рука Фоскатіні скинула з письмового столу маленького годинника, який тої ж миті зупинився. Час приблизно збігався з часом телефонного дзвінка, який так налякав міс Райдер.
Поліцейський лікар оглянув тіло, і воно тепер лежало на канапі. Уперше я побачив обличчя: довгобразе, з довгим носом, викоханими чорними вусами й повними червоними губами, з-за яких виднілися сліпучо білі зуби. Неприємне лице.
– Що ж, – сказав інспектор, згортаючи блокнот, – здається, все зрозуміло. Тепер залишилося небагато: впіймати сеньйора Асканіо. У кишені в померлого чоловіка не лежить часом записана його адреса?
Як і казав Пуаро, покійний Фоскатіні був чоловік порядку. У нього знайшли аркуш із акуратним записом: "Сеньйор Паоло Асканіо, готель "Ґросвенор"".
Інспектор засів за телефон, а за хвилю повернувся до нас із тріумфальною усмішкою.
– Якраз вчасно. Наш любий джентльмен саме вийшов із готелю, щоб устигнути на паром до континенту. Що ж, панове, думаю, нам немає сенсу тут більше лишатися. Погана справа, але зрозуміла. Італійська вендетта!
Отже, нас було делікатно випроваджено. Коли ми спускалися, доктор Гокер аж тремтів від захвату.
– Як у книжках, правда? Тільки насправді. Якби я щось таке прочитав, ніколи б не повірив!
Пуаро мовчав. Він глибоко задумався. За весь вечір він зронив хіба кілька слів.
– Що ж нам скаже знаменитий детектив, га? – запитав Гокер, плеснувши його по спині. – Цього разу ваші сірі клітинки залишилися без роботи?
– Ви так вважаєте?
– А що може бути цікавого в цій справі?
– Ну, наприклад, вікно.
– Вікно? Воно було зачинене. Через нього ніхто не виліз би. Я спеціально перевірив.
– А чому ви змогли це перевірити?
Збитий з пантелику лікар подивився на Пуаро, а той поспішив пояснити: – Портьєри, вони не були зсунуті. Дивно, правда? І ще кава. То була дуже чорна кава.
– То й що?
– Дуже чорна, – повторив Пуаро. – А тепер згадаймо, що гості з'їли дуже мало рисового суфле – і що ми маємо?
– Дурниці якісь! – засміявся лікар. – Ви мене розігруєте.
– Я ні з ким ні у що не граю. Гастінґс знає: я зараз говорю дуже серйозно.
– Пуаро, але я теж не розумію, до чого ви хилите, – зізнався я. – Ви ж не підозрюєте слугу, правда? Він міг бути заодно з тими злочинцями й підсипати отруту в каву. Сподіваюся, вони перевірять його алібі?
– Звичайно, мій друже. Але мене зараз цікавить алібі сеньйора Асканіо.
– Ви думаєте, у нього є алібі?
– От це мене й непокоїть. Втім, не сумніваюся, що скоро ми про все дізнаємося.
Відомості про найсвіжіші події ми отримали з газети "Сенсації щодня".
Сеньйора Асканіо арештували за звинуваченням у вбивстві графа Фоскатіні. Він заперечив, що взагалі знав графа і що був поблизу Риджентс-Корту у вечір убивства чи напередодні вранці. Молодший спільник узагалі зник. Сеньйор Асканіо поселився в готелі "Ґросвенор" сам за два дні до вбивства. Усі спроби знайти другого чоловіка зазнали невдачі.
Під суд Асканіо так і не потрапив. Сам посол Італії власною персоною втрутився і сказав поліції під час слухань, що Асканіо з восьмої до дев'ятої того вечора був із ним у посольстві. В'язня відпустили. Звісно, багато хто почав думати, що це був політичний злочин і що його спеціально зам'яли.
Пуаро дуже зацікавився цією справою. А проте я трохи здивувався, коли він раптом одного ранку повідомив мені, що об одинадцятій очікує гостя, і не кого іншого, як, власне, сеньйора Асканіо.
– Він хоче проконсультуватися з вами?
– Du tout, Гастінґсе, це я хочу проконсультуватися з ним.
– Із якого питання?
– Із питання вбивства в Риджентс-Корті.
– Ви хочете довести його вину?
– Людину не можна двічі звинуватити в убивстві, Гастнґсе. Спробуйте скористатися здоровим глуздом. А от і наш гість дзвонить у двері.
За кілька хвилин до нас провели сеньйора Асканіо. Це був маленький і худий чоловік із хитрими очицями. Він відмовився сідати й підозріливо поглядав то на мене, то на Пуаро.
– Мосьє Пуаро?
Мій маленький друг вказав на себе.
– Сідайте, сеньйоре. Ви отримали мого листа. Я хочу докопатися до суті цієї таємниці. Ви можете трохи мені допомогти. Розпочнімо. Ви разом із другом відвідали покійного Фоскатіні у вівторок уранці 9-го…
Італієць сердито махнув рукою.
– Нічого такого я не робив. Я ж поклявся в суді…
– Précisément, чогось мені здається, що ваша клятва фальшива.
– Ви що, мені погрожуєте? Ха! Я вас не боюся. Мене виправдали.
– Саме так. Я не ідіот, і погрожую вам не смертною карою, а розголосом. Розголос! Бачу, вам це слово не подобається. Я підозрював, що так і буде. Мої підозри, я їх дуже ціную. Тому, сеньйоре, у вас буде шанс, тільки якщо ви говоритимете зі мною відверто. Я не питатиму, чому ви так необачно приїхали в Англію. Але знаю напевне, що ви прибули спеціально, щоб зустрітися з графом Фоскатіні.
– Він не був графом, – прогарчав італієць.
– Я помітив, що його ім'я не згадано в "Готському альманаху", де подано генеалогію європейської аристократії. А втім, титул графа дуже корисно мати, якщо хочеш когось шантажувати.
– Що ж, говоритиму відверто. Здається, ви багато знаєте.
– Цим я завдячую своїм сірим клітинкам. Отже, сеньйоре Асканіо, ви відвідували покійного у вівторок уранці – так чи ні?
– Так, але наступного вечора я до нього не ходив. Не було потреби. Розкажу вам усе. У лапи цього пройдисвіта потрапила інформація, що стосувалася однієї важливої в Італії персони. Він вимагав велику суму грошей за те, щоб повернути документи. Я приїхав в Англію, щоб залагодити справу. Призначив зустріч на той ранок. Зі мною пішов молодий секретар із посольства. Граф проявив більше здорового глузду, ніж я сподівався, хоча мені все одно довелося виплатити йому дуже велику суму.
– Pardon, як саме ви заплатили йому?
– Італійськими грошима малого номіналу. Я одразу видав усю суму, а він віддав документи. Більше я його не бачив.
– Чому ви не розказали цього, коли вас арештували?
– Ситуація була дуже делікатна, тож я вирішив заперечувати, що взагалі знаю цього чоловіка.
– А що ви скажете про події наступного вечора?
– Думаю, хтось спеціально скористався моїм іменем. Мабуть, грошей у квартирі не знайшли?
Пуаро подивився на нього й похитав головою.
– Дивно, – сказав він. – В усіх нас є маленькі сірі клітинки. А так мало людей вміє ними користуватися. Гарного вам дня, сеньоре Асканіо. Я вам вірю. Історія така, як я собі й думав. Просто треба було переконатися.
Провівши нашого гостя, Пуаро повернувся у крісло й усміхнувся до мене.
– Послухаймо, що про цю справу скаже капітан Гастінґс.
– Ну, думаю, Асканіо має рацію – хтось його підставив.
– Ніколи, ніколи ви не користуєтеся мозком, що його добрий Бог вклав у вашу голову. Пригадайте, які слова я пробурмотів того вечора, коли ми йшли з квартири. Я звернув увагу, що портьєри не були зсунуті. Тепер червень. О восьмій іще світло. Темніти починає після пів на дев'яту. Ça vous dit quelque chose?89 Мені здається, ви все ж колись зрозумієте, до чого я хилю. Продовжимо. Кава була, як я вже сказав, дуже чорна. Зуби графа Фоскатіні були дуже білі. Кава фарбує зуби. Тому можемо зробити висновок, що граф Фоскатіні кави не пив. А проте вона була в усіх трьох чашках. Чому б то комусь удавати, що граф пив каву, якщо він її не пив?
Я похитав головою, геть збитий з пантелику.
– Ну ж бо, я допоможу вам. Які в нас є докази, що Асканіо та його друг або двоє чоловіків, які їх вдавали, побували в квартирі знову? Ніхто не бачив, як вони заходили, ніхто не бачив, як вони виходили. У нас є свідчення одного чоловіка, а також власника предметів, які не можуть говорити.
– Ви хочете сказати…
– Я хочу сказати, що тарілки, ложки й виделки – просто посуд. О, це був геніальний задум! Ґрейвз – злодій і негідник, але як методично він діяв! Почув уривок розмови, достатній для того, щоб зрозуміти, що Асканіо буде важко захищатися, якщо його підставити.