Висновок: Кроуфорд має одну благодатну властивість — вона робить мене не таким колючим.
І тоді агресивність Берідж зростає вдвічі, стає майже визивною. Блискаючи очима, важко сапаючи, аж груди підстрибують, розмахуючи гривою кольору червоного дерева (що так нагадує мені про Аніту), Лія накидається на мене й засипає докорами. Я, мовляв, — проклятущий лицемір! Якщо я гадаю, що вона не розуміє моїх гримас, то я помиляюсь! Вона мене розкусила! По суті, я зовсім не змінився: й далі такий самий пихатий! Запеклий фалократ! Я змінив тільки тактику: вдаю з себе святенника, щоб легше було спокушати.
Кого спокушати? (Сміх.) Вас? Кроуфорд? Чи оту сердешну Джоунс? Усе це надто безглуздо. Що ж, шпигунко, пишіть іще одну доповідну, мені на неї начхати. До побачення, колючий їжаче! Мені навіть не хочеться з нею сваритись. І я грюкав за собою дверима.
Звісно, мій гнів удаваний, у наших взаєминах, зрештою, все фальшиве. Просто парадокс: у запеклій боротьбі проти сексуальності все між нами сексуалізувалося. Вже нічогісінько нема невинного — жодної манери, жодного руху, жодного погляду. Блукаючий погляд неодмінно має бути підозрілим. Ми з Берідж у своїх сварках говоримо теж тільки про статеві стосунки, вона щоразу натякає на мою чоловічу спроможність, і, сподіваюся, не лише для того, щоб її засудити. Одне слово, суть її натяків не тільки в цьому! Хіба можна зводити моє призначення лишень до цієї простої функції? Цінувати мене тільки за наявність відтворюючого механізму? Адже я ще й невропатолог, дослідник, люблячий батько й розчарований чоловік.
У суботу напівпророцтво місіс Пірс не здійснюється. Ополудні, коли я вже сподівався побачити через кілька годин Аніту, дзвонить телефон. До горла мені одразу ж підкочується клубок. Аніті дуже прикро, але приїхати сьогодні ввечері, як пообіцяла в листі, вона, мовляв, ніяк не може. Зате цілком напевне (мені вкарбовуються в пам'ять ці два прислівники) вона приїде в середу. Пауза. "В середу? — питаю я недовірливо. — Посеред тижня?" — "Еге ж, у середу". Мені не вдається витягти з неї ніякого пояснення з приводу її приїзду в такий незвичний день, і я, вкрай засмучений, кладу трубку. А ввечері я, шукаючи підтримки, розповідаю про цю розмову Джоан Пірс. Однак вона не коментує мою розповідь. "У середу?" — тільки й перепитує Джоан. І двічі поглядає на мене: першого разу мовби обпалює мене блискавкою, а другого — співчутливо й поважно.
Субота й неділя минають надзвичайно погано. Прогулюючись верхи, я майже не звертаю уваги на Пуссі й анітрохи не допомагаю Стайнові, який, насунувши на очі свого простреленого тірольського капелюха (з дірочки від кулі вибивається довге пасмо сивої чуприни), всіляко намагається завести розмову з охоронницями. Я іду на Чучці трохи віддалік, насуплений і мовчазний. Я не стрепенувся навіть тоді, коли Джекі — так, так, саме Джекі! — несподівано подивилася на мене й усміхнулась. Я вже переситився цими незбагненними міжстатевими взаєминами.
Коли я повертаюсь додому, Дейв уже вдруге — хоч і не так виразно — виявляє своє невдоволення мною. Йому не до вподоби мої недільні верхові прогулянки. Мабуть, син побоюється, що я, розтявши шаблею череп одній охоронниці й поклавши впоперек сідла другу, подамся до близької Канади, а його покину в Блувіллі. Але тепер мені все так остогидло, навіть сам Дейв, що я сприймаю його примху невдавано байдуже, і це дає непоганий наслідок: він одразу ж угамовується. Навіть більше, вночі він уже не прокидається о другій годині від кошмарного сну. Добрий урок. Я його запам'ятаю.
На щастя, в понеділок я не встигаю задуматися про себе. З ранковою поштою приходить новина (а в Блувіллі новина — це все, що проникає з-за його меж), яка глибоко нас вражає.
Я одержую листа.
"Шановний докторе Мартінеллі! З огляду на пошесть, що сіє смерть серед чоловіків Сполучених Штатів, а також на необхідність відновлювати населення в країні, Федеральний сім'яний банк, створений у Вашингтоні 2 травня ц. р., назвав нам Ваше прізвище й дав Вашу адресу як знаменитого вченого, що, проживає в "охоронній зоні" у Вермоцті й може постачати нам сім'я.
Якщо Ви згодні, то о 19-й годині 3 червня до Блувілла приїде група лаборантів".
Листа підписав доктор Ф. Б. Малберрі, який назвав себе представником Федерального сім'яного банку в Монтпельєрі . Лист розмножений на ротаторі, лише моє прізвище вдруковане на машинці.
Я дійшов висновку, що таку цидулку отримав не тільки я, і обережно запитав про це в Стайна та Джесперсена. Чи одержали листа за підписом Малберрі? Таке саме запитання я поставив і Пірсові та Сміту, але вони відповіли заперечливо, тоді як Стайн і Джесперсен (перший вельми стурбовано) дали ствердну відповідь і вирішили прийти ввечері до мене. Чому саме до мене? Тому, що я, чекаючи на приїзд Аніти, розшукав у своїй кімнаті підслуховувальний апарат і тепер можу на якийсь час його вимкнути.
Стайн сідає на моє ліжко, не скидаючи капелюха (хоча його сива чуприна досить буйна, а в кімнаті тепло), а Джес умощується в одне з двох моїх крісел. Якийсь час ми всі мовчимо. Нарешті Стайн починає розмову, говорячи то мовою ідиш, то по-німецькому, а то по-англійському. Я кажу, що погано так розумію, і його сіро-голубі очі непривітно зиркають із численних складок на повіках, ніби звинувачуючи мене в тому, що ми одержали ці листи від Малберрі.
— Ну ось, маєте! — вибухає він і заходжується швидко говорити по-англійському з німецькою вимовою. — Ми знов опинились у полоні цієї старої задрипаної євгеніки! Як у часи нацизму! Я мав би про це здогадатися, коли по приїзді сюди мене примусили відповідати на бридкі запитання про моїх родичів. Ральфе, завжди стережись людей, які цікавляться твоїми дідусями й бабусями! Вони або расисти, або євгеністи! І ті, й ті — одного кореня зілля.
— Ти перебільшуєш, — каже Джесперсен. — Євгенізм не таке вже й погане вчення. Наприклад, обезпліднювання індивідів з вадами мені здається дуже важливим захисним засобом.
— Ти нічого в цьому не тямиш, хіміку! — багровіє Стайн. — По-перше, обезпліднювання малоефективне, домінуючі вади виникають шляхом мутації знов. А рецесивні вади можуть передаватися й через здорових людей. Та найважливіше те, що, слухай добре, обезпліднювання — це відкрита дорога для найрізноманітніших зловживань. Чи знаєш ти, що в штаті Каліфорнія, де оскоплення засуджених за статеві правопорушення було дозволене задовго до приходу на пост президента Бедфорд, тільки двоє суддів засудили до вихолощення аж сто одного обвинуваченого! А то ж були всього лиш гомосексуалісти й чоловіки, що полюбляли привселюдно роздягатися догола.
— Звідки тобі про це відомо, Стайне? — питає Джес, мовби дивуючись, що звичайний біолог знає закони штату Каліфорнія.
Стайн знизує плечима, насуплює брови й, стримуючи гнів, каже:
— Відомо, бо я паскудний єврей з довгим носом і великими вухами, який розпізнає беззаконня на відстані.
По цих словах він одвертається від Джеса, ніби не бажає більше його бачити. Я мовчки дивлюсь на Стайна. Його обличчя геть покраяне зморшками, очі сховані за мішками повік, а обабіч опущених, міцно стиснутих губів на задирливе підборіддя збігають дві сумні складки.
— Ну що ти, Стайне! — втручаюсь у розмову я. — Не втрачаймо здорового глузду. Поки що йдеться не про наше оскоплення, а про те, щоб узяти в нас сім'я. Це ж зовсім інша річ.
Навіщо я це сказав?! Стайн обпалює мене зневажливим поглядом.
— Ральфе, — каже він глухим голосом, — ти легковажна людина. Це не зовсім інша річ. Оскоплення й селекція — це лицьовий і зворотний боки євгенізму. Що робить тваринник, який хоче поліпшити поголів'я своїх тварин? Він оскоплює більшість самців, вибираючи серед них одного-двох найкращих. Селекція ґрунтується на оскопленні.
— Дозволь сказати, — озивається Джес, — селекція поганих наслідків не дає, особливо у розведенні коней.
Стайн здіймає догори руки й рвучко схоплюється з ліжка:
— Aber Mensch! Ми ж не коні! Ми люди! Ми вільні істоти! Ніхто не має права поводитися з нами, як із худобою. Ніхто не має права сказати: ось із оцього ми зробимо вола, а в цього братимемо сім'я для штучного запліднення корів! Donner wetter, Mensch! Я не бугай! Я чоловік! І не збираюся давати й міліграма свого сім'я, щоб ним запліднили якусь дурепу через двадцять років після моєї смерті!
— Через двадцять років після твоєї смерті? — питає ошелешений Джес, а що Стайн і далі не хоче на нього дивитись, то він обертається до мене.
— Може, й не через двадцять років після його смерті, — відповідаю я. — В усякому разі, через десять-дванадцять років після того, як візьмуть сім'я. Тут проблем нема, сім'я зберігається добре.
— То таке вже робили? — питає Джес.
Я мовчки дивлюся на нього. На Джеса дивитися приємно. Симфонія пастельних тонів, де переважають білизна чуба, рожевість щік, блакить очей. Але він трохи обмежений фахівець у своїй галузі.
— Тепер, — кажу я, — здається, ми вже маємо Федеральний сім'яний банк. Колись були тільки приватні такі банки. Вони зберігали сім'я при температурі рідкого азоту десь за двадцять доларів на рік.
— Але навіщо? — питає Джесперсен, підводячи брови.
— Скажімо, ти зробив собі розтин сім'яного каналу, але хочеш, незважаючи на це, зберегти здатність мати дітей.
— Тоді навіщо ж робити собі розтин сім'яного каналу? — сміється Джес.
— Гадаю, тут нема нічого дивного. Були чоловіки, які вважали, що то вони повинні стати безплідними, а не жінки, з якими вони живуть. І ті чоловіки зберігали в одному з банків своє сім'я — на той випадок, коли б їхні дружини забажали завагітніти.
— Йолопи! — скрикує Стайн. — Невиліковні йолопи!
Джес зиркає на Стайна, але той не зав'язує з ним розмови, і Джес повертається в мій бік.
— Що ж до мене особисто, — каже він, — то мені такі чоловіки здаються благородними. Навіщо примушувати жінок вживати пілюлі? Чому не може чоловік зробити так, щоб жінка не вагітніла?
— Це не те саме, — озиваюсь я. — Жінка може будь-коли кинути вживати пілюлі. А ось повернути чоловікові після розтину сім'яного каналу здатність знову мати дітей насправді вдається тільки в двадцятьох п'ятьох випадках із ста. Розтин — це каліцтво, і нема певності, що воно не таїть у собі небезпеки.
— Божевілля! Божевілля! — вигукує Стайн.