Це нейтральні війська, у них, мабуть, є своя норвезька пошта.
— А як присилають пошту додому?
— Може, військовим літаком.
Софія поставила свічку на підлогу, і обидві товаришки взялися до читання. Юрунн посортувала листівки за порядком. Ось що було у першій листівці:
Люба Пльдо! Можеш уявити, як я тішуся своєму поверненню додому, в Ліллесанн. Планую приземлитися в Х'євіку ввечері в переддень св. Івана. Дуже хотілось би встигнути на твій день народження, але я людина військова. Взамін можу пообіцяти, що вкладаю всі свої думки у великий подарунок, який ти отримаєш на уродиш. Міцно щлує тебе той, хто постійно думає про майбуття своєї доньки.
РБ. Посилаю копію цієї листівки нашій спільній знайомій. Певно, здогадуєшся, люба Гільдо. Щось я занадто таємничий, але ти зрозумієш.
Софія взяла наступну листівку:
Люба Гільдо! Тут, у Лівані, кожен день, як рік. З усіх місяців, проведених тут, найбільше запам'ятаю нескінченне чекання. Але я докладаю всіх зусиль, щоб на свої п'ятнадцяті уродиш ти одержала якнайгарніший подарунок.
Нічого більше сказати поки що не можу. Сам себе суворо цензурую.
Цілую. Тато.
Обидві товаришки аж подих затамували від напруження. Ніхто не зронив ані слова, вони мовчки перечитували листівки.
Люба моя дитинонько! Страшенно хотілось би прислати тобі слова моєїлюбови з білим поштовим голубом. На жаль, білі голуби у Лівані не водяться. Бічих голубів у цій зруйнованій війною країні дуже бракує. Якби нашим батальйонам вдалося коли-небудь повернути мир світові!
Можливо, своїм подарунком на день народження зможеш поділитися з іншими людьми. Подумаємо над цим, коли повернуся додому. Але ти й далі не здогадуєшся, про що йдеться. Вітання від того, хто має досить часу, аби думати про нас обох.
Дівчатка прочитали шість листівок, зосталася тільки одна:
Люба Гііьдо! Я мало не лусну від усіх цих таємниць, якими оточений твій день народження. Кілька разів на день мушу себе стримувати, щоб не подзвонити тобі і все не розповісти. Воно росте і росте. А ти знаєш, коли щось наростає, його усе важче втримувати в собі.
Цілую, тато.
РіУ. Одного разу ти зустрінешся з дівчинкою на ім'я Софія. Щоб дати вам нагоду трохи пізнати одна одну, перш ніж ви зустрінетеся, копії усіх написаних тобі карток я пересилав їй. Цікаво, чи зуміє вона вловити взаємозв'язок? Зараз вона знає не більше за тебе. Софія має товаришку Юрунн. Можливо, та зможе чимось допомогти?
Дочитавши останню листівку, Софія та Юрунн глянули одна одній у вічі. Юрунн міцно обхопила Софіїне зап'ястя.
— Мені страшно, — мовила вона.
— Мені також.
— Яка дата стоїть на штемпелі останньої листівки? Софія глянула на картку.
— 16 травня. Це ж сьогодні.
— Неможливо! — вигукнула Юрунн. Вона аж розсердилася. Обидві знову ретельно оглянули штемпель. Помилки бути
не могло. "16-05-90" — було на ньому.
—Так не буває, — вперто наполягала Юрунн. — У голові не вкладається, хто ж би це міг написати. Хтось, хто добре нас знає. Але звідки йому могло бути відомо, що ми прийдемо сюди саме сьогодні?
Найбільше злякалася Юрунн, бо для Софії історія з Гіль-дою та її татом не була новою.
— Це, мабуть, якось пов'язано із дзеркалом. Юрунн знову здригнулася.
— Не думаєш же ти, що листівки вистрибують із дзеркала в ту ж мить, як тільки по них гримнули штемпелем на пошті в Лівані?
— Ти маєш краще пояснення?
— Ні.
— Однак тут ще щось є таємниче.
Софія звелася на ноги і піднесла свічку до двох картин на стіні. Юрунн також підійшла ближче.
— "Берклі" і "Б'єркелі". Що це означає?
— Поняття не маю. Свічка вже майже догоріла.
— Ідімо звідси геть, — наполягала Юрунн. — Ходімо.
— Заберу тільки зі собою дзеркало.
Софія зняла зі стіни над білим комодом велике дзеркало в мідній оправі. Юрунн намагалася протестувати, але Софія вперлася на своєму, коли дівчатка вийшли надвір, було так темно, як лиш буває в травневу ніч. Відсвіту неба вистарчало настільки, щоб добре бачити обриси дерев та кущів. На поверхні озерця, наче в дзеркалі, відбивалося небо. Дівчатка поволі веслували до протилежного берега.
Дорогою до табору вони майже не розмовляли, але кожна знала, що друга напружено обдумує побачене. Час від часу вони полохали якогось птаха, а кілька разів чули сову.
Добравшись до намету, обидві відразу ж залізли в спальні мішки. Юрунн не погодилася, щоб дзеркало стояло в наметі. Навіть усвідомлення того, що воно неподалік від входу до намету, вселяло в них острах. Софія поклала листівки, які також прихопила з собою, в бічну кишеню наплечника.
Наступного дня дівчатка прокинулися рано. Першою виборсалася зі спального мішка Софія, взула чоботи і вийшла з намету. Дзеркало лежало в траві, рясно покрите крапельками роси. Софія витерла його светром і поглянула на своє відображення, їй здавалося, ніби вона дивиться на себе то згори, то здолини. На щастя, жодної свіжої листівки з Лівану не було.
Над галявиною за наметом пливли пасма ранкового туману, схожі на клапті вати. Навколо голосно щебетало дрібне птаство, великих птахів вони не бачили і не чули.
Подруги натягнули на себе ще по одному светрові і поснідали перед наметом, розмовляючи про Хатину Майора та загадкові листівки.
Після сніданку вони згорнули табір і вирушили додому. Софія всю дорогу тягнула під пахвою велике дзеркало в мідній рамі. Часом вона спинялася відпочити, бо Юрунн нізащо не погоджувалася навіть торкнутися дзеркала. Наближаючись до перших забудов, дівчатка почули кілька віддалених вибухів. Софії пригадалося, що Гільдин тато писав про зруйнований війною Ліван. Яке ж це все-таки щастя жити в мирній країні. Вибухи були від невинних петард.
Софія запросила Юрунн на гарячий шоколад. Мама не давала їм спокою, випитуючи, звідки взялося дзеркало. Софія сказала, ніби знайшли його перед Хатиною Майора. Знову мама повторила, що в тій хаті вже багато-багато років ніхто не живе.
Коли Юрунн пішла додому, Софія вбралася в червону сукню. Решта святкового дня пройшла цілком нормально. У вечірніх новинах передали репортаж про те, як норвезькі синьоберетники святкують День Конституції у Лівані. Софія аж прикипіла очима до екрана. Одним з тих вояків міг бути і тато Гільди.
Потім Софія повісила у своїй кімнаті велике дзеркало в мідній рамі. Це було останнє, що вона зробила того дня, 17 травня. Наступного ранку вона знайшла у Сховку новий жовтий конверт, розірвала його і без зволікань взялася до читання.
ДВІ КУЛЬТУРИ
..тільки так уникнеш зависання у порожнечі..
Уже дуже скоро ми зустрінемося, Софіє. Я розраховував на те, що ти повернешся до Хатини Майора, тому й залишив тобі листівки від Гільдиного тата. Тільки так вони зможуть потрапити в її руки. Не ламай собі голову, як це станеться. Ще багато води втече до 15 червня.
Ми уже бачили, як філософи епохи еллінізму перетерли на зубах давньогрецьких мислителів. Вони ледь не зробили з них творців релігії. Плотин був недалекий від того, щоб проголосити Платона спасителем людства.
Але ми знаємо, що десь посередині періоду, який нас цікавить, далеко за межами греко-римських територій народився інший спаситель. Я маю на увазі Ісуса із Назарета. В цьому розділі ми побачимо, як християнство поступово почало проникати в греко-римський світ, приблизно так само, як світ Гільди став проникати в наш світ.
Ісус був юдеєм, а юдеї належать до семітської культури. Греки та римляни — до індоєвропейської. Можна стверджувати, що європейська цивілізація закорінена в дві культури. Перш ніж ми візьмемося до аналізу процесу злиття християнства з греко-римською культурою, придивімося ближче до цих двох культур.
Індоєвропейці
Говорячи про індоєвропейців, маємо на увазі країни, що розмовляють індоєвропейськими мовами, та їхні культури. Це усі європейські мови, за винятком угро-фінської групи (саамська, фінська, естонська та угорська) і баскської мови. Більшість індійських та іранських мов також належить до індоєвропейської мовної сім'ї.
Колись, близько 4000 років тому, праіндоєвропейці заселяли території навколо Чорного та Каспійського морів. Невдовзі їхні племена почали великими хвилями відкочуватися на південний схід — до Ірану та Індії, на південний захід — до Еллади, Італії та Іспанії, на захід через Центральну Європу — до Англії та Франції, на північний захід — до Скандинавії та на північ — до Східної Європи та Росії. Куди б не прийшли ці племена, вони асимілювалися з аборигенськими культурами, однак індоєвропейська релігія та мова переважали.
І давньоіндійські рукописні Веди, і грецька філософія, і міфологія Снорре були, отже, написані спорідненими мовами. Але не лише мови можуть бути спорідненими. За мовами споріднюються і думки. Саме тому ми говоримо про індоєвропейську "культуру".
Для цієї культури характерна величезна кількість різних богів. Таке явище називається політеїзмом. Спільні імена богів, багато основних релігійних слів та виразів знаходимо на усій індоєвропейській території. Наведу тобі кілька прикладів. Древні індійці поклонялися богові неба Діаусові. Грецькою мовою цей бог називається Зевс, латинською — Юпітер (властиво Іов-патер, тобто "Отець Іов"), а праскандинавсь-кою — Тор. Усі ці імена — різні "діалектні варіанти* одного і того ж слова.
Пригадуєш, вікінґи в Скандинавії вірили в богів, яких називали асами. Це означення поняття "бог" також знаходимо на всіх Індоєвропейських теренах. Давньоіндійською мовою (санскрит) богів називали asura, а іранською — abura,
інше означення поняття "бог" звучить на санскриті dem, іранською мовою daeva, латинською dem, а скандинавською tivurr.
У Скандинавії поклонялися цілій групі богів родючості — Нюрдові, Фреєві, богині Фрейї. їх називали ванами. Це слово споріднене з іменем римської богині родючості Венери. В санскриті також знаходимо подібне слово — ват, що означає "бажання" або "жага".
Певну схожість маємо і в деяких міфах. Коли Снорре розповідає про скандинавських богів, декотрі з його саґ нагадують індійські міфи, які існували на дві-три тисячі років раніше. Ясна річ, у саґах Снорре знаходимо відображення скандинавської природи, а в індійських міфах — індійської. Проте у більшості легенд можемо відшукати все ж ядро, котре свідчить про їхнє спільне походження. Таке ядро бачимо у розповідях про напій безсмертя та про боротьбу богів із силами хаосу.
В індоєвропейських культурах чітко прослідковуються спільні риси навіть у способі мислення.