Він був кволий, дуже кволий, як маленька дитина. Отож ми дали йому місце коло вогнища, теплі шкури, щоб було на чому лежати, і нагодували його, як годують маленьких дітей.
З ним був собака, такий завбільшки, як троє наших, і той був теж кволий. Шерсть у нього була коротка і мало гріла, а хвіст відмерз, і кінчик відпав. Ми й його, цього чужого собаку, також нагодували й поклали коло вогнища і відганяли наших собак, бо вони б загризли його.
Оленина й сушена риба допомогли, і чоловік та собака набиралися сили, погладшали й духом ожили. Чоловік став вигукувати різні слова, сміявся і з старих і з молодих і зухвало поглядав на дівчат. Собака почав гризтися з нашими собаками і, дарма що був виніжений і з короткою шерстю, проте, загриз трьох наших собак в один день.
Коли ми спитали цього чоловіка, з якого він плем'я, він сказав: "У мене багато братів", — і засміявся недобрим сміхом. А коли він зовсім подужчав, то пішов од нас, а з ним пішла й Нода, дочка нашого ватага. Незабаром після цього одна наша сука ощенилась — і ніколи ще в нас не було таких цуценят, головатих, короткошерстих, з грубими щелепами і таких безпорадних. Я добре пам'ятаю свого батька, Отсбаока, дужого чоловіка. Його лице потемніло з гніву, коли він побачив безпорадність цих цуценят. Він узяв каменюку — раз… раз — і цуценят не стало. А за два літа повернулась до нас Нода з маленьким хлопчиком на руках.
Це був початок. Тоді прибув другий білий чоловік з короткошерстими собаками. Їх він залишив у нас, а собі виміняв у брата моєї матері Ку-Со-Ті шість наших найдужчих собак на дивного револьвера, що стріляв шість разів підряд і дуже-дуже швидко. Ку-Со-Ті дуже вихвалявся цим револьвером і сміявся з наших луків і стріл, узиваючи їх "бабською зброєю". З револьвером у руці він пішов проти лисого ведмедя. Тепер ми знаємо, що не годиться полювати на ведмедя з револьвером, а тоді звідки ми могли знати? І як це міг знати Ку-Со-Ті? Він сміливо пішов проти ведмедя й вистрілив з револьвера шість разів. Лисий тільки забурчав і розчавив йому груди, наче яйце, а з голови його потік мозок, як мед із стільника. Ку-Со-Ті був умілий мисливець, і нікого не лишилось, хто приносив би м'ясо його жінці й дітям. Нам усім було дуже тяжко, і ми сказали: "Те, що добре для білих людей, для нас погано". І цьому була правда. Білих людей багато, і вони гладкі, а нас через них стало мало, і ми схудли.
Прийшов і третій білий чоловік з великою силою різних чудесних речей і всяких харчів. Він виміняв у нас двадцять найкращих собак і подарунками та обіцянками звабив і забрав із собою в далеку невідому путь десятеро наших молодих мисливців. Казали потім, що вони загинули в снігах Крижаних гір, де ніколи ще не бувала людина, а може, й у Горах Мовчання — за краєм землі. Але хоч як там не було, а тільки плем'я Білої Риби ніколи більше не бачило ні тих молодих мисливців, ні тих собак.
І що не рік, то приходили все нові й нові білі люди, приносили подарунки і забирали з собою наших хлопців. Часом вони повертались і оповідали дивні речі про небезпеки та про важку працю в тих краях, що за землею пеллі, а часом і зовсім не повертались, і ми сказали: якщо вони не бояться за життя, ці білі люди, то це тому, що в них багато життів. А нас, людей плем'я Білої Риби, мало, і наші молоді хлопці не повинні більше йти від нас. Проте вони йшли. Ішли й дівчата. Ми були дуже розгнівані.
Правда, ми їли борошно, солону свинину, а також пили чай, що нам дуже сподобався, тільки, коли ми не мали чаю, нам було дуже кепсько, ми ставали скупі на слова і швидкі на гнів. Так поступово ми почали жадати тих речей, які нам привозили на обмін білі люди. Обмін! Обмін! Увесь час самий тільки обмін! Одної зими ми продали наше м'ясо за годинники й дзигарі, що не хотіли йти, за терпуги, що були стерті, і за нічого не варті револьвери без набоїв. І тоді прийшов голод, у нас не було м'яса, і сорок чоловік померло, не дочекавшись весни.
"Ми тепер стали виснажені, — казали ми, — і плем'я пеллі нападе на нас і захопить нашу землю". Але як було з нами, так було і з ними. Вони були такі самі виснажені й не могли йти проти нас.
Мій батько, Отсбаок, дужий вояк, був тепер старий і вельми мудрий. От він і сказав ватагові: "Дивись! Наші собаки нічого не варті. У них немає густої шерсті, немає сили. Вони бояться морозу й дохнуть від роботи. Ходімо в селище і перебиймо їх. Лишімо тільки сук вовчої породи. На ніч відв'яжемо їх, щоб вони могли спаруватися з дикими лісовими вовками, і у нас знову буде порода дужих собак з теплою шерстю".
Батькової поради послухались, і ми, плем'я Білої Риби, уславились своїми собаками, найкращими в цілому краї, але тільки собаками — не людьми. Кращі з наших молодих хлопців та дівчат покинули нас і пішли з білими людьми в далекі місця. Дівчата часом вертались до нас старі й знесилені, як Нода, а часом і зовсім не вертались. Молоді хлопці, коли й приходили знову посидіти біля нашого вогнища, то в них були вже погані звичаї, погані слова, вони пили якесь погане питво, днями й ночами гуляли в карти. На серці у них завжди було неспокійно, і на перший поклик білих вони знову йшли від нас не знати куди.
У них не було ні послуху, ні поваги, вони знущалися з давніх звичаїв, глузували у вічі з ватагів і шаманів.
Кажу-бо, стали ми кволим народом, ми — плем'я Білої Риби. Ми віддали наші теплі хутра й шкури за тютюн, за віскі, за тонкі бавовняні тканини, в яких ми тремтіли з холоду. До нас прийшла хворість, і чоловіки й жінки стали кашляти та обливатись потом у довгі ночі, а мисливці, ідучи слідом звіра, випльовували кров на сніг. То в одного, то в другого бухала з горла кров, і він умирав. Жінки стали мало родити, і діти народжувались слабосилі й хоровиті. Потім прийшли до нас від білих людей ще й інші хвороби, яких ми не знали й не розуміли. Віспа, кір — так, я чув, їх називали. І ми вмирали від них, як умирають лососі в тихих протоках після нересту, коли їм уже ні задля чого жити.
Але ось що дивно! Білі люди приходили до нас як подих смерті. Усі їхні звичаї призводять до смерті, вони дишуть нею, а проте самі вони не вмирають. У них віскі, тютюн, короткошерсті собаки; у них усякі хвороби — віспа, кір, кашель, кров з горла; у них біла шкіра, у них револьвери, що стріляють шість разів підряд і нічого не варті. Та дарма: з усіма своїми хворобами вони гладшають, і гараздують, і накладають свою важку руку на цілий світ, і топчуть собі під ноги інші народи. А їхні жінки, матері їхніх чоловіків, ніжні, як маленькі діти; такі тендітні, але живучі. З кволості, хоровитості й випещеності народжується сила, могутність і влада. Вони або боги, або дияволи, не знаю. Та й що можу знати я, старий Імбер, з плем'я Білої Риби? Одне тільки я знаю, що їх не можна зрозуміти, цих білих людей, вічних мандрівників і войовників.
Кажу-бо, в лісі лишалось щораз менше дичини. Правда, у білих людей добрі рушниці, і б'ють вони далеко, але яке з них пуття, коли вже нема чого бити? Коли я був хлопчиком, на землі Білої Риби лосі водились на кожному горбі, і щороку приходила сила оленів. А тепер мисливець може ходити десять днів, і жоден лось не потішить його очей, а оленів-карібу й зовсім уже немає. Невелика ціна рушниці, кажу, хоч вона й далеко б'є, коли нічого бити.
І я, Імбер, думав про це все, дивлячись, як плем'я Білої Риби, і плем'я пеллі, і інші племена в нашім краю переводились, як переводилась дичина в лісах. Багато й довго я думав, розмовляв з шаманами і з мудрими старими людьми, ішов далеко з селища, щоб ніщо не відвертало мене від моїх думок, не їв м'яса, щоб не обтяжувати шлунка, який заважав би мені бачити й чути. Я довгими годинами просиджував у лісі і, широко розкривши очі, сподівався якогось знаку і напружено слухав, чи не почую слушного слова. Темної ночі я ходив сам-один на берег річки, де стогнав вітер і шуміла вода, і шукав мудрості в привидів колишніх шаманів, що повмирали й живуть у деревах.
І ось одного разу, неначе примара, прийшли до мене короткошерсті, огидні собаки, і все мені стало зрозуміле. За мудрою порадою Отсбаока, мого батька й дужого вояка, наші собаки зберігали чистою свою вовчу породу, і тому вони були витривалі в роботі і шерсть у них була тепла. Я вернувся в селище і вдався до чоловіків зі словами: "Це плем'я білих людей — велике плем'я, — сказав я. — Мабуть, у них немає вже м'яса на їхній землі, і тому вони приходять до нас загарбати нашу землю. Вони зробили нас кволими, і ми вмираємо. Вони — ненажерливе плем'я. На нашій землі вже немає дичини, і коли ми хочемо жити, то треба зробити з ними так, як ми зробили з їхніми собаками".
Я багато говорив і радив боротись. Люди з плем'я Білої Риби слухали, одні казали так, інші — інак, а декотрі говорили зовсім недоречні й непотрібні слова, і ні в кого не знайшлось сміливого слова про подвиги й про боротьбу. Проте в той час, як молодь була квола, наче вода, і налякана, я помітив, що старі сиділи мовчки і в очах їм виблискували вогники. Пізніше, вночі, коли село заснуло і ніхто не міг нічого бачити, я повів старих людей у ліс, там ми ще погомоніли, і всі прийшли до згоди. Ми згадали незабутні молоді літа, коли земля була вільна, скрізь було розкішшя й добробут, радість і сонячне світло. Ми побратались, обіцяли берегти нашу тайну і заклялися страшною присягою визволити нашу землю від лихого плем'я, що напало на неї. Звісно, ми були дурні, але як могли ми що-небудь знати, ми, старі люди з плем'я Білої Риби?
І, щоб підохотити всіх, я почав першим. Я чатував на березі Юкону, поки показався перший човен. У ньому було двоє білих. Я підвівся й підніс руку. Вони змінили напрям і підпливли до мене. Той, що сидів на носі, підняв голову, щоб спитати, чого мені треба. Моя стріла просвистіла в повітрі і, вдаривши його просто в горло, відповіла йому за мене. Другий, на кормі біля весла, не встиг прикласти до плеча рушницю, як я простромив його списом — ще два списи у мене лишилося.
— Це перші, — сказав я старим, коли вони зібрались круг мене. — Ми зберемо старих людей з усіх племен, потім ми приєднаємо молодих, тих, в яких ще лишилась сила, і діло піде жвавіше.
Забитих ми покидали в воду, а човна, — добрий був човен, — спалили.