Він пересувається, спираючись, так би мовити, на лікті, а пазури вільно звисають спереду й стукають один об один. Голова в нього завжди нахилена низько і якось набік, а крижі здіймаються високо над.усім тулубом, і здається, що він припадає до землі. В тій поставі він дуже нагадує мусульманина, вкляклого на молитві. Далі, в мегатерія голова багато м’ясистіша й писок довший, ніж уявляють художники. У нього велика, червона, слинява паща, ніздрі над самою верхньою губою, й морда поросла щетиною. Очі малесенькі, обведені червоним. Спідню губу він висовує вперед, наче совок на вугілля. Я знаю, що він має слух, однак ніяких вух у нього я не помітив. Шкіра в нього неприємного рожевого кольору, але її майже не видно крізь довгу, цупку, мов голки на дикобразі, щетину кольору гнилої соломи; в тій щетині не тільки кишать усілякі паразити, зокрема такі здоровенні чорні кліщі, яких я зроду не бачив, але вона ще й проросла слизуватим зеленавим жабуринням та лишаями, що клаптями звисають із боків та хвоста. Зверху на тулубі та хвості в нього груба верства лепу,
ніби справжній грунт; слово честі, я бачив, що там зеленіла трава й навіть розцвіла біленька квіточка. Тхне від мегатерія баговинням та нечистотами, а віддих — я мав нещастя одного разу вдихнути його — відгонить здохлятиною. Рухається потвора звичайно якимись конвульсивними ривками, мов ревматик, натужно рохкаючи. Спершу піднімає й висовує перед, а потім із кумедною старанністю підтягує до нього тулуб і задні лапи, — і так весь час. Проте, як я згодом переконався, мегатерій може рухатись і значно швидше, скачучи як жаба. Потвора весь час озирається довкола, сопе й ворушить писком, принюхуючись, а часом роззявляє пащу й бекає, наче теля, що жалібно кличе корову, тільки гучніше й протягліше.
Таке от страховище побачив я в вечірніх сутінках серед понівечених дерев і кущів на ремпольському нагір’ї. Видно, мегатерій зовсім не чув, що хтось за ним стежить так зблизька. Мене так заворожив своїм виглядом цей чудернацький витвір природи, що я ладен був дотемна стежити, як він лазить та пасеться, коли б хло-пець-носій не смикав мене настирливо за руку, а Чіт не нагадав, що треба знайти якесь місце для ночівлі, поки ще не стемніло.
Тоді я ще не розумів, чому мої супутники воліють стати на ніч якомога далі від мегатеріїв. Той, що ми його бачили, здавалося, нічого не помічав і був майже зворушливо смирний на вигляд. Але пізніш ми натрапили на нові сліди, і Чіт іще довго тяг нас потемки, за собою крізь колючі чагарі, поки нарешті погодився спинитись. Ми знайшли невеличку піскувату галявину над струмком, нарвали моху, що його багато росло довкола, й постелилися. Моя шкура була зі мною, і я поклав її під себе; а свою священну шапку — лінивців череп — я лишив удома. Ми розпалили вогнище з сушняку, поставили на жар горщик, що приніс із собою хлопець, і зварили коріння на вечерю. Мені пощастило зберегти з розграбованого дикунами корабельного майна кілька коробок сірників, і ось тепер, на превеликий хлопців ляк і захоплення, я скористався тим скарбом. Ми повечеряли. Зійшов місяць, ніч була тепла, і ми ще довго розмовляли, сидячи навпочіпки біля вогнища. Хлопець-носій, що раптом перейнявся до мене пошаною, не відводив від мене витріщених очей.
Ми з Чітом, звичайно, завели мову про мегатеріїв.
— Ну що вони можуть заподіяти людині? — спитав я.
Чіт відповів, що потвора може зіп’ястись дибки, впасти на людину всією вагою й роздушити її, може порвати пазурами. Дратувати мегатеріїв дуже небезпечно. Вони страшенно люті. До того ж вони дуже-дуже старі, хитрі й підступні. І отруйні.
— А чому ніде не видно їхніх малят? — спитав я.
— Тецер вони рідко плодяться. Та й ті, що виплоджуються, пропадають.
Я здивувався. Але він запевнив мене, що весь приплід мегатеріїв здихає. Інакше ми не мали б їхніх шкур та кісток.
Я допитувався далі, й Чітові відповіді були такі неймовірні, що я перепитував його по кілька разів. Адже ж, коли весь приплід мегатеріїв здихає, колись їх не лишиться зовсім? Але дикунський розум не був призвичаєний сягати так далеко в майбутнє. А чому ж малята здихають? Бо мегатерії, мовляв, не годують їх, надто вони старі. Вони вже втратили материнський інстинкт. Вони взагалі не люблять усього молодого. Та й плодитись вони майже перестали.
Мружачись від їдкого диму з вогнища, я вдивлявся в бридке поважне обличчя свого співрозмовника під його химерною шапкою. Але на тій широкій, освітленій червоним полум’ям машкарі я не помітив ані сліду кепкування. Я спитав його ще про дещо з життя мегатеріїв. Визначити стать мегатерія, сказав Чіт, важко, і як вони паруються, ніхто ніколи не бачив. Він гадає, що тепер лишились самі самиці, а запліднюються вони, коли їх дуже налякати або взагалі з ними станеться щось незвичайне. Запліднюються, а потім самі не раді. Колись, дуже давно, може, й було кілька самців. Він не знає напевно. Та йому й байдуже до того.
—* Але ж тоді... — сторопіло почав я й змовк.
— Це їхня земля. Вони мають що їсти. Вигріваються на сонці. Для них тут поживи досить, а якби їх було більше, то вже б не вистачало. А від чого їм помирати? Ніхто на них не полює, ніхто не їсть їхнього м’яса, бо в них кров отруйна. От і все. Ось ти, Безумцю, торочиш про якийсь ваш Поступ. Хіба в твоєму світі нема мегатеріїв — у тому твоєму світі, що буцім усе рухається
вперед та вперед? Хіба в твоєму світі нема істот, що не хочуть ні плодитися, ні вмирати?
— Нема,— відказав я, тоді, подумавши, поправився:— Тварин таких нема.
Якусь хвильку він дививсь на мене, осміхаючись недовірливо. Коли б він не був такий неприторенний дикун, я б подумав, що він зрозумів, чому я поправився. Він сидів, згорбивши спину, обхопивши ручиськами коліна й ледь схиливши голову набік. Хлопець лупав на нас очима, вражений нашою незрозумілою розмовою.
— Лягаймо спати, — промовив нарешті Чіт, підвівся, потягся й позіхнув, збираючись лягати. На його знак хлопець підкинув у вогнище паліччя. Я сидів, дивлячись, як здіймається над вогнищем дим та як цікаві, жадібні язички полум’я пробиваються поміж сухим гіллям. Чіт хвилинку дививсь на мене, тоді, певно зробивши якісь свої висновки, повернувся набік і дуже швидко заснув.
А я був схвильований. Я усвідомив допіру, що тільки-но починаю розуміти таємницю життя й природи. Почуте щойно про мегатеріїв ніби освітило, пояснило мені деякі явища в моєму світі, що давно вже, так би мовити, топтались на порозі моєї свідомості, чекаючи, поки я зверну на них увагу. Тепер вони владно насунули на мене. Мене змалку вчили, що в природі панує жорстока боротьба за існування і що загальна нещадна конкуренція підтримує в кожній істоті й у кожному виді силу, життєздатність і, так би мовити, добру спортивну форму. Але як поміркувати, то дуже небагато є в природі такого, що бореться за існування, і вже зовсім мало що могло б похвалитись силою, життєздатністю й доброю формою.
Так розвіялась одна з моїх ранніх ілюзій. Раніше я вважав, що, коли умови життя якогось виду міняються, він починає змінюватися сам, пристосовується до нових умов, виживає, розплоджується, і ніщо неспроможне його знищити, хіба інший вид-суперник, що пристосувався швидше й краще і плодиться ще рясніше. А тим часом біологічні види в змінених умовах поводяться безладно й безглуздо, мов ідіот, що йому дали непідсильне розумове завдання, і велика плодючість є лиш одною з незліченних можливих реакцій на ту зміну умов. Згодом я ще дізнався, що більшість дивовижних
квіток, так добре пристосованих до запліднення яким-небудь одним видом метеликів, насправді ніколи не запліднюються в такий спосіб, бо птахи вже винищили тих метеликів дощенту. І переконався, що нездатність швидко пристосуватись до середовища буває ще разючіша, ніж здатність. Аж пізніше я взнав, що лісові анемони на півночі Англії цвітуть навесні даремно, насіння на них не зав’язується. І навіть на півдні Англії воно зав’язується дуже рідко. Разючі приклади такої безплідної "еволюції" можна було б наводити без кінця. І ще я мав згодом дізнатися, що такий переможний біологічний вид, як людина, може перемагати, тільки обертаючи все довкола на пустелю. Людина вирубує й випалює дерева, що під їхнім захистом живе, вона розвела кіз, що спустошили Аравію, а тепер почала переробляти азот повітря на добрива та вибухівку й скоро, певне, зробить земну атмосферу непридатною для дихання. Однак тоді я нічого цього не знав і був просто приголомшений тим парадоксом природи, яким здались мені незграбні чудовиська, що панували на нагір’ї острова Ремполу.
Я сидів, освітлений з одного боку місяцем, а з другого — вогнищем, і загинав пальці, перелічуючи свої приголомшливі відкриття.
По-перше: далеко не завжди виживають найспритні-ші, найсильніші чи найхитріші тварини. Потвора, що плазує по землі, об’їдаючи пагони й бруньки, яких вистачило б прогодувати безліч жвавіших, здібніших видів, тим самим робить їхнє існування неможливим. Деякі тварини виживають, спустошуючи все довкола. Або ж вони поширюють усякі хвороби, що винищують інші види. Одно слово, зовсім не обов’язково перевершити, перерости інших. Можна їх виморити, видушити своїм смородом.
По-друге: щоб біологічний вид зберігся, йому зовсім не обов’язково плодитися. Можна зберігатись, не розмножуючись, а просто не вмираючи. От, наприклад, мегатерії не багато витрачають енергії на плодіння, вся вона йде на свої потреби, і процес виснаження тканин, що скорочує життя більшості вищих тварин, не підточує їхніх організмів. Вони проіснували вже хтозна-скільки, не відтворюючи свого виду. Вони відбирають їжу у своїх дітей, знищуючи їх тим, як стародавній Сатурн, і самотньо панують* як він, над своїм світом, Природа
немовби жбурнула мені межи очі ці безплідні гори живого м’яса так само байдуже, як показала б солов’я, троянду чи усміхнене дитя.
І, нарешті, по-трете: тварина може зжити зі світу всі інші створіння й потім згинути сама. Боротьба за життя може скінчитись перемогою видів зовсім не життєздатних, а просто дуже шкідливих. У природі цілком можлива відносна, тимчасова перемога приречених. Ось ці мегатерії зробили з велетенських обширів Південної Америки страшну пустелю, а потім щезли там самі й щезають останні — бо навіть на острові Ремполі час від часу який-небудь із них падає, застигає нерухомо, а незабаром здимається й починає гнити.