Але зараз він уже не їв їх, а кидав у велику шабатурку, як раніше, і вже обстежував кутки своєї кімнати у пошуках павука. Я намагався випитати в нього щось про події останніх днів, щоб знайти ключ до його думок, який би значно допоміг мені, але марно, він не хотів говорити про це. Один чи два рази він дивився дуже сумно і казав відчуженим голосом, ніби розмовляючи сам із собою, а не зі мною:
— Назавжди! Назавжди! Він покинув мене. Мені нема на кого сподіватися, крім як на себе! — а потім, раптово повернувшись до мене, рішуче кинув: — Докторе, якщо ваша ласка, дозвольте мені отримувати трохи більше цукру? Гадаю, це буде дуже добре для мене.
— І для мух? — запитав я.
— Так! Мухи також полюбляють цукор. А я полюбляю мух, тому полюбляю і цукор.
Як мало знають ті, хто гадає, ніби божевільні не вміють переконувати! Я дав йому подвійну порцію цукру, зробивши, гадаю, найщасливішою людиною у світі. Хотів би я зазирнути в його розум.
Опівночі
Знову переміна в Ренфілді. Я бачив міс Вестенра, яка має значно кращий вигляд. Я щойно повернувся і стояв біля воріт нашого закладу, спостерігаючи за тим, як заходить сонце, і раптом почув крик Ренфілда. Що вікна його кімнати виходять на цей бік, то я чув його крик іще краще, ніж уранці. Мене ніби вдарило електричним струмом — повернутися від дивовижної краси сонця, що сідало над Лондоном, пойнятого млою, із його палаючими вогнями і тінями чорнильної барви, з усіма дивовижними відтінками, які оживлюють і похмурі хмари, і брудну воду, до усвідомлення похмурої суворості мого холодного кам'яного будинку, багатого на страждання, яке він, схоже, випромінює, і до мого розбитого серця, яке має витримати все це. Я опинився біля пацієнта якраз тоді, коли сонце сідало, бо бачив з вікна кімнати Ренфілда, як червоний диск закочується за обрій. Коли сонце сідало, шал пацієнта почав спадати, а коли воно геть сіло, він інертно вислизнув із рук санітарів на підлогу. Дивовижно, яку інтелектуально рекуперативну силу мають божевільні! За кілька хвилин він уже стояв абсолютно спокійний і роззирався. Я подав знак санітарам не тримати його, бо хотів побачити, що ж він діятиме далі. Він попрямував до вікна і струсив із підвіконня дрібочки цукру. Потім узяв свою шабатурку з мухами, спустошив її, витрусивши мух за вікно, і жбурнув подалі від себе. За мить він зачинив вікно і, перетнувши кімнату, всівся на своєму ліжку. Це все здивувало мене, і я запитав:
— Ти більше не збираєшся тримати мух?
— Ні, — відповів він. — Я стомився від цього сміття!
Понад усякий сумнів, він є напрочуд цікавим предметом для вивчення! Мені б хотілося зазирнути у його свідомість або з'ясувати причину такого раптового нападу гніву. Стоп. Я розгадаю цю загадку, якщо зрозумію, чому його сьогоднішні напади сягнули вершка саме ополудні й на заході сонця. Чи може бути так, що сонце в певні періоди справляє негативний вплив на деякі чутливі натури, як на інших людей впливає місяць? Побачимо.
Телеграма Ван Гелсінґу, Амстердам, від Сьюарда, Лондон
4 вересня
Пацієнтці сьогодні значно краще.
Телеграма Ван Гелсінґу, Амстердам, від Сьюарда, Лондон
5 вересня
Пацієнтці значно краще. Апетит добрий, сон нормальний, настрій добрий, рум'янець повертається.
Телеграма Ван Гелсінґу, Амстердам, від Сьюарда, Лондон
6 вересня
Приголомшлива зміна на гірше. Приїздіть негайно. Не втрачайте ані години. Телеграми Голмвуду не відправлятиму, поки не побачусь із вами.
Розділ 10
Лист доктора Сьюарда Артуру Голмвуду
Дорогий Арті,
Сьогодні в мене не дуже добрі новини. Цього ранку Люсі знову трохи погіршало. Але є й хороша новина, яка випливає з цієї поганої. Місіс Вестенра, цілком природно схвильована виглядом Люсі, звернулась до мене по професійну допомогу. Скориставшись такою нагодою, я сказав їй, що до мене приїде мій старий вчитель, Ван Гелсінґ, відомий фахівець, і ми з ним разом проконсультуємо Люсі. Отже, зараз ми можемо приїхати, не завдаючи їй зайвого хвилювання, бо, надто стурбована, вона може раптово померти, а для Люсі, у її теперішньому слабкому стані, це матиме катастрофічні наслідки. Ми всі наштовхнулися на труднощі, кожен із нас, друже мій, і я молю Бога, щоб ми успішно здолали їх. Я напишу тобі в разі необхідності. Якщо ти не матимеш від мене звістки, значить, мені просто немає про що повідомити. Вибач, що пишу таким поспіхом.
Завжди твій
Джон Сьюард.
Щоденник доктора Сьюарда
7 вересня
Щойно ми зустрілись із Ван Гелсінґом на Ліверпуль-стріт, він одразу ж запитав:
— Ти вже щось казав нашому юному другу, її нареченому?
— Ні, — відповів я. — Я вирішив зачекати, поки не побачуся з вами, як і писав у своїй телеграмі. Я лише повідомив йому в листі, що ви приїдете, бо міс Вестенра почувається не надто добре, і що в разі необхідності я дам йому знати.
— Ти все вірно зробив, друже мій, — сказав він, — цілком вірно! Йому поки що ліпше нічого не знати. Можливо, він ніколи не дізнається про це. Сподіваюся, що так і буде, проте якщо буде необхідно, ми розкажемо йому все. Але, мій добрий друже Джон, дозволь мені попередити тебе. Ти маєш справу з божевільними. Всі люди божевільні тією чи іншою мірою, а що зі своїми пацієнтами ти поводишся стримано, то так само маєш поводитися й з іншими Божими людьми, навіть із найгіршим із них. Ти ж не розповідаєш своїм пацієнтам, що ти робиш і чому ти це робиш. Ти не розповідаєш їм про свої міркування. Отже, ти маєш тримати свої знання там, де їм належить бути, де вони збираються докупи і примножуються. Все, що тобі відомо, слід тримати тут і тут, — і він торкнувся мого серця і чола, а потім так само торкнувся свого серця і чола. — Я маю деякі міркування. Пізніше я розкрию їх тобі.
— Але чому не зараз? — спитав я. — Можливо, це щось покращить, адже разом ми зможемо дійти певного висновку.
Він глянув на мене і мовив:
— Друже мій! Коли кукурудза росте, перш ніж вона достигне і поки ще потребує живлення соками матінки-землі, а сонце ще не встигло зафарбувати її у золотистий колір, землероб витягне качан, потре його своїми грубими руками, очистить його від зеленого лушпиння і скаже тобі: "Дивись, яка добра кукурудза, з неї вийде добра крупа, коли настане час".
Я не зрозумів, що він хотів мені цим довести, і сказав йому про це. Перш ніж відповісти, він наблизився до мене, взяв за вухо і пустотливо потягнув, як інколи робив це багато років тому на лекціях, і мовив:
— Добрий землероб так скаже тоді, коли знатиме, але не раніше. Але ти не побачиш, щоб добрий землероб викопував кукурудзу, щоб поглянути, чи вона росте. Так тільки діти роблять, граючись. Ну як, тепер зрозумів, мій друже Джон? Я посадив свою кукурудзу, а природа, виконавши свою роботу, дала мені паростки, а я зачекаю, поки качани почнуть набухати, — і він замовк, вочевидь, побачивши, що я зрозумів. Потім він похмуро продовжив:
— Ти завжди був старанним студентом, і в твоєму портфелі завжди було більше книг, ніж в інших. Я сподіваюся, що ця добра звичка не зникла. Запам'ятай, друже мій, що знання сильніше за пам'ять, а ми не повинні покладатися на слабшого. Навіть не маючи доброї практики, скажу тобі, що цей випадок із нашою любою дівчинкою є одним із найцікавіших для нас та інших вчених, а всі інші порівняно з ним, як у вас кажуть, яйця виїденого не варті. Отже, ретельно занотовуй усе, не пропускаючи ані найменшої дрібниці. Раджу тобі записувати навіть свої сумніви і здогади. Тим більше, що тобі цікаво буде перевірити, наскільки вони справджуватимуться. Ми вчимося на помилках, а не на тому, що мало успіх!
Коли я описав симптоми Люсі так само, як і раніше, але конкретніше, він мав похмурий вигляд, але мовчав. У нього із собою був саквояж із великою кількістю інструментів і медикаментів — "страшними атрибутами нашого цілющого ремесла", як колись він висловився про нього на одній із своїх лекцій, — багаж професора, що займається зціленням.
Коли ми прибули, нас зустріла місіс Вестенра. Вона була стривожена, але не так сильно, як я очікував побачити її. Природа, маючи свої примхи щодо зцілення, зробила так, що навіть смерть має протиотруту. І зараз, коли будь-який струс може виявитися фатальним, прикрощі посипалися на неї як із мішка, причому вони не стосуються безпосередньо її. Навіть жахливі зміни, що відбулися з її дочкою, до якої вона так прив'язана, здавалося, не вплинули на неї, ніби сама природа створила навколо неї захисну оболонку, яка позбавляла її чутливості. Якщо це був спрямований прояв егоїзму, то перш ніж засуджувати когось через егоїзм, ми повинні зупинитись і подумати, адже причини цього можуть бути набагато глибшими і лежати поза межами наших знань.
Я скористався своїми знаннями щодо цієї духовної патології і вирішив, що місіс Вестенра не слід бути біля Люсі або думати про її хворобу більше, ніж було необхідно. Вона з готовністю погодилася, і в цій готовності я знову побачив руку природи, що бореться за життя. Ван Гелсінґа і мене відвели до кімнати Люсі. Якщо вчора я був зворушений, побачивши Люсі, то, вздрівши її сьогодні, я жахнувся.
Вона була схожа на примару — біла, немов крейда. Здавалося, що навіть губи і ясна втратили червоний колір, а вилиці помітно погострішали. Було боляче чути чи дивитися, як вона дихає. Обличчя Ван Гелсінґа зробилося мармуровим, а брови з'єдналися в одну лінію, майже торкнувшись перенісся. Люсі лежала непорушно. Здавалося, в неї не було сили навіть говорити. Якийсь час ми всі мовчали. Потім Ван Гелсінґ подав мені знак, і ми тихенько вийшли з кімнати. Тільки-но ми зачинили по собі двері, як він швидко попрямував коридором у отвір наступних дверей. За мить він похапцем утягнув мене в кімнату і зачинив двері.
— Боже праведний! — сказав він. — Це жахливо. Не можна втрачати ані хвилини. Вона може померти від нестачі крові, бо через це може зупинитися серце. Негайно слід робити переливання крові. Чию кров переливатимемо, твою чи мою?
— Я молодший за вас і сильніший, професоре. Переливатимемо мою.
— Тоді готуйся негайно. Я принесу свою сумку. Я готовий.
Я спустився сходам разом із ним. Коли ми спускалися, хтось постукав у вхідні двері.