Королева Марго

Александр Дюма

Сторінка 26 з 104

— Як не бачите ви, що, навпаки, ніщо не врятоване, — ні воля ваша, ні корона, ні життя!.. Сліпець! Безумець! Бідний безумець! Ви побачили в моїй записці тільки заклик на побачення? Ви думали, що Маргарита, ображена вашою байдужістю, хоче заплатити за образу?

— Але, пані, — сказав здивовано Генріх, — признаюся...

Маргарита знизала плечима з нез'ясовним виразом.

В ту хвилину якийсь чудний звук, ніби гостре й стримане шкрябання, почувся в маленьких потайних дверях.

Маргарита потягла короля до цих дверей.

— Слухайте, — сказала вона.

— Королева-мати виходить із своїх покоїв, — прошепотів, уриваючись від страху, чийсь голос, в якому Генріх відразу пізнав пані де Сов.

— Куди йде вона? — спитала Маргарита.

— До вашої величності.

І шелестіння шовкового плаття, віддаляючись, показало, що пані де Сов зникла.

— О! — скрикнув Генріх.

— Я була певна цього, — сказала Маргарита.

— І я цього боявся, — сказав Генріх, — і от доказ, гляньте.

Бистрим рухом він розкрив свій камзол чорного бархату і показав Маргариті тонку сталеву кольчугу і довгий міланський кинджал, що блиснув у нього в руці, як змія на сонці.

— Багато тут значать зброя і кольчуга! — скрикнула Маргарита. — Ні, ні, сір, сховайте кинджал: правда, це королева-мати, але королева-мати сама.

— Але...

— Вона, я чую її, мовчіть!

І, нахилившись до вуха Генріха, сказала йому потихеньку кілька слів, які молодий король вислухав уважно і разом з тим здивовано.

Генріх поквапно сховався за запоною ліжка.

Тим часом Маргарита з легкістю пантери плигнула до кабінету, де, увесь тремтячи, дожидався Ла Моль, відімкнула кабінет, знайшла молодого чоловіка і, стискаючи йому руку в пітьмі, сказала, нахилившись так близько, що він почув, як гаряче й запашне її дихання вогкою парою війнуло йому в обличчя:

— Мовчіть! Мовчіть!

Потім, вернувшись до опочивальні і замкнувши двері, вона розпустила своє волосся, розрізала кинджалом усі зав'язки на платті й кинулась у постіль.

І вчасно: в замку повернувся ключ.

Катерина мала відмички від усіх дверей у Луврі.

— Хто там? — крикнула Маргарита, тим часом як Катерина ставила коло дверей сторожу з чотирьох дворян, які прийшли з нею.

І Маргарита, ніби налякана цією несподіваною появою, зіскочивши з постелі, вийшла зза запони ліжка в білому пеньюарі і, пізнавши Катерину, підійшла до неї і поцілувала руку своєї матері з таким виразом здивування, що одурила навіть флорентійку.


XIV. Друга шлюбна ніч

Королева-мати надзвичайно бистро обвела очима навкруги себе. Бархатні пантофлі коло ліжка, вбрання, розкидані по стільцях, очі Маргарити, що їх вона протирала, щоб прогнати сон, — все це переконало Катерину, що вона розбудила дочку.

Тоді вона усміхнулась як жінка, плани якої здійснюються, і, присуваючи крісло, сказала:

— Сядьмо, Маргарита, та поговоримо.

— Я слухаю вас.

— Час вам, — сказала Катерина, заплющуючи очі і вимовляючи слова з повільністю, властивою людям, що розмірковують або глибоко лицемірять, — час вам, дочко, зрозуміти, наскільки брат ваш і я бажаємо зробити вас щасливою.

Вступ був жахливий для того, хто знав Катерину.

"Що хоче вона сказати?" — подумала Маргарита.

— Звичайно, віддаючи вас заміж, — вела далі флорентійка, — ми виконали один з тих політичних актів, які часто продиктовуються правителям держави серйозними міркуваннями. Але доводиться визнати, бідна моя дитино, ми не подумали, що відраза короля Наварського до вас, такої юної, вродливої і чарівної, лишиться настільки упертою.

Маргарита встала і, загортаючи на собі нічне своє вбрання, зробила матері церемонний реверанс.

— Тільки сьогодні увечері дізналась я, — сказала Катерина, — а то б прийшла до вас раніше, — дізналась, що муж ваш не думає приділяти вам уваги, яка належить вам не тільки як вродливій жінці, а й як принцесі французькій.

Маргарита зітхнула, і Катерина, підбадьорена мовчазною згодою, говорила далі:

— Що король Наварський відверто утримує одну з моїх фрейлін і вона кохає його до непристойності, що він зневажає кохання жінки, з якою його зволили з'єднати, — це нещастя, проти якого ми, бідні всесильні, не можемо нічого вдіяти, але за яке наймізерніший дворянин нашого королівства покарав би свого зятя, викликавши його на поєдинок або звелівши викликати своєму синові.

Маргарита схилила голову.

— Давно вже, — вела далі Катерина, — бачу я, дочко, по червоних ваших очах, по гірких вихватках проти Сов, що рана у вашому серці не може, не зважаючи на всі старання ваші, стікати кров'ю скрито.

Маргарита здригнулась: запона над ліжком злегка поворухнулася, але Катерина, на щастя, не помітила.

— Рану що, — казала вона, подвоюючи свою ніжну лагідність, — рану цю, дитино моя, повинна вилікувати рука матері. Ті, хто дбає про щастя ваше, вирішили одружити вас і тепер, дбаючи за вас, помічають, що Генріх Наварський щоночі помиляється опочивальнею; ті, хто не може дозволити, щоб якийсь корольчук ображав щохвилини жінку вашої вроди, походження і гідності, зневажаючи особу вашу і не дбаючи про потомство; ті, хто бачить, нарешті, що при першому ж вітрі, який здасться йому гожим, ця безумна й зарозуміла голова повернеться проти нашої фамілії й вижене вас з свого дому, — чи не мають вони права самі вилучити його з свого роду і забезпечити ваше майбутнє більш гідним вас і вашого становища способом?

— Проте, пані, — відповіла Маргарита, — всупереч вашим пройнятим материнською любов'ю спостереженням, які сповнюють мене втіхою й гордістю, дозволю собі нагадати вашій величності, що король Наварський — мій муж.

Катерина зробила гнівний рух і, наблизившись до Маргарити, сказала:

— Він ваш муж! Чи ж для того, щоб бути мужем і жоною, досить церковного благословення? І освячення шлюбу полягає хіба тільки в словах священика? Він ваш муж! Ех, дочко, коли б ви були пані де Сов, ви могли б відповісти мені це. Але Генріх Наварський, всупереч нашим сподіванкам, від того часу, як ви зробили йому честь, дозволивши називати себе дружиною, віддав права дружини іншій, і в цю саме хвилину... — сказала Катерина, підвищуючи голос. — Ідіть, ідіть зо мною, це ключ до приміщення пані де Сов, і ви побачите!

— О, тихше, тихше, пані, прошу вас, — сказала Маргарита, — бо ви не тільки помиляєтесь, а...

— Що?

— Збудите мого мужа.

З цими словами Маргарита надзвичайно граціозно підвелася і, розвіваючи своїм напіврозкритим нічним вбранням, короткі рукава якого оголяли надзвичайно красиві руки, піднесла до ліжка свічку з рожевого воску, відхилила запону і, посміхаючись до матері, показала пальцем на гордий профіль, чорне волосся і напіврозкритий рот короля Наварського, який спав, здавалось, найспокійнішим і найглибшим сном на постелі, де все було в безладді.

Бліда, з люттю в очах, усім тілом відкинувшись назад, ніби під ногами її розступилась безодня, Катерина не скрикнула, а глухо застогнала.

— Ви бачите, пані, — сказала Маргарита, — що ваші відомості неправдиві.

Катерина кинула погляд на Маргариту, потім на Генріха. Вона з'єднала в своїй живій уяві цей блідий, вогкий лоб, ці очі, обведені легким жовтявим колом, з усмішкою Маргарити і в мовчазній люті закусила свої тонкі губи.

Маргарита дозволила матері з хвилину подивитись на картину, яка справляла на неї враження голови Медузи. Потім спустила запону, навшпиньки підійшла до Катерини і, сідаючи знов на крісло, сказала:

— Ви говорили, пані?

Флорентійка кілька секунд намагалась з'ясувати собі цю наївність молодої жінки; потім, наче її гострі очі притупились об спокій Маргарити, сказала:

— Нічого.

І великими кроками вийшла з опочивальні.

Як тільки кроки її затихли в глибині коридору, запона перед ліжком розсунулася знову, і Генріх, з сяючими очима, з тремтячими руками, задиханий, впав навколішки перед Маргаритою. Він був у самих тільки штанах та в кольчузі, і Маргарита, від щирого серця стискаючи його руку, не могла утриматись від сміху, коли глянула на його одежу.

— Ах, пані! Ах, Маргарита! — скрикнув він. — Чим віддячу я вам за це?

І вкрив її руку цілунками, що підіймались від кисті все вище до плеча.

— Сір, — сказала вона, оступаючись лагідно, — невже ви забули, що бідна жінка, яка врятувала вам життя, страждає й зітхає по вас в цю хвилину? Пані де Сов, — додала вона зовсім тихо, — принесла в жертву свої ревнощі, пославши вас до мене, і може після ревнощів принесе в жертву й життя своє, бо гнів моєї матері жахливий, — ви знаєте це краще, ніж хто інший.

Генріх здригнувся і, підвівшись, зробив рух, щоб вийти.

— Але, — сказала Маргарита з якимсь дивним кокетством, — я розміркувала і замикаю двері. Вам передали ключ без вказівки для чого, і всі гадатимуть, що сьогодні ви віддали перевагу мені.

— І я віддаю її вам, Маргарита, коли б тільки ви схотіли забути...

— Тихше, сір, тихше, — сказала Маргарита, вимовляючи свої слова мов пародію на сказані десять хвилин тому своїй матері, — вас чути з кабінету, а що я не зовсім ще вільна, благаю вас, сір, говорити не так голосно.

— О, о! — сказав Генріх, напівсміючись, напівхмурячись. — Правда ваша, я забув, що, певне, не мені доведеться завершити цю цікаву сцену. Цей кабінет...

— Зайдімо туди, сір, — сказала Маргарита, — я хочу мати честь відрекомендувати вашій величності відважного дворянина, пораненого під час убивств, коли він з'явився в Лувр попередити вашу величність про небезпеку.

Королева підійшла до дверей. Генріх пішов слідом.

Двері відчинились, і Генріх здивовано зупинився, побачивши в цьому кабінеті, призначеному для несподіванок, якогось чоловіка.

Але Ла Моль, несподівано опинившись перед королем Наварським, був здивований ще більше. Генріх іронічно скинув оком на Маргариту, яка витримала його погляд цілком спокійно.

— Сір, — сказала Маргарита, — я боялась, щоб цього дворянина, який присвятив себе службі вашій величності, не вбили в самому моєму приміщенні, і взяла його під свою охорону.

— Сір, — сказав тоді молодий чоловік, — я граф Лерак де Ла Моль, якого дожидали ваша величність і якого рекомендував вам бідолашний де Теліньї, вбитий поруч мене.

— Ага! — сказав Генріх. — Правда, королева передала мені листа; але чи не мали ви ще листа від правителя Лангедока?

— Так, сір, з наказом передати вашій величності зараз, як прибуду.

— Чому ж ви не зробили цього?

— Сір, я з'явився до Лувра вчора ввечері, але ваша величність були зайняті і не могли прийняти мене.

— Правда, — сказав король, — але ви могли б, я думаю, передати листа через когось іншого.

— Я мав розпорядження від пана д'Оріака не віддавати нікому, крім вашої величності, бо в тому листі, як він сказав мені, є такі важливі повідомлення, що він не зважується доручити його звичайному посланцеві.

— Правда, — сказав король, приймаючи й читаючи листа, — він закликає мене покинути двір і їхати у Беарн.

23 24 25 26 27 28 29