О дванадцятій десять Іван виставляє голову з води й енергійно кілька разів вигукує: "Па!" За півгодини до першої він виставляє з води три чверті свого тіла й, пересуваючись у такий спосіб за допомогою сильних рухів хвостом, озирається навколо, певне, сподіваючись побачити когось із дослідників обіч басейну. Я стежив за ним у бінокль з-за фіранки зі свого кабінету. Він п'ять разів крикнув голосно: "Fish!"[22] О першій годині пополудні він знову з'явився в такий спосіб, але, озирнувшись навколо, пірнув у воду, не промовивши ні слова. Безперечно, він вважає, що кричати не варто, бо нікого не побачив.
Від одинадцятої до першої години Бессі жваво пересвистується з Іваном, але сама з води не показується. Обов'язок спілкуватися з людьми в цієї сімейної пари покладений на Івана.
Бессі не виявляла ворожості, однак стримана. Вже три тижні ми марно витрачаємо зусилля, щоб її зробити дружелюбнішою.
З першої до шостої години вечора Іван і Бессі, як завжди, граються.
О шостій вечора (час другого годування) знову занепокоєння. В одинадцять, двадцять шість і сорок п'ять хвилин на сьому Іван тричі виринає з води, як і раніш, озирається на всі боки, але мовчить. За вісім хвилин до сьомої він з'являється знову й кричить дуже пронизливим, скрипучим голосом: "Па!"
Я вирішую з'явитися. Іван помічає мене ще до того, як я підходжу до басейну, й кричить: "Fish!" Я наближаюся. Ось наша розмова:
С. Fa, what do vou want?
I. Fish!
C. Listen!
I. ‘sen!
C. Pa give fish tonight.
I. ‘night!
С. Yes. Pa give fish tonight.
I. K! (замість – о'кей)[23].
Тоді я намагаюся принадити його грою. Кидаю йому м'яч і вигукую:
– Fa, fetch ball![24]
Однак він одразу зникає під водою й мчить до Бессі. Він одержав од мене обіцянку й цього йому досить. А в воді навпаки, він став жваво пересвистуватися з Бессі. Безперечно, він повідомляє її, що вони одержать їжу, як зайде сонце.
Коли опустилася ніч, я несу відро з рибою й влаштовуюся на одному з плотів. Відразу підходить Іван. Лунає бадьорий різнотонний свист. Бессі підпливає також, але зупиняється за два метри від мене. Я дістаю рибину й мовлю:
– Fa give fish Ві![25]
Він говорить "Бі", бере рибину й несе Бессі. Я дістаю другу рибину й показую йому:
– Fish for Fa![26]
Він повторює "Фа!", хапає й ковтає рибину. Я продовжую почергово давати рибину то Бі, то Фа, відтак навмисне помиляюся й даю йому дві рибини підряд.
Він негайно поправляє мене, енергійно вигукуючи: "Бі!", й дає рибину Бессі.
Коли годівля скінчилася, я прохаю Арлетту принести мені свій транзистор, показую його Іванові й кажу йому:
– Fa wants music?[27]
(До 6 травня, як тільки він бачив когось з нас із транзистором у руках, кричав: "sic!").
Але він не дає звабити себе, пірнає і починає гратися з Бессі. Вона приберегла останню рибину, й вони вдають, що сперечаються за неї. Я гукаю на нього багато разів, та дарма.
Висновок:
Голод, як і передбачалося, створив потребу контакту. З експерименту випливає перший утішний висновок: Іван не забув англійської мови. Він зрозумів усі мої фрази, промовив сім слів: "Ра, fish, ‘sen (замість – listen), ‘night (замість – tonight), Ві (замість – Bessi), Fa (замість – Ivan)". Однак мало вдовольняло те, що Іван навмисне обмежив розмову з нами найнеобхіднішими словами. Може, він зрозумів, що голод був своєрідним способом примусити його заговорити. В такому разі він нас "обдурив": одержав рибу за найменшу кількість слів. Либонь, потрібно змінити ставлення до нього, поводитися з Іваном, як з людиною, і спробувати переконати його, щоб він з нами розмовляв без усяких там примусових заходів.
Треба повторити експеримент, щоб підтвердити або ж спростувати ці міркування. Надії на успіх, звичайно, невеликі.
* * *
– Не впадай в оману, – сказав Майкл, – я не належу до людей, що відмовляються служити у війську з релігійних мотивів.
Він лежав долілиць на гарячому піску, поклавши голову на передпліччя руки, й дивився на Пітера. Сьюзі сиділа зразу ж за Пітером, втупившись очима в океанські хвилі, що злегка хлюпали на берег. Океан аж до обрію ніби обперізували три паралельні смуги – біляста, темно-синя й рожево-лілова. Пекло сонце. Крізь легенький світло-сірий морський туман проціджувалося сонячне проміння. Навіть пірнувши у воду, не відчуваєш прохолоди. Проте їй було приємно сидіти тут, поряд з Пітером і Майклом, слухати, як Майкл викладає те, що його хвилювало. Сьюзі дивилася на нього поверх Пітерової голови. "Він вродливий, вкладає стільки переконання в свої слова. Він палає, живе тільки задля своїх ідей. По суті, я не закохалася в нього лише тому, що просто не потрібна йому". Сьюзі дивилася на великі багрові хмари, які застигли на обрії. Вони скупчилися одна над одною, нагадуючи гриби атомних вибухів. "Якщо Майкл не помиляється, то майбутнє не викликає ніякого довір'я". Пітер лежав горілиць між Сьюзі й Майклом, затуляючи лівою рукою очі від сліпучого світла, а правицю поклав на Сьюзину руку, що тремтіла, мов тепле звіреня. Він намагався зацікавитися тим, що розповідає Майкл, і час від часу обертав голову праворуч, глипаючи на Сьюзі. Та сиділа обличчям до моря. Юнак милувався вродливим профілем дівчини. Це викликало довір'я у Пітера. Достатньо було подивитися на неї, щоб зразу відчути, що вона не-змогла б зрадити друга, збрехати в своїх почуттях або не дотримати слова. Щоразу, коли вперто позирав на неї, був певен, що неодмінно зустрінеться з її поглядом. Сьюзі так відрізнялася від інших дівчат, ніколи не сварилася. Вона завжди прощатиме йому все, завжди, до кінця своїх днів, стоятиме на його боці, розсудлива й вірна. А кінець той буде не завтра. "Сердега Майкл завжди віщує катастрофи, та я зовсім не вірю в них. Ми занадто багаті, сильні й щасливі, щоб оголошувати будь-кому війну. Боже мій, а хто посмів би піти на нас з війною!" Пітер подивився на Сьюзі й нараз здивувався: вона була набагато менша, легша й слабкіша за нього. "Проте вона, лежачи поряд зі мною й тримаючи свою руку під моїм ручищем, запалює в мені небачене почуття впевненості!"
– Тим більше я не прихильник непротивлення злу, – мовив Майкл, насупивши брови й схиливши собі на рамено голову. Він замислився.
"Очі його світяться натхненням, – подумала Сьюзі. – Він скидається на архангела, завжди готового вихопити меч і постраждати за справедливість".
– Непротивленець зовсім не схвалює війну, – провадив Майкл, – а я? Я схвалю. Я погодився б з радістю бути солдатом під час другої світової війни. Тоді агресором були Японія і нацистська Німеччина.
Пітер зіперся на лікоть і спостерігав, як прибійна хвиля округлялася й вгиналася, а відбійна, хлюпаючи, відступала від піщаного берега. Віддаляючись, зіштовхувалася з прибійною хвилею, котра здіймалася вгору, поглинаючи її, випиналася гребенем і знову нижчала. Верхівка у неї біла, а підніжжя сіро-зелене. Хвиля нестримно котилася до берега. "Цього дивака Майкла в'єтнамська війна непокоїть, він більше не здатний думати про щось інше". Пітер ліг горілиць і ліниво розкинув свої довгі й засмаглі ноги.
– В усякому разі, – сказав він спокійно, – питання не стоїть про тебе. Ти працюєш у лабораторії, що належить державному агентствові.
Згодом Майкл сказав:
– Я збираюся піти з лабораторії й публічно порушити це питання: відмовитися від служби в армії.
– Ти підеш з лабораторії! Це ж божевілля! Як можна полишити таку захоплюючу справу!
Майкл кивнув:
– То захоплення не лише для нас, ми працюємо на війну.
– На війну? – перепитала Сьюзі. Майкл подивився на неї й посміхнувся.
– Дельфінів можна використати й у мирних цілях, – зауважила Сьюзі.
Майкл похитав головою.
– За інших умов, так, – і докинув: – Сьюзі, бачу, що ти не порівнювала двох експериментів, про які знаєш так само, як і я. В Пойнт-Мюгю на дельфіна чіпляють спорядження, потім тренують його плавати у відкритому морі й повертатися до своїх дресирувальників. У Чайна-Лейк вчать дельфіна відрізняти на корпусі корабля мідну табличку від алюмінієвої. Щодо нас, – а ми стрижень усієї програми, – то ми намагаємося навчити Фа розмовляти. Припустимо, що ми досягнемо успіху. Що це означатиме? Що Фа піде практикуватися в Пойнт-Мюгю й Чайна-Лейк, аби доповнити свої знання. Опісля на нього начеплять спорядження. А це спорядження, Сьюзі, – солдатський речовий мішок.
– Ну й що? – запитав Пітер. – Що всьому поганого? Майкл промовчав, а Пітер не вгавав:
– Що в цьому поганого?
– У цьому нічого поганого немає, – повільно відповів Майкл, – якщо війна, під час якої ми їх застосуємо, буде справедливою.
– А хіба вона не буде такою? – усміхнувся Пітер. – Хто навіяв тобі такі думки?
– Політичні обставини.
– Які політичні обставини?
– Пітере, – серйозно подивився на нього Майкл, – твоє незнання світу, в якому ми живемо, просто фантастичне. Тобі вбилася втямки та шляхетна Америка, що перемогла лютих нацистів і розгромила японських мілітаристів. – Помовчавши трохи, він сказав з прихованою огидою: – Нині агресори – ми. І якщо я кажу "нині", – повів далі він, – значить, я тільки так можу висловитися. По суті, американський експансіонізм зародився ще на початку століття. Я не повинен нагадувати тобі про наші війни проти Мексики та Іспанії.
– Вислухай, Майкле, – роздратовано промовив Пітер, – я не такий вже й темний у сучасних подіях, як ти гадаєш. Я хочу зробити поступку тобі: американська експансія, може, й справді одна з колонізаторських форм, але в такому разі вона, по-перше, неминуча; по-друге, ліпше, коли це будемо ми, ніж росіяни або китайці.
– Все це називається "політичним реалізмом", – озвався Майкл. – Саме цим реалізмом керувався Гітлер, коли прагнув завоювати Європу.
– Ти порівнюєш нас з Гітлером? Чи тямиш, які обурливі речі кажеш?
– Тямлю. Те, що Гітлер, не з такими вже великими можливостями, намагався зробити з відвертим цинізмом, ми, маючи необмежені засоби, здійснюємо в ім'я моралі.
– Це неминуче, – відказав Пітер, зачерпнувши в жменю піску й пропускаючи його між пальцями. – Ми – найбагатший, наймогутніший, найкраще озброєний народ, що досяг найбільшого технічного поступу.
– Це – не виправдання, – відрубала Сьюзі.
Якусь мить вони мовчали. Пітер подивився на Сьюзі, завагався й, проковтнувши слину, мовив:
– До того ж ми приносимо цивілізацію народам, за яких беремо на себе відповідальність.
– Нічого подібного ми не робимо, – обурено заперечив Майкл.