Навколо дому, наче таємничий сторож, стояла тиша, добра сільська тиша. Джек не міг намилуватися своєю матір'ю. Вона також вважала, що він став іще вродливішим, підріс і на вигляд досить міцний для своїх одинадцяти років; за їдою вони раз у раз цілувалися, немов закохані.
Увечері до них завітали гості. Дядечко Аршамбо, як завжди, прийшов по дружину, – вони жили далеко в лісі. Його посадили у їдальні.
– Нумо, дядечку Аршамбо, випийте скляночку вина! За здоров'я мого синочка!.. Він у мене гарненький, чи не так? Чи не змогли б ви брати його інколи з собою до лісу, щоб він там побігав?
– Чому б і ні, пані д'Аржантон!
Піднімаючи склянку з вином, цей засмаглий велетень, що наводив жах на місцевих браконьєрів, зиркав то праворуч, то ліворуч пильним метким оком; через нічні засади у чагарниках його зір так загострився і став таким швидким, що ні на чому довго не затримувався.
Звертання "пані д'Аржантон" трохи кольнуло нашого приятеля Джека... Та оскільки він мав досить невиразне уявлення про людську гідність і життєві правила, то з дитячою безпосередністю став думати про зовсім інше: лісникову обіцянку взяти його полювати на білок.
Збираючись іти, лісник іще раз повторив свою обіцянку, покликав посвистом двох собак, що хекали під столом, і надів на кучеряву шевелюру кашкет лісничого, який перебуває на державній службі.
Тільки-но подружжя Аршамбо пішло додому, почулося стукотіння коліс якогось екіпажа, що повільно, важко піднімався кам'янистою дорогою.
– Стривай, та це ж, здається, пан Ріваль! Я пізнаю його конячку, вона завжди йде тихою ступою. Це ви, лікарю?
– Я, пані д'Аржантон.
То був етьйольський лікар. Повертаючись додому після візитів, він заїхав довідатися, як себе почуває його маленький пацієнт, якого він оглядав уранці.
– От бачите, я ж вам казав, що в хлопчика лише велика втома... Здрастуй, синочку!
Джек дивився на широке, в червоних прожилках обличчя присадкуватого, коренастого, трохи сутулого лікаря в довгому, мало не до п'ят рединготі, на його гриву розкуйовдженого сивого волосся, спостерігав лікареву перевалисту ходу, яку той набув за двадцять років плавання у морі на посаді корабельного хірурга.
Якою щирістю і добротою світилися його обличчя і вся постать!
О, які тут славні люди і яким щасливим почуваєш себе в простому селянському середовищі, вдалині від жахливого мулата і його гімназії!
Коли лікар попрощався з ними, вони зачинили двері на великі важкі засуви. Темрява звела навколо стін свій мовчазний бар'єр, і мати з сином пішли до спальні.
Поки Джек засинав, вона писала д'Аржантону довгого листа, щоб повідомити його про Джеків прихід і спробувати викликати його співчуття до непевної долі маленького створіння, що мирно посопувало поруч неї за завісою.
Вона трохи заспокоїлась тільки через два дні, коли одержала із Оверні поетову відповідь.
Хоча в листі не бракувало докорів і натяків на материнську слабкість і неслухняну вдачу її сина, лист виявився не таким страшним, як можна було чекати. Загалом д'Аржантон уже подумував про фантастичні видатки на Джекове виховання у Моронвалевому пансіоні і хоча й не схвалював хлопчикової втечі, проте погоджувався, що в тому немає великої біди, бо Моронвалів навчальний заклад тепер у цілковитому занепаді (ясна річ, відколи він його покинув!). Що ж до Джекової долі, то ці турботи він бере на себе і після повернення, тобто через тиждень, вирішить, що робити далі.
Більше ніколи – ні в дитинстві, ні в молоді роки – Джек не знав таких погідних, радісних, сповнених щастя днів, як того тижня. Він весь час був із мамою, вони ходили до лісу, до курятника, виводили пастися козу; по десять разів на день він біг за їдою сходами униз і вгору, скрізь ходив слідом за нею, весело сміявся разом з нею, хоча часто не знав причин, одне слово, був щасливий тим щастям, яке зіткане із безлічі маленьких невимовних радощів.
Потім новий лист:
– Завтра він приїздить.
Хоча д'Аржантон і писав, що не заперечує проти зустрічі з її сином, і навіть обіцяв не кривдити його, бути поблажливим до нього, мати тривожилась і хотіла якнайкраще підготувати їхню зустріч. Тож вона не взяла з собою Джека, їдучи бідаркою на станцію Еврі, щоб зустріти довгожданого поета. Перед від'їздом вона зніяковіло навчала сина, і їм обом було від цього важко на душі, ніби вони співучасники у обопільно вчиненому непрощенному гріху.
– Ти побудеш у саду, розумієш?.. Не кидайся йому назустріч... Чекай там, я тебе покличу.
Яке випробування для дитини!
Цілу годину тривожного очікування він блукав по садку, вдивляючись у кам'янистий путівець, аж поки почув перший скрип коліс.
Тоді він кинувся тікати і, заховавшись за кущами смородини, чув, як мати з д'Аржантоном зайшли у дім, чув його голос, суворий і безбарвний, і голос матері, ще лагідніший, ніж завжди:
– Так, друже мій... Ні, друже мій...
Нарешті повите зеленню вікно башточки відчинилося.
– Джеку, піднімайся швидше!.. Тобі можна зайти.
На сходах його серденько аж заходилося не стільки через те, що він надто швидко біг угору, скільки від страху, і з самого порога він відчував, що погано підготувався до такого важливого побачення. Його перелякало бліде, мов неживе, лице на темному тлі крісла з високою різьбленою спинкою, збентежила розгубленість матері, яка навіть не простягла руку допомоги своєму зніяковілому синові.
Та все ж він пролепетав: "Здрастуйте" – і замовк, чекаючи, що буде далі.
Нотація була короткою і майже лагідною, – д'Аржантон утішався, бачачи хлопчика в ролі звинуваченого, а ще більше тішився тим, що його "дорогому директорові" утнули добру штуку.
– Джеку, – сказав він під кінець, – потрібно бути серйозним, потрібно працювати. Життя – не роман. Я охоче вірю у ваше каяття, і якщо ви будете поводитись гарно, я напевне полюблю вас, і ми всі троє будемо щасливі. Я пропоную вам ось що: із того часу, який я присвячую тяжкій праці й боротьбі на ниві мистецтва, я щодня уриватиму годину або дві на вашу освіту й навчання. Якщо ви згодні трудитися, я беруся зробити з вас, неслухняного вітрогона, таку людину, як я сам, – міцну й загартовану для битв.
– Чуєш, Джеку, – обізвалася мати, стривожена синовим мовчанням, – ти, звичайно, розумієш, на яку жертву йде наш друг?
– Так, мамочко...– прошепотів Джек.
– Почекайте, Шарлотто, – втрутився д'Аржантон. – Треба дізнатися спочатку, чи до душі йому моя пропозиція? Я, зрозуміло, нікого не силую.
– Ну то як, Джек?
Почувши, що його матір назвали Шарлоттою, Джек оторопів: він не знав, що сказати, і так довго придумував досить ніжні й досить красномовні слова, яких заслуговувала така великодушність, що зрештою поховав свою вдячність у глибокому мовчанні. Бачачи це, мати підштовхнула його у поетові обійми, а той нагородив його справді театральним – дзвінким і холодним – поцілунком, всім своїм виглядом показуючи знову, що переборює мимовільну відразу.
– О дорогий мій, який ти великодушний, який ти добрий! – шепотіла бідолашна жінка.
А Джек, якого жестом відіслали геть, побіг сходами вниз, щоб приховати від очей дорослих свої справжні почуття.
Загалом, Джекова поява в домі якоюсь мірою навіть розважала поета. Перші радощі влаштування в новому домі вже минули, і незабаром йому набридло спілкуватися із самою Ідою, яку він охрестив Шарлоттою на честь відомої героїні Гете, а також тому, що хотів викоренити все, що лишалося від колишньої Іди де Барансі. Маючи деспотичну вдачу, він так затуркав це бідолашне обмежене і безвольне створіння, що почувався у її товаристві так, ніби нікого поряд не було.
Вона повторювала всі його слова, проймалася його думками, пересипала своє безугавне базікання його улюбленими парадоксами, цілком зреклася власної особистості, і вони стали мов одна істота. Така єдність, що за певних обставин може здаватися ідеалом щастя, стала для д'Аржантона справжніми тортурами, він був надто задерикуватим, затятим і непослідовним сперечальником, щоб удовольнятися її постійним безумовним схваленням усіх його слів і вчинків.
Тепер принаймні він матиме кому докучати, ким керувати, кого шпетити, адже він був насамперед класним наставником, а не поетом. Аби вгамувати цю свою гарячкову сверблячку, наш закоренілий доморощений святенник і єзуїт взявся за Джекове виховання з помпезною пунктуальністю й урочистістю, якими відзначалися його найдрібніші вчинки.
Уже наступного ранку, прокинувшись у своїй кімнатці, Джек побачив, що під раму дзеркала просунуто аркуш паперу, списаного бездоганним каліграфічним почерком д'Аржантона. На тому аркуші великими літерами було виведено:
РЕЖИМ ДНЯ
Це був не просто план навчальних занять, а саме режим життя, який поділяв кожен день на численні клітинки, розписані по годинах від ранку до ночі: "О шостій – підйом, від шостої до сьомої – сніданок, від сьомої до восьмої – повторення вивченого матеріалу, від восьмої до дев'ятої..." – і так без кінця.
Розписані в такий спосіб дні нагадували зачинені вікна з решітчастими віконцями, де крізь щілини проходить лише стільки повітря, щоб не задихнутися, і лише стільки світла, щоб розрізняти навколишні предмети. Такого розкладу, як правило, ніхто довго не дотримується, проте д'Аржантон був строгим, уїдливим і терпіти не міг будь-якої неточності. На довершення колишній учитель Моронвалевої гімназії аж надто пристрасно запроваджував власну систему освіти, від якої не хотів відступати ані на крок.
Система його полягала в тому, що він набивав голову початківця вінегретом з латини, грецької й німецької мов, алгебри, геометрії, анатомії, граматики і основ усіх інших наук. А природа нехай потім сама розбирається, як розкласти по поличках і утрясти всю ту мішанину.
Сама по собі система, можливо, й чудова, однак чи то вона виявилась занадто перенасиченою для дитячого інтелекту, чи то вчителеві бракувало уміння застосувати її на практиці, але Джекові вона не пішла на користь. Він був досить розвинутий для свого віку, незважаючи на попереднє безладне навчання, кмітливіший за своїх одинадцятирічних ровесників. Проте знання мав нечіткі, насипані натрусом, і це ще більше ускладнювало засвоєння громіздкої програми, яку йому нав'язував новий учитель. Крім того, його лякав і сковував величний вигляд наставника, а ще більше відвертала увагу буйна природа – вона цілком полонила хлопчика.
Несподівано перенісшись із затхлого дворика при гімназії Моронваля і огидного провулка Дванадцяти будинків на лоно безмежних нив, садів і лісів, він був захоплений, зачарований розлогими краєвидами, казковим царством квітів, трав і дерев.
Коли в найкращі післяполуденні години він сидів у башточці навпроти обкладеного книжками учителя, втупившись у товстий зошит, рядки танцювали в нього перед очима, і його проймало шалене бажання схопитися і втекти, перескочити через кілька клітинок розписаного для нього режиму і замість уроків пустувати, вибрикувати на волі, не тямлячи себе від п'янкого щастя.
У розчинені вікна вливалися пахощі квітучого травня, ліс котив свої зелені вали, і Джек, забувши про навчання, стежив за пташками, що пурхали з гілки на гілку, або за білкою, що, як руденький м'ячик, пострибувала серед темної зелені старого горіха.