Що ж тепер робити? От і забув, як навмисно, враз забув, хоч оце тільки пам'ятав!.."
Він стояв серед кімнати і в тяжкій розгубленості оглядався навколо; підійшов до дверей, прочинив, прислухався, але це було не те. Раптом, наче пригадавши, кинувся він у куток, де в шпалерах була дірка, почав усе оглядати, встромив у дірку руку, пошукав, але й це не те. Він підійшов до груби, відчинив її і почав нишпорити в попелі: шматочки бахроми від штанів і клапті подраної кишені так і лежали, як він їх тоді кинув, отже, ніхто не дивився! Тут згадав він про шкарпетку, про яку розповідав зараз Разуміхін. Дійсно, ось вона на дивані лежить, під ковдрою, але вже так затерлася, забруднилася з того часу, що вже, звичайно, Замєтов нічого не міг розглядіти.
"Ага, Замєтов!.. контора!.. А чого це мене в контору кличуть? Де повістка?.. Ага!., я сплутав: це тоді викликали! Я тоді теж шкарпетку оглядав, а тепер... тепер я був хворий. А чого Замєтов заходив? Навіщо приводив його Разуміхін?.. — бурмотів він у безсиллі, сідаючи знову на диван. — Що ж це? Чи в мене й досі марення триває, чи все це насправді? Здається, насправді... А, пригадав: тікати! мерщій тікати, неодмінно, неодмінно тікати. Еге ж... а куди? А де мій одяг? Чобіт немає!
Прибрали! Сховали! Розумію! А, ось пальто — недобачили! Ось і гроші на столі, хвалити Бога! Ось і вексель... Я візьму гроші і піду, іншу квартиру найму, вони не відшукають!.. Але ж адресний стіл? Знайдуть! Разуміхін знайде. Краще зовсім утекти... далеко... в Америку, і наплювати на них! І вексель узяти... він там придасться. А ще що взяти? Вони думають, що я хворий! Вони й не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.. Я по очах угадав, що вони все знають! Тільки б зі сходів спуститись! А коли в них там сторожа стоїть, поліцейські! Що це, чай? А, ось і пиво залишилося, півпляшки, холодне! "
Він ухопив пляшку, в якій ще лишилося пива на цілу склянку, і з насолодою випив одним духом, неначе гасячи вогонь у грудях. Та не минуло й хвилини, як пиво вдарило йому в голову, а по спині пройшов легкий і навіть приємний озноб. Він ліг і натягнув на себе ковдру. Думки його, і без того хворі і безладні, почали плутатись щодалі більше, і незабаром сон, легкий и приємний, охопив його. З насолодою відшукав він головою зручне місце на подушці, щільніше загорнувся в м'яку ватну ковдру, яка була тепер на ньому замість колишньої подраної шинелі, тихо зітхнув і заснув глибоким, міцним, цілющим сном.
Прокинувся він, почувши, що хтось увійшов до нього, розплющив очі і побачив Разуміхіна, який відчинив двері навстіж і стояв на порозі, вагаючись: заходити чи ні? Раскольников швидко підвівся на дивані і дивився на нього, неначе силкуючись щось пригадати.
— А, не спиш, ну от і я! Насте, тягни сюди клунок! — крикнув Разуміхін униз.— Зараз звіт матимеш...
— Котра година? — спитав Раскольников, тривожно озираючись.
— Та добре, брат, поспав: вечір надворі, мабуть, уже шоста. Годин шість із лишком спав...
— Господи! Що ж це я!..
— А що таке? На здоров'я! Куди поспішаєш? На побачення, чи що? Весь час тепер наш. Я вже години зо три тебе чекаю, два рази заходив, ти спав. До Зосимова двічі навідувався: нема дома, та й годі! Та нічого, прийде!.. І в своїх справах теж ходив. Я ж сьогодні переїхав, зовсім переїхав з дядьком. У мене ж тепер дядько... Ну, та хай йому, до діла!.. Давай-но сюди клунок, Настенько. От ми зараз... А як, брат, себе почуваєш?
— Я здоровий, я не хворий... Разуміхін, ти тут давно?
— Кажу ж, три години чекаю.
— Ні, а раніше?
— Що раніше?
— З якого часу сюди ходиш?
— Та я ж тобі сьогодні вже говорив: невже не пам'ятаєш?
Раскольников задумався. Як уві сні привиджувалося те, що було вранці. Сам він не міг пригадати і запитливо дивився на Разуміхіна.
— Гм! — сказав той, — забув! Мені ще вранці здавалося, що ти все ще не при своєму... А тепер, поспавши, ти поздоровшав... Далебі, далеко кращий вигляд маєш. Молодець! Ну, а тепер до діла! От зараз пригадаєш. Дивись-но сюди, чоловіче.
Він почав розв'язувати клунок, яким, видно, надзвичайно сам втішався.
— Чи повіриш, це, брат, у мене особливо на серці лежало. Бо треба ж з тебе людину зробити. Приступимо: почнемо зверху. Чи бачиш ти цього кашкетика? — запитав він, беручи з клунка досить гарненького, хоч водночас і дуже звичайного і дешевого картуза. — Ану, дай-но приміряти!
— Потім, згодом, — проказав Раскольников, капризно відмахуючись.
— Ні, ти вже, брат Родю, не опирайся, потім пізно буде, та і я цілу ніч не спатиму, бо ж без мірки, навмання купував. Якраз! — вигукнув він урочисто, примірявши, — мов на тебе шитий! Головний убір, це, брат, найперша річ у костюмі, своєрідна рекомендація. Толстяков, мій приятель, кожного разу мусить скидати свою покришку, входячи куди-небудь у людне місце, де всі інші в капелюхах і кашкетах стоять. Усі думають, що він від рабських почуттів, а він просто через те, що свого гнізда пташиного соромиться: соромливий такий. Ну, дивіться, Настенько, ось вам два головних убори: оцей пальмерстон (він узяв з кутка пом'ятого круглого капелюха Раскольникова, не знати чому називаючи цю річ пальмерстоном[2-20]) або ця ювелірська штучка? Ану, Родю, оціни, як гадаєш, скільки заплатив? Настенько, — звернувся він до неї, побачивши, що той мовчить.
— Двогривеник, десь певно, віддав,— відповіла Настя.
— Двогривеник, дурна! — скрикнув він, образившись, — тепер за двогривеник і тебе не купиш, — вісімдесят копійок! Та й то через те, що ношений. Воно, правда, з умовою: цей зносиш, на той рік інший дурно дають, їй-богу! Ну, приступимо тепер до Сполучених Американських Штатів, як ото в гімназії у нас називали. Попереджаю, штанами горджуся, — і він розправив перед Раскольниковим сірі, з легкої літньої шерстяної матерії панталони, — ані дірочки, ані пляминочки, і зовсім не погані, хоч і ношені, така ж і жилетка, в один колір, як вимагає мода. А що ношені, то це, сказати правду, ще й краще: мякше, ніжніше... Бачиш, Родю, щоб зробити кар'єру у вищому товаристві, досить, по-моєму, завжди додержувати сезону, якщо в січні спаржі не замовлятимеш, то кілька карбованців у кишені збережеш, так само і щодо цієї покупки. Тепер літній сезон, я й покупку літню зробив, бо на осінь сезон і без того теплішої матерії вимагатиме, то доведеться ж кидати... тим паче, що все це на той час вже не годитиметься, якщо не тому, що побагатшаєш, то через те, що благеньке. Ну, кажи ціну! Скільки по-твоєму? — Два карбованці двадцять п'ять копійок! І пам'ятай, з тією ж умовою: ці зносиш, на той рік інші дурно береш! У крамниці Федяєва інакше не торгують: раз заплатив, і на все життя стане, бо вдруге і сам не підеш. Ну, приступимо тепер до чобіт — як вони вам подобаються? Тут уже видно, що ношені, та місяців на два вистачить, бо загранична ж робота і товар заграничний: секретар англійського посольства минулого тижня на товкучці продав; тільки шість днів і носив, та гроші були дуже потрібні. Ціна один карбованець п'ятдесят копійок. Здорово, га?
— Та, може, ще не прийдуться! — зауважила Настя.
— Не прийдуться! А це що? — спитав він і витяг з кишені старий, зашкарбанілий, весь облиплий засохлою гряззю, дірявий чобіт Раскольникова, — я із запасом ходив, мені і визначили за цим чудиськом справжній розмір. Усе це на совість робилось. А щодо білизни з хазяйкою порозумілися. Ось, по-перше, три сорочки, полотняні, але з модним верхом... Отже, вісім гривеників картуз, два карбованці двадцять п'ять інше вбрання, разом три карбованці п'ять копійок, півтора карбованця чоботи — бо дуже вже хороші,— а всього чотири п'ятдесят п'ять копійок, та п'ять карбованців уся білизна, — за все гуртом сторгувалися, — разом рівно дев'ять карбованців п'ятдесят п'ять копійок. Сорок п'ять копійок решти, мідяками, ось, будь ласка, прийміть, і таким чином, Родю, тепер у тебе знову одежа є, бо, на мою думку, твоє пальто не тільки ще може служити, а навіть має вигляд особливого благородства: от що значить у самого Шармера замовляти![2-21] Щодо шкарпеток та всього іншого, то вже сам подбаєш, грошей нам лишається двадцять п'ять карбованців, а відносно Пашеньки і сплати за квартиру не турбуйся, я домовився: кредит тобі найбезмежніший. А тепер, брат, дозволь тобі білизну перемінити, а то, мабуть, хвороба твоя в сорочці тільки тепер і сидить...
— Облиш! Не хочу! — відмахнувся Раскольников, який з огидою слухав напружено-жартівливу реляцію[2-22] Разуміхіна про купівлю вбрання.
— Так, брат, не можна, з якої ж речі я тоді чоботи топтав! — наполягав Разуміхін. — Настенько, не соромтеся, а допоможіть, отак! — і, незважаючи на опір Раскольникова, він все-таки перемінив йому білизну. Той упав на подушки і хвилини зо дві не говорив ані слова.
"Чи довго ж ще не відчепляться! " — думав він.
— За які гроші все це куплено? — спитав він нарешті, дивлячись на стіну.
— За які? От тобі й маєш! Та за твої власні. Сьогодні ж артільник був, від Бахрушина, мати прислала, чи й це забув?
Раскольников понуро замислився. Довго мовчав. Нарешті вимовив:
— Тепер пригадую...
Разуміхін, насупившись, занепокоєно поглядав на нього. Двері відчинилися, і ввійшов високий і огрядний чоловік, начебто теж уже знайомий на вигляд Раскольникову.
— Зосимов! Нарешті! — вигукнув Разуміхін, зрадівши.
IV
Зосимов був високий і гладкий чоловік, з одутлим і безбарвно-блідим, чистовиголеним обличчям, з білявим прямим волоссям, в окулярах і з великим золотим перснем на припухлому від жиру пальці. Мав він років двадцять сім. Він був у широкому чепурному легкому пальті, у світлих літніх штанах, і взагалі все було на ньому широке, красиве і новісіньке; білизна бездоганна, ланцюжок до годинника масивний. Тримався він мовби в'яло і водночас завчено-розв'язно; претензія, яку він однак старанно приховував, прозирала раз у раз. Всі, хто знав його, вважали його людиною важкою, але говорили, що свою справу він знає.
— Я, брат, два рази до тебе заходив... Бачиш, опритомнів! — крикнув Разуміхін.
— Бачу, бачу: ну то як же ми тепер себе почуваємо, га? — звернувся Зосимов до Раскольникова, пильно дивлячись на нього і сідаючи до нього на диван, у ногах, де зараз же і розкинувся в міру можливості.
— Та все хандрить, — говорив далі Разуміхін, — білизну ми йому зараз змінили, так мало не заплакав.
— Певна річ, білизну можна було б і потім, коли сам не хоче...