Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми)

Сельма Лагерлеф

Сторінка 25 з 26

А справжній гном зачаклував мене. Відтоді я так і живу — і не людина, і незрозуміло хто…

— Де ж ти живеш? — запитав Удачник.

— А я з птахами живу. Мене гусяча зграя до себе взяла.

— Який ти щасливий! — вигукнув Удачник. — Ех, якби я міг стати таким, як ти! Якби і мене понесли звідси перелітні птахи!

Тут ворон, який досі мовчав, підштовхнув Нільса крилом і радісно каркнув:

— Говор-р-ри! Говор-р-ри! Скор-р-ріше говор-р-ри!

"Он воно що! Ось навіщо Фумле-Друмле приніс мене сюди! — подумав Нільс. — Невже я зараз знову стану людиною!.." Він відкрив рота і, завмираючи від хвилювання, почав:

— Стань переді мною,

Як миша перед горою…

І раптом замовк. Неначе забув усі чаклунські слова.

— Говор-р-ри! Говор-р-ри далі! — закаркав Фумле-Друмле.

Але Нільс тільки відмахнувся від нього.

А Удачник, який ні про що і не здогадувався, нахилився над Нільсом і сказав:

— Ну говори ж, говори далі! Я ніколи не чув таких віршів!

— І добре, що не чув, — сказав Нільс.

— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закаркав Фумле-Друмле.

— Помовч! — знову нагримав на ворона Нільс. Потім знову повернувся до Удачника і запитав:

— А ти чому хочеш стати таким, як я?

— Тому що я найнещасніша людина на світі! — вигукнув Удачник. — Ти тільки послухай, що зі мною трапилося.

І він розповів Нільсу, нічого не втаюючи, про свою біду.

— Так, тут будеш радий на край світу відлетіти, — погодився Нільс. — Але ж Невдасі від цього не стане легше!.. Послухай, я, здається, зможу зарадити твоєму горю.

Він підбіг до ворона і щось зашепотів йому на вухо.

— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закаркав у відповідь йому Фумле-Друмле.

А Нільс усе умовляв і умовляв ворона. Потім забрався до нього на спину, і вони полетіли — ворон і маленький чоловічок.

— Що це? — пробурмотів Удачник, стенувши плечима. — Напевно, я спав і мені наснився сон?

Поки він розмірковував над цим, хтось кинув у його вікно кілька аркушів зниклого рукопису.

І перед Удачником промайнули чорні воронячі крила.

Цілий вечір, до пізньої ночі, збирали Нільс і Фумле-Друмле розвіяні вітром аркуші й по одному приносили Удачникові. Вони підбирали їх на дахах і горищах, на гілках дерев і на садових доріжках, серед сміттєзвалища і на дзвіниці собору. Куди лише не зазирнули ворон і хлопчик!

Одного аркуша Нільс витягнув із собачої будки. Фумле-Друмле вирвав якийсь списаний аркуш прямо із рук торговця, коли той згортав з нього кульок для горіхів.

А щасливий Удачник розпрямляв, розгладжував кожну сторінку і складав їх за порядком.

— Ось усе на місці! — сказав він нарешті. — Спасибі тобі, маленький чоловічку! І тобі спасибі, вороне! Я гадав, ти мені біду накаркаєш, а ти мені ось яке щастя приніс!

Він схопив рукопис і, не зважаючи на пізню годину, побіг до Невдахи. Хай і щасливий Невдаха порадіє своєму успіху!

Фумле-Друмле і Нільс залишилися самі на даху.

— Ну що ж, треба повертатися назад, — сказав ворон Нільсу — Проґавив своє щастя, на себе й нарікай.

— Та ти не сердься, Фумле-Друмле, — сказав Нільс. — Надто вже мені жалко і Удачника і Невдаху.

Розділ сімнадцятий. Удома

1

Й ось нарешті Нільс побачив рідне село.

— Дивися, дивися, — вигукнув він Мартіну, — он вулиця наша! Ген наш дім! Попросимо Акку спуститися.

Але Акку не треба було просити. Адже вона була розумною гускою і сама розуміла, як хочеться Нільсові побачити рідний дім.

Вона запримітила за селом занедбаний ставок і наказала зграї спускатися.

Нільсу кортіло негайно побігти додому. Але він боявся зустрітися з кимось на вулиці й вирішив почекати до вечора.

Коли вже зовсім стемніло, він вирушив у село.

Мартін зі своїм сімейством теж пішов з ним. Він хотів показати дружині і дітям пташник, у якому провів свою молодість.

— Ми тільки глянемо разок і повернемося, — сказав Нільс старій гусці.

На щастя, вони нікого не зустріли, поки йшли селом.

Ось і знайомий двір. Вони обережно прошмигнули через хвіртку.

У дворі було тихо. Всі кури і гуси давно вже спали. Тільки з будинку долинали неясні голоси. Двері були прочинені, і звідти вузькою смужкою пробивалося світло.

Нільс зазирнув у щілину.

У кімнаті все було як і раніше: біля вікна — стіл, біля печі — скриня, і навіть сачок на старому місці, між вікном і шафою.

Мати з батьком сиділи за столом біля лампи. Мати щось плела, а батько штопав рибальську сітку. Під столом, згорнувшись калачиком, лежав кіт і тихенько муркотав.

— Де ж зараз наш синочок? — важко зітхала мати. — Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..

Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.

— А може, його і на світі вже немає, — знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.

"Та я живий! Я тут!" — ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.

— Ти вже таке вигадаєш! — сердито одказав батько. — Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.

Але мати тільки схлипнула у відповідь.

— Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… — говорила вона крізь сльози. — Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий — що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.

— Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?

— Та я легесенько, з любові…

— А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки — невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку — це ще зрозуміло. Собака — друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.

— Як це не товариш? Ще й який товариш! — вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.

— Хто це там пищить? — сказала мати, озираючись. — Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!

Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.

А Нільс тим часом ні живий ні мертвий стояв за цебром з водою. Він боявся поворухнутися, боявся дихнути.

А що, коли кіт і справді сприйме його за мишу? І Нільс відразу уявив собі, як кіт кидається на нього, хапає і тягне в зубах до матері.

У нього аж піт на лобі виступив від страху та сорому.

Але кіт, не виявивши нічого підозрілого, загрозливо нявкнув у темряву і повернувся на місце.

Нільс переждав якусь мить, потім тихесенько вибрався зі свого сховку і поволі побрів по двору.

Біля пташника стояло старе корито, з якого мати завжди годувала курей і гусей. Гусенятка обступили корито з усіх боків і жадібно підбирали залишені на дні зернятка.

— Це зерно ячмінне, — пояснював Мартін своїм дітям. — Таке зерно домашні гуси клюють щодня.

— Дуже смачне зерно, — сказав Юксі. — Може, залишимося і будемо домашніми гусьми!

Тут до них підійшов Нільс.

— Що ж, Мартіне, мені пора йти, — сумно сказав він. — А ти, якщо хочеш, залишайся.

— Ні, — сказав Мартін, — я тебе не покину. З тобою я б залишився, а так — це не діло… Ну, полетіли! — скомандував він гусеняткам.

— Не хочу нікуди летіти, — запищав Юксі. — Хочу тут жити! Набридло мені все літати та літати.

— Якщо батько велить тобі летіти, то треба летіти, — строго сказав Нільс.

— Атож, легко тобі базікати, — знову запищав Юксі. — Сидиш собі на батьковій шиї і пальцем не поведеш. Спробував би сам політати! Ех, якби я став таким же маленьким, як ти! Мене б тоді теж усі на спині носили. От було б добре!

— Дурненький! — сказав Нільс. — Невже ти, Юксі, й справді хочеш бути маленьким?

— А що ж тут такого? — відповів Юксі. — Про маленьких усі піклуються, маленьких нічого не змушують робити… — Гусеня уперто тупнуло лапкою і запищало щосили: — Хочу бути маленьким! Хочу бути маленьким! Хочу бути таким, як Нільс!

— От клопіт із цим Юксі! — сказав Мартін. — Недаремно кажуть — нема роду без вироду. Провчити б його, залишити б назавжди маленьким!..

— То й що, я б не заплакав, — пиндючився Юксі.

"То ось ти який! — подумав Нільс. — Тоді й жаліти тебе нічого!"

І Нільс повільно проказав уголос:

— Стань переді мною,

Як миша перед горою,

Як сніжинка перед тучею,

Як сходинка перед кручею,

Як перед місяцем зоря.

Бурум-шурум,

Крути-верти.

Хто ти? Хто я?

Був — я, став — ти.

І що ж! Щойно Нільс промовив останнє слово, Юксі ніби стиснувся в грудочку. Він став не більшим за горобця! Таким він був, коли лише вилупився з яйця!

Юксі здивовано озирався довкола. Він не розумів, що це з ним скоїлося.

А Мартін із Мартою заґелґотали, залопотіли крильми, забігали по двору.

"Напевно, вони злякалися за Юксі, — подумав Нільс. — А чому вони самі теж стали неначе меншими?"

— Мартіне! Чуєш, Мартіне! — позвав Нільс свого друга. Але Мартін шарахнувся в сторону, а за ним — Марта і всі гусенята.

Цієї миті хлопнули двері, і з дому з ліхтарем у руках вибігла мати.

— Хто це там гусей випустив? Агов, хлопчику, що ти тут робиш? — запитала вона і підбігла до Нільса.

Раптом ліхтар випав у неї з рук.

— Нільс, синочок мій! — вигукнула мати. — Батьку, батьку, йди швидше! Наш Нільс повернувся.

2

Наступного дня Нільс прокинувся ще удосвіта. Він сів на ліжку й озирнувся. Де він? Замість високого неба — над ним низька стеля. Замість кущів — гладесенькі стіни. Так він удома! У себе вдома!

Нільс ледь не закричав від радості.

І раптом він пригадав: "А як же Акка Кебнекайсе! Невже вона відлетить зі своєю зграєю, і я ніколи її вже не побачу?"

Нільс спохопився і вибіг в двір.

"Мабуть, і Мартін хоче попрощатися зі зграєю Акки Кебнекайсе", — подумав він і прочинив двері пташника. Мартін спав поряд із Мартою, оточений гусенятами.

— Мартіне! Мартіне! — покликав Нільс. — Прокинься! Мартін розплющив очі, витягнув шию і зашипів.

— Мартіне! Що з тобою? Адже це я, Нільс!

Мартін недовірливо глянув на нього, але шипіти перестав.

— Мартіне! Підемо попрощаємося з Аккою! — сказав Нільс.

— Ґе-ґе-ґе! — відповів Мартін.

Але що він хотів цим сказати, Нільс не зрозумів.

— Ну, не хочеш — не треба!

Нільс махнув рукою і сам пішов до ставка.

Він іще не звик до того, що в нього такі великі руки і ноги. Тому він старанно обійшов перший же камінь, що трапився йому на шляху.

— Та що це я! — спохопився Нільс і навіть розсміявся.

Він зумисне повернувся назад, переступив через камінь, та ще й підважив його носком черевика.

На краю села Нільс побачив, як з дому з відрами в руках вийшла якась жінка.

20 21 22 23 24 25 26