Але ефект виявився прямо протилежний. Замість того щоб скористатися такою щедрою пропозицією і накупити російських облігацій, інвестори з Волл-стріт відчули фальш. Вони міркували так: навряд чи від хорошого життя Росія підіймає і так величезні ставки з 30 до 44 відсотків, тому краще триматися від цього якомога далі.
Відсутність довіри спричинила обвал російського фондового ринку. У травні наш фонд упав на 33 відсотки, а з початку року на 50 відсотків.
Едмонд мав рацію.
Фонд стояв перед вибором: продавати акції, якими він володіє, зараз, коли втрати вже становили 50 відсотків, або не піддаватися паніці та чекати, доки ринок відновиться. Думка назавжди зафіксувати п'ятдесятивідсотковий збиток була болісною. Я вважав, що ринок вже досяг дна, і запропонував не продавати акції, що були у фонду, в очікуванні допомоги МВФ.
На початку червня почали ширитися чутки, що переговори з МВФ поновилися. Ринки пожвавішали, і дохідність фонду лише за тиждень зросла на дев'ять відсотків. Однак наступного тижня чутки не підтвердилися, і фонд упав на вісім.
До липня ставка прибутковості за російськими облігаціями досягла небувалих 120 відсотків. Стало зрозуміло: якщо МВФ не втрутиться, то Росію, безумовно, чекає дефолт. Ключові постаті, як-от Ларрі Саммерс та технократи з МВФ, могли скільки завгодно злитися на російський уряд за зверхність, але вони чудово розуміли, що неконтрольований дефолт Росії загрожує катастрофою всім, й останньої миті США підтримали план надання їй фінансової допомоги. 20 липня МВФ і Світовий банк схвалили кредитний пакет розміром 22,6 мільярда доларів і відразу виділили Росії перший транш обсягом 4,8 мільярда доларів.
Побачивши заголовки з цією новиною, я відчув полегшення. Від потоку поганих звісток мої нерви були на межі, а тепер з'явилася надія. Здавалося, що пакет цих заходів екстреної допомоги врятує і країну, і фондовий ринок, а відтак активи інвесторів фонду. Протягом наступного тижня фонд відіграв 22 відсотки втрат. Телефони знову розривалися: мені надходили дзвінки від клієнтів та брокерів, і ми почали міркувати, як відновлюватиметься ринок.
Утім, я занадто рано почав святкувати перемогу. Російські олігархи побачили в цій допомозі не захист, а дійну корову, скориставшись якою, можна обміняти свої рублі на долари й переказати їх з Росії кудись далеко. За наступні чотири тижні вони конвертували шість із половиною мільярдів доларів, і країна опинилася в тому ж становищі, що й до втручання МВФ.
Окрім втрат на фінансовому фронті, ще більшої поразки я зазнав в особистому житті: мій шлюб тріщав по швах. Після випадку iз "Сіданко" Сабріна затаїла на мене образу. Рішення дати відсіч Потаніну здавалося їй зрадою, і вона вмовляла мене переїхати до Лондона. Я нагадував їй, що, попри всі небезпеки, вона сама дала згоду на переїзд до Москви. Але Сабріна дивилася на це інакше. Мої аргументи про обов'язки перед інвесторами вона також не сприймала.
Нам ставало дедалі важче знайти точки дотиків. Якщо не брати до уваги турботу про нашого сина (а з цим вона справлялася чудово), єдиною стороною сімейних відносин, у якій вона брала активну участь, було планування спільного відпочинку. Тільки там ми з дружиною проводили разом понад тиждень поспіль. Сподіваючись, що відпустки нас зблизять, я надавав їй цілковиту свободу вибирати подорожі.
На початку літа, ще до обвалу російських фінансів, Сабріна забронювала номер у готелі "Вілла д'Есте" на озері Комо в Італії. Номер у цьому п'ятизірковому готелі обходився тисячу двісті доларів на день — більше ніж я витратив за ціле літо канікул після закінчення університету. Мені завжди було ніяково від марнотратного відпочинку, незалежно від того, міг я собі це дозволити чи ні. Моя мама, яка пережила нацистські переслідування євреїв у 1930–1940-х, прищепила мені звичку не витрачати гроші на надмірності, оскільки це безглуздо й безвідповідально.
У моєму становищі це було абсурдно, але все одно не міг себе змусити платити по тридцять доларів за каву з круасаном на сніданок. Мені здавалося настільки непристойним розкидатися грошима, що я чіплявся за будь-який привід не ходити на ранкову трапезу, і просив дружину просто захопити мені пару булочок.
Час для поїздки видався невідповідним. Ринки витанцьовували то вгору, то вниз на п'ять відсотків на день, і мене просто прив'язало до робочого столу. Але, якби я скасував відпустку, це стало б останньою краплею в стосунках із Сабріною. Тому в середині серпня я полетів до Мілана, взяв машину й зустрівся з дружиною та сином на озері Комо.
Контраст між озером Комо та Москвою був приголомшливий. У Москві всі агресивні, озлоблені, напружені — а в Італії панував безтурботний спокій, засмаглі обличчя людей випромінювали щастя. Ми влаштувалися в розкішному номері з двома спальнями, і я вийшов посидіти на терасу. Дивився на дзеркальну гладінь гірського озера, низку альпійських гір, людей, які відпочивали на березі, і не міг повірити, що все це наяву. Було тепло й тихо. У повітрі віяло ароматом соснового лісу. Усе це здавалося якоюсь казкою.
Я спробував не звертити уваги на гойдалки ринку й зарядитися позитивними емоціями. Марно. Спокій приходив лише на світанку, коли прокидався Девід. Поки Сабріна спала, я одягав його, годував із пляшечки, і ми кілька годин гуляли в цілковитій ідилії вздовж акуратних галявин готелю. Я насолоджувався сімейним щастям.
Але вранці 18 серпня — ми з Девідом повернулися з прогулянки й сиділи на терасі з краєвидом на озеро, а Сабріна приймала ванну — з Москви зателефонував Вадим у стані, близькому до паніки.
— Білле, схоже, це справді відбувається.
— Що саме?
— Рубль у вільному падінні. Уряд більше не підтримує його. Аналітики кажуть, що падіння зупиниться лише після 75 відсотків.
— Ох, нічого собі... — Я поставив склянку з водою на кований столик. Я був вражений. З кущів випурхнув чорний птах і полетів до озера. Девід щось радісно пробелькотів йому навздогін.
— Це ще не все, Білле. Російський уряд оголосив, що відмовляється від зобов'язань щодо внутрішнього боргу.
— Як? Навіщо відмовлятися від зобов'язань, коли вони можуть надрукувати грошей, щоб за них розплатитися? Не бачу логіки.
— У їхніх діях немає логіки, — втомлено промовив Вадим.
— Як на це реагують ринки? — спитав я, готуючись до найгіршого.
— Тут цілковитий обвал. Заявки на покупку зійшли нанівець. Зрідка відбуваються поодинокі угоди за ціною, нижчою на 80–95 відсотків.
Я не став нічого більше говорити, взяв Девіда на руки та зайшов у номер. Я не міг уявити собі такого в найкошмарніших снах. До розмови з Вадимом я вважав, що ринок уже досяг дна.
Тієї ж миті мені стало ясно: треба терміново повертатися в Москву.
Коли я повідомив новину Сабріні, вона спитала, чому я не можу розібратися з цим звідси, з готелю. Я спробував пояснити серйозність ситуації, але вона відмовлялася розуміти. Я поспішив зібрати речі та на прощання спробував обійняти Сабріну, але вона відсторонилася. Я взяв на руки Девіда й міцно обійняв дитину.
Увечері я вже був у Москві. Коли стихла хвиля паніки, стала зрозуміла шкода: фонд втратив 900 мільйонів доларів, або 90 відсотків вартості. Оце було справжнє дно!
Неможливо описати словами, як це позбутися 900 мільйонів доларів. Мене ніби самого випатрали. Кілька тижнів я відчував ломку в усьому тілі, наче його придавило важким тягарем. Збитки були не лише матеріальними: два роки я розхвалював перспективи інвестицій у російську економіку — й ось так грандіозно підвів своїх інвесторів.
А потім ще публічне приниження. Журналісти, які раніше підносили мене на п'єдестал, з таким же ентузіазмом почали картати за провал. Здавалося, що я жертва страшної автомобільної катастрофи, і водії пригальмовують розглянути понівечене тіло й понівечені металеві уламки.
Усе ж у голові крутився лише один варіант: залишатися. Я маю повернути гроші, які втратили клієнти через мене. Я не збирався тікати з Росії з підібганим хвостом і не міг допустити, щоб мене запам'ятали таким.
15. На дні
Я картав себе за все, що сталося. Але з подивом виявив, що багато інвесторів не думають про це. Вони переймалися значно серйознішими проблемами. До початку кризи російські державні облігації приносили понад тридцять відсотків прибутку, і більшість людей вважали їх надійнішими вкладеннями, ніж акції. Багато хто навіть брав кредити, щоб купити якомога більше облігацій. Тому наш середній інвестор вклав у облігації у п'ять разів більше коштів, ніж у фонд Hermitage.
Мої інвестори знали, що в гіршому разі можуть втратити вкладені кошти, але ніхто навіть уявити не міг, що це станеться з облігаціями.
Бені Штайнмец, ізраїльський алмазний магнат, який звів мене з Едмондом, зазнав великих збитків, через що йому довелося продати свою частку у фонді Hermitage. Було шкода втратити такого партнера, але, на щастя, залишався Едмонд. Принаймні я так думав.
У травні 1999 року, вирушивши на вихідні до Лондона, я прочитав у "Файненшл таймс", що Едмонд Сафра продав свій "Республіканський національний банк" великому британському банку "Ейч-Ес-Бі-Сі". Він, як і Бені, зробив велику ставку на ринку російських облігацій і програв. На його вік випало більше ринкових злетів і падінь, ніж я міг порахувати. Едмонд пережив би фінансову кризу й рухався далі, але незадовго до всіх цих подій у нього розвинулася хвороба Паркінсона, і я сам помічав, як за час нашого партнерства стан його поступово погіршується. Іноді його було важко розуміти під час розмови. З якоїсь причини він не готував собі заміну, тому, якби раптом щось трапилося, замінити Сафру було просто нікому. Усе це змусило Едмонда якнайшвидше продати банк, і пропозиція від "Ейч-Ес-Бі-Сі" була дуже доречною.
Відхід Едмонда став для мене важким ударом: один з найблискучіших фінансистів світу більше не був моїм партнером.
Сімейне життя теж летіло шкереберть. Після мого поспішного від'їзду, яким завершилися наші італійські канікули, стосунки із Сабріною зовсім зіпсувалися. Розлука, стрес і відстань, що розділяла нас, гнітили дедалі більше. Щоразу, коли я прилітав до Лондона, ми сварилися. Схоже, справа йшла до розлучення, але я з усіх сил намагався цього уникнути.