Йдіть собі додому".
— Ну що ж, — промимрив Том, насилу підводячися з канапи. — Вибачайте, мені вже час іти. Чуєте, а сигари в вас дуже добрі, тільки слабкуваті трохи.
— Авжеж, слабкуваті, — погодився Гартгаус.
— Аж сміх бере, такі слабкі, — ще пробелькотів Том, — Де тут у вас двері? Добраніч!
Потім йому приснився ще один химерний сон: наче коридорний з готелю веде його кудись крізь густий туман. А коли той туман, попоморочивши його, врешті розтанув, він побачив, що стоїть на головній вулиці вже сам. Далі він пішов додому досить легко, однак усю дорогу ніби відчував присутність і вплив свого нового приятеля — неначе той витав десь у повітрі, в такій самій недбалій поставі, і дивився на нього таким самим поглядом.
Прийшовши додому, він ліг спати. Якби йому хоч трохи було втямки, чого він накоїв того вечора, та якби він був трохи менше щеням і трохи більше братом, то він, може, не дійшов би додому, а звернув би з дороги, спустився б до смердючої річки, чорної від фарби, і ліг би спати на віки вічні на її дні, вкрившися з головою гнилими її водами.
Розділ IV. ЛЮДИ І БРАТИ
— О друзі мої, пригноблені кокстаунські трудівники! О друзі мої і співвітчизники, раби залізного, жорстокого деспотизму! О друзі мої, товариші в злигоднях, товариші в праці, брати мої! Настала година, коли ми повинні зімкнути свої лави, з’єднатись в одну непоборну силу й розтерти на порох гнобителів, що занадто довго розпасались на нашій кривавиці, тягли з нас жили, грабували наші родини, топтали створені від самого бога світлі права людства, священні й вічні привілеї братерства!
"Правда! Добре кажеш! Слава!" — та інші схвальні вигуки залунали з усіх кінців повно напханого, тісного, душного приміщення, де промовець, що стояв на високому помості, виливав із себе отаке-о словесне шумовиння. Він уже сам розпалився до червоного жару і геть захрип. Він доти репетував скільки духу під яскравим газовим світильником, і підносив угору зціплені кулаки, і розмахував ними, і супив грізно брови, і скреготав зубами, аж поки, зовсім знесилившись, мусив спинитись і попросити склянку води.
Невигідно різнився від звернених до нього уважних облич цей чоловік, що стояв на помості перед людським стовпищем, розпалений, червоний, і жадібно пив воду. Над тими людьми його підносив хіба лише поміст, а власною своєю природою він навряд чи був у чому вищий за них. Навпаки, багато в чому, і то в дуже важливому, він стояв куди нижче. Він був не такий чесний, як вони, і не такий мужній, і не такий незлобливий; хитрість заступала в ньому їхню простосердість, а несамовитість — їхню спокійну й упевнену розважність. Незграбний, вузькоплечий, з насупленими бровами й завжди скривленими квасно устами, він навіть мішаним своїм убранням, не панським і не робітницьким, видавався смішний серед своїх слухачів, що були всі у простій буденній одежі. Завжди буває чудно дивитись, коли які-небудь збори покірливо слухають нуднюче патякання самовдоволеного балакуна, чи то вельможного, чи простого, хоч три чверті його слухачів мають розумовий рівень ніввіки недосяжний для того нікчеми, але й поготів чудно, ба навіть прикро було бачити, що такий проводир міг так дуже захопити оцих поважних, статечних людей, чия чесність загалом не могла б викликати сумніву в жодного тямущого й справедливого спостерігача.
"Правда! Добре кажеш! Слава!" Пильна увага й безоглядна рішучість малювалися на всіх обличчях, і то було величне видовище. Ані неуваги, ані нудьги, ані пустої цікавості — жодного з численних відтінків байдужості, такої звичайної на будь-яких інших зборах, там не було помітно ні в кому ні на одну мить. Кожен там розумів, що живеться йому тим чи іншим гірше, ніж могло б житися; кожен уважав за свій обов’язок пристати до великого гурту, щоб разом домагатися кращої долі; кожен убачав єдину свою надію в спілці з товаришами; і кожен вірив у те слушно чи хибно (на жаль, цього разу хибно), але щиро, глибоко, твердо, одно слово, — по-справжньому. Будь-хто там присутній, аби лишень хотів бачити, побачив би це не менш виразно, ніж голі крокви над головою чи побілені цегляні стіни. І кожен такий спостерігач не міг би сам перед собою не визнати, що ці люди навіть у омилі своєму виявляли високі душевні якості, здатні повернутися на щось вартніше й краще, і що твердити (на підставі вимудрованих з голови загальних теорій), ніби вони збиваються з пуття не через якісь зовнішні причини, а тільки через свій власний нерозум та лиху вдачу, — це однаково, що твердити, ніби може бути дим без вогню, смерть без народження, жнива без засіву і взагалі ніби щось може вийти з нічого.
Напившись води, промовець тернув кілька разів зібганоною жужмом хусточкою по наморщеному лобі з лівого боку до правого, а тоді усміхнувся зневажливо й гірко, вклавши в той усміх усю свою відновлену силу.
— Але що нам сказати, о друзі мої й брати, о мої земляки-англійці, пригноблені кокстаунські робітники, що нам сказати про ту людину — про того робітника, даруйте мені, що я мушу назвати його цим славним найменням, — котрий, сам на власній шкурі зазнавши всіх ваших злигоднів, усіх неправд, що чиняться вам, підпорі й силі нашого краю, і чувши, як ви в гордій і шляхетній одностайності, що від неї тремтять тирани, ухвалили вкласти і свою часточку до фондів Об’єднаного Всеанглійського Трибуналу 57 та додержувати неухильно всіх постанов, що видав задля вашої користі цей орган, — що, я вас питаю, скажете ви про того робітника — коли вже доводиться так його називати, — котрий у таку годину залиша своє місце у ваших лавах, зраджує свій прапор, котрий такого часу виявляється боягузом, відступником, запроданцем, котрий сьогодні не соромиться заявити вам у вічі, що він ганебно злякався й воліє стояти осторонь, ніж приєднатися до вас, до відважного війська лицарів Волі й Права?
Ці слова збори сприйняли неодностайно. Дехто загомонів обурено, дехто засвистів, однак більшість робітників були занадто справедливі, щоб засудити людину, не вислухавши її. "Гляди не дай маху, Слекбріджу! Виклич його! Хай сам скаже!" — загукали з усіх боків. Нарешті один гучний голос прокричав:
— А він тут? Як він тут, то хай виступить і сам за себе скаже, а ти, Слекбріджу, помовч!
Його підтримали оплесками. Слекбрідж, промовець, розглянувся на всі боки з убійчою посмішкою, тоді простяг уперед праву руку (звичаєм усіх Слекбріджів), мов утишуючи розбурхане море, і стояв так мовчки, поки настала глибока тиша.
— О друзі мої й брати! — заговорив він тоді, глумливо й гнівно покивавши головою. — Я не дивуюся, що вам, поваленим у порох синам праці, віри не йметься, ніби така людина може бути на світі. Але ж був на світі той, хто продав перворідність свою за миску сочевиці,58 і Юда Іскаріот59 був на світі, і Каслрі60 був, отож є й такий чоловік!
Тим часом біля помосту на хвильку зчинилась ворушня, і ось уже сам той чоловік вибрався нагору й став поруч промовця. Він був блідий і видимо схвильований, бо губи йому ледь сіпались, але стояв спокійно, держачись лівою рукою за підборіддя, і чекав, поки йому дадуть говорити. На тих зборах був і голова, щоб дбати за порядок, і ось тепер він згадав про свої обов’язки.
— Товариство, — озвався він, — яко ваш голова, я попрошу нашого приятеля Слекбріджа, що, може, трохи погарячився в цьому ділі, поки що сісти, а ми послухаємо, що скаже оцей чоловік, Стівен Бездол. Ви ж усі знаєте Стівена Бездола, знаєте й його безталання, і добру його славу.
По тих словах голова щиро стиснув Бездолові руку й сів. Слекбрідж сів також, витираючи спітнілого лоба, — зліва направо, тільки так, а не навпаки.
— Люди добрі, — почав Стівен у мертвій тиші, — я чув, що тут за мене говорилось, і, либонь, нічого я вже не направлю тим, що скажу. Але я волію, щоб ви почули правду за мене з моїх власних уст, аніж із чиїх, хоч не вмію говорити отак прилюдно, отож буду плутатись та збиватись.
Слекбрідж так трусонув головою, наче з великої прикрості хотів струснути її геть.
— З усіх людей, що на фабриці в Горлодербі роблять, я оце тільки один такий, що не хочу пристати до вашої постанови. Я, товариство, не вірю, що з неї вам буде яке добро. Скорше вже лихо з неї буде.
Слекбрідж зареготав, згорнув руки на грудях і скривив глузливу міну.
— Але я не того осторонь зостався. Якби лишень це, я б не відстав від гурту. В мене є ще своя причина — своя, розумієте, — що мені цього боронить, і не тільки тепер, а й довіку.
Слекбрідж підхопився й став поряд нього, аж зубами заскреготавши з люті:
— О друзі мої, а хіба не це саме я вам казав? Краяни мої, хіба не від цього я вас застерігав? Як же нам дивитись на отаку легкодухість у чоловікові, що сам так тяжко терпить від несправедливих законів? Я вас питаю, брати-англійці, як нам дивитись на свого братчика-робітника, що так покірливо приймає і свою власну кривду й згубу, і вашу, і ваших дітей та онуків?
Дехто заплескав у долоні, дехто закричав: "Ганьба!" — але більшість слухачів мовчали. Вони дивились на змарніле Стівенове обличчя, ще жалісніше від неприхованого хвилювання, і з доброго серця радше жаліли його, ніж обурювались.
— Делегатова робота — говорити, — сказав Стівен, — за те йому гроші платять, і він своє діло знає. То й нехай собі говорить. А за мою кривду нехай не дбає, бо це не його діло. Це моє діло і більш нічиє.
В тих словах було стільки гідності чи навіть гордості, що збори ще дужче притихли, його слухаючи. Той самий гучний голос крикнув: "Придерж язика, Слекбріджу, нехай він своє докаже", — і настала дивовижна тиша.
— Брати мої й товариші, — сказав Стівен неголосно, однак тепер його чути було дуже виразно, — бо ви ж мені таки товариші, хоч оцей-о делегат, як я бачу, так не думає. Я ще маю вам сказати тільки одне, і понад це я б не сказав нічого, хоч би й до ранку говорив. Я добре знаю, що ви всі постановили відцуратися кожного, хто до вас у цьому ділі не пристане. Я добре знаю, що тепер, як я лежатиму й здихатиму серед дороги, ви мене байдуже поминете, мовби чужісіньку людину. Ну що ж, коли таке мені судилось, я мушу його витерпіти.
— Стівене Бездоле, — озвався голова, підводячись, — подумай ще. Подумай ще раз, чоловіче, перше ніж розбрататися з давніми своїми товаришами.
І по зборах перебіг тихий гомін, але вголос не пролунало ані слова.