Я шкодував, що втратив британських бджіл через засуху, а тих, що вижили — через схрещення, хоча працював з маленьким вуликом, вирощеним з однієї рамки розплоду і однієї чарунки з маткою, які я придбав у старому монастирі в Сент-Олбансі, і які здавалися мені справжньою британською породою.
Я витратив на досліди майже два десятиріччя, перш ніж дійшов висновку, що бджоли, яких я шукав, якщо й існували, то точно не в Англії, і не могли пережити відстаней, які б їм довелося подолати, щоб дістатися до мене міжнародною доставкою. Я мав дослідити бджіл в Індії. Мабуть, доведеться поїхати навіть далі.
Я поверхово знаю кілька мов.
Я мав насіння квітів, екстракти і настої, змочені в сиропі. Це все, що мені треба.
Я спакував їх і розпорядився, щоб будинок у Даунзі прибирали та провітрювали раз на тиждень, і щоб майстер Вілкінс — якого я, боюсь, звик називати "молодим Вілкінсом", що його, вочевидь, не тішить — доглядав за вуликами, збирав і продавав зайвий мед на Істборнському ринку, а також підготував вулики до зими.
Я сказав, що не знаю, коли повернусь.
Я літня людина. Мабуть, вони й не чекали мого повернення.
І якщо це справді було так, то вони, власне кажучи, мали рацію.
* * *
Сам того не чекаючи, Старий Гао був вражений. Він прожив все своє життя серед бджіл. А однак спостерігати, як чужинець витрушує бджіл з ящиків вмілим рухом зап'ястя так злагоджено й чітко, що чорні бджоли, здавалося, були більше здивовані, аніж розгнівані, і просто полетіли або полізли назад до свого вулика, було дивовижно. Потім чужинець склав ящики зі стільниками на один зі слабших вуликів, щоб Старий Гао мав мед із того вулика, який чужинець винаймав у нього.
Так у Старого Гао з'явився орендар.
Старий Гао дав онуці Вдови Чжан кілька монет, щоб та тричі на тиждень приносила чужинцю їжу — здебільшого рис та овочі разом з глиняним горщиком, наповненим — принаймні тоді, коли вона йшла — киплячим супом.
Кожні десять днів Старий Гао сам піднімався на пагорб.
Спочатку він ходив перевіряти вулики, але згодом виявив, що під наглядом чужинця в усіх одинадцяти вуликах, як ніколи раніше, вирувало життя. Більше того, тепер з'явився ще й дванадцятий вулик з захопленого рою чорних бджіл, яких чужинець знайшов, гуляючи пагорбом.
Наступного разу, коли Старий Гао прийшов до халупи, він приніс із собою деревину, і вони з чужинцем кілька днів по обіді мовчки працювали разом, майструючи нові ящики та рамки для вуликів.
Одного вечора чужинець розповів Старому Гао, що рамки, які вони майстрували, були вигадані одним американцем всього сімдесят років тому. Це звучало, як дурниця для Старого Гао, який робив рамки так само, як його батько і як усі, хто жив по той бік долини, і він був впевнений, що так робили його дід і навіть його дідів дід, проте Гао нічого не сказав.
Йому подобалося товариство чужинця. Вони разом робили вулики, і Старому Гао хотілося, щоб чужинець був молодшим. Тоді б він міг зостатись тут надовго, а Старому Гао було б на кого залишити вулики після смерті.
Але вони були двома старими, які разом збивали ящики, мали рідке сиве волосся та зморшкувате обличчя, і жодному з них не судилося побачити бодай десяток зим.
Старий Гао помітив, що чужинець розбив маленький чепурний садок біля вулика, який оголосив своїм і відставив подалі від решти. Він обгородив його сіткою. А ще він зробив "задній хід" до вулика, так щоб до рослин мали доступ лише бджоли з вулика, який він винаймав. Старий Гао також помітив, що під сіткою стояло кілька лотків, заповнених чимось схожим на сироп: один яскраво-червоного кольору, один зеленого, один разюче-синього і один жовтого. Він вказав на них, але чужинець тільки кивнув і всміхнувся.
Та бджоли з жадобою пили сиропи: вони товпилися і скупчувалися обабіч олов'яних посудин, висолопивши жала, і упивалися по самий край, а тоді поверталися до вулика.
Чужинець намалював ескізи, що зображали бджіл Старого Гао. Він показав їх йому і намагався пояснити, як його бджоли відрізнялися від решти, згадуючи про древніх бджіл, які мільйони років зберігалися у камені, але тут чужинця підвело його знання китайської і, чесно кажучи, Старому Гао не дуже то й було цікаво. Зараз ці бджоли належали йому, а після смерті вони належатимуть схилу. Він приносив сюди й інших бджіл, але вони хворіли і здихали або ж вмирали з голоду від нальотів чорних бджіл, що крали їхній мед і покидали їх напризволяще.
Востаннє Старий Гао навідався наприкінці літа. Він спустився схилом і більше ніколи не бачив чужинця.
* * *
Нарешті.
Спрацювало. Я вже відчуваю дивне поєднання тріумфу і розчарування, яке буває при поразці або коли далекі грозові хмари дражняться з моїх відчуттів.
Незвично дивитися на власні руки і бачити не ті руки, які я знаю, а ті, що пам'ятаю з молодості: з ненабряклими суглобами, з темними, а не білосніжними волосинками.
Це був пошук, який згубив чимало людей, проблема, яка не мала видимого рішення. Три тисячі років тому перший імператор Китаю помер і ледь не занапастив свою імперію у пошуку рішення, а у мене цей пошук зайняв всього скільки, двадцять років?
Не знаю, вчинив я правильно чи ні (хоча будь-яка "пенсія" без такого заняття буквально звела б з розуму). Я взявся за справу Майкрофта. Розслідував її. І нарешті розкрив.
Чи розповім я про це світові? Ні.
Але при цьому у мене в сумці досі лежить півгорщика темно-коричневого меду; півгорщика меду, який дорожчий за усі народи. (Мені хотілося написати "дорожчий за весь чай в Китаї" — мабуть, через моє теперішнє становище, — але, боюся, навіть Ватсон відбракував би це кліше.)
До речі, щодо Ватсона…
Залишилося зробити ще одну річ — досягнути моєї останньої, зовсім невеличкої цілі. Я повинен відправитися у Шанхай, а там сісти на корабель до Саутгемптона, який тепер на відстані півсвіту.
І коли доберусь, я відшукаю Ватсона, якщо він ще живий — а я думаю, так і є. Розумію, це нелогічно, але я впевнений, що якось би дізнався про те, що Ватсон покинув грішний світ.
Я куплю грим і замаскуюся під старигана, щоб його не налякати, і запрошу свого старого друга на чашку чаю.
Гадаю, того дня по полудні на грінках з маслом, які подадуть до чаю, буде мед.
* * *
Ходили чутки, що селом проходив чужинець, який прямував на схід. Але люди, які розказали про це Старому Гао, не думали, що це міг бути той самий чоловік, що жив в його халупі. Цей був молодим і гордим, з темним волоссям. Він не нагадував старого, який прийшов тим шляхом навесні, хоча хтось казав Гао, що сумка була схожа.
Старий Гао пішов до схилу, щоб поглянути, що сталося, хоча й так здогадувався, що там на нього чекає.
Чужинець зник, а з ним зникла і сумка.
А ще тут багато чого палили. Це було очевидно. Палили папери — Старий Гао впізнав краєчок малюнка, на якому чужинець зобразив одну з його бджіл, але решта паперів були спалені дотла або почорніли так, що розібрати на них щось було неможливо, навіть якби Гао знав мову чужинця. Та папери були не єдиним, що палили; частини вулика, який чужинець винаймав, тепер перетворилася на купу звивистого попелу; а ще там лежали почорнілі та покручені шматки олова, в яких колись, можливо, містилися яскраво забарвлені сиропи.
Чужинець якось розповів йому, що додав до сиропів барвник, щоб краще їх розрізняти, але яким було їхнє призначення Старий Гао так ніколи й не довідався.
Він оглядав халупу наче детектив, шукаючи ключ до розгадки природи чужинця або його місцеперебування. На керамічній подушці його чекали чотири срібні монети — два юані і два песо, — тож він забрав їх собі.
За халупою він знайшов купку використаного корму, по якому досі повзали останні бджоли, смакуючи рештки солодкого липкого воску.
Старий Гао як слід подумав, а тоді зібрав корм, загорнув його легенько в тканину і поклав у горщик, який наповнив водою. Він підігрів воду на жаровні, не довівши її до кипіння. Згодом віск піднявся на поверхню, а мертві бджоли, бруд, пилок і прополіс затрималися у тканині.
Він дочекався, доки віск охолоне.
Потім він вийшов надвір і поглянув на місяць. Той був майже повним.
Він замислився, скільки селян знало про те, що його син помер ще немовлям. Потім згадав свою дружину, але її обличчя було неясним, а портретів або фотографій у нього не було. Він подумав, що не було на землі для нього кращого заняття, ніж тримати чорних, подібних до куль бджіл на схилі цього високого-високого пагорба. Ніхто більше не знав їхнього норову так добре, як знав він.
Вода охолола. Він вийняв з неї вже цілісний брусок бджолиного воску і поклав його на дошки свого ліжка, щоб той до кінця остиг. Потім дістав з горщика тканину, наповнену брудом й домішками. А тоді — оскільки він теж був у певному сенсі детективом, і коли ти відкинув всі неможливі варіанти, то те, що залишається, яким би воно не здавалось неймовірним, має бути правдою — випив цукровий сироп з горщика. Зрештою, у кормі залишається чимало меду, навіть коли більшу частину профільтрували через тканину і очистили. Вода віддавала медом, але такого меду Гао ще не куштував. Він мав смак диму, металу, незнайомих квітів і незвичних парфумів. Цей смак, подумав Гао, чимось нагадував секс.
Він випив воду до дна, а тоді заснув, схиливши голову на керамічну подушку.
Прокинувшись, він подумав, що треба вирішити, як бути з кузеном, який захоче отримати у спадок дванадцять вуликів на схилі, коли Старий Гао зникне безвісти.
Мабуть, він стане позашлюбним сином, юнаком, який повернеться в майбутньому. Чи просто сином.
Молодим Гао. Хто там вже пам'ятає? Нікому нема діла.
Він подасться до міста, а тоді повернеться і доглядатиме за чорними бджолами на схилі гори так довго, як тільки зможе.
Людина, яка забула Рея Бредбері
Я починаю забувати і це мене лякає.
Я гублю слова, хоча не гублю ідеї. Принаймні я на це сподіваюсь. А якщо й гублю, то непомітно. І звідки мені тоді знати про цю втрату?
Це кумедно, бо в мене завжди була чудова пам'ять. І все в ній зберігалось. Іноді вона видавалась такою блискучою, що я навіть гадав, ніби можу пам'ятати речі, про які ще не знаю. Запам'ятовування наперед…
Не думаю, що для цього явища вигадали окреме слово. Запам'ятовування подій, які ще не відбулись. У мене не з'явилось відчуття, яке буває, коли я намагаюся знайти в голові слово, якого там нема, так наче хтось прийшов і забрав його вночі.
У юності я знімав кімнату у великому будинку з кількома людьми.