Може, ви вже повинні залишити вашу чарівну дружину, а може, ще встигнете послухати веселий ранковий марш Булвера..." Оту ранкову музику, ті казенні веселощі я сприймала, як удари батога.
Пані Франке стояла переді мною, не ворушачись і нічого не кажучи, але я бачила вбивчий блиск у її очах; і я тужила за хрипким голосом негра, який чула тільки раз, один-сдиний раз, і який відтоді марно сподіваюся почути знову,— хрипкий голос, що співав:
...і не промовив жодного слова...
Я сказала пані Франке: "На все добре",— відтіснила її набік і пішла до своєї кімнати. Вона нічого не відповіла. Я взяла маленького на руки, пригорнула його до себе й почула, що пані Франке пішла до меси.
XIII
Автобус завжди зупиняється в тому самому місці. Поворот, Де він повинен зупинитися, вузький, і перед зупинкою автобус щоразу різко гальмує, від чого я прокидаюся. Я встаю, вилізаю з автобуса й переходжу вулицю якраз навпроти вітрини магазину залізних виробів, де впадає в око вивіска: "Драбини всіх розмірів по 3 марки 20 пфенігів за східець". Щоб дізнатися, котра година, немає рації дивитися на годинника на фасаді будинку — зараз рівно за чотири хвилини восьма, а якщо годинник показує восьму чи вже й восьму з хвилинами, знай, що він іде неправильно: автобус точніший за цього годинника.
Щоранку я стою декілька секунд перед вивіскою "Драбини всіх розмірів по 3 марки 20 по^зенігів за східець". Поряд з цією вивіскою у вітрині виставлено драбину на три східці, а біля драбини з початку літа стоїть шезлонг, у якому відпочиває висока білява жінка з пап'є-маше чи з воску — я не знаю, з якого матеріалу роблять ці манекени,— жінка в темних окулярах, і вона читає роман, що називається "Відпочинок від самого себе". Прізвища автора я не можу прочитати, бо воно прикрите бородою гнома, який лежить навскоси над акваріумом. Велика білява лялька вилежується серед кавових млинків, вальців для віджимання білизни та драбин і ось уже три місяці читає роман "Відпочинок від самого себе".
Ллє сьогодні, вийшовши з автобуса, я вже не побачив вивіски "Драбини всіх розмірів по 3 марки 20 пфенігів за східець", а жінка, яка ціле літо лежала в шезлонзі й читала роман "Відпочинок від самого себе", стояла тепер на лижах у синьому спортивному костюмі з розмаяним шарфом, а поруч була інша вивіска: "Подумайте завчасно про зимовий спорт!"
Я не став думати про зимовий спорт, пішов на Мельхіоршт-расе, купив п'ять сигарет у кіоску ліворуч від канцелярії і пройшов повз швейцара у вестибюль. Швейцар привітався зі мною — це один із моїх друзів у цьому будинку, іноді він заходить до мене нагору, курить свою люльку й розповідає найсвіжіші плітки.
Я кивнув швейцарові й привітався з кількома кліриками які швидко піднімалися сходами з портфелями в руках. Нагорі я відчинив двері до комутаторної, повісив на вішалку пальто й берет, кинув на стіл сигарети, поклав поряд з ними гроші, увімкнув контакт і сів.
Як тільки я сідаю на своє робоче місце, мене огортає спокій, у вухах тихо гуде, а я відповідаю: "Комутатор" і даю з'єднання, коли хто-небудь у будинку набирає дві цифри й загоряється червона лампочка.
Полічивши гроші, що лежали на столі,— лишилася одна марка і двадцять пфенігів,— я подзвонив швейцарові, і коли той відгукнувся, сказав:
Це Богнер. Доброго ранку. Газета вже прийшла?
Ще ні,— відповів він,— я принесу її вам, коли вона
прийде.
Щось таке сталося?
— Нічого особливого.
— Тоді до скорого.
— До скорого.
О пів на дев'яту по телео^ону передали зведення про штат, яке начальник канцелярії Брезген щодня складає для прелата Ціммера. Вони всі тремтять перед Ціммером, тремтять навіть ті священики, яких перевели з парафій в управління. Він ніколи не каже "будь ласка" чи "дякую", і коли він набирає і я відповідаю, мені стає трошки моторошно. І щоранку рівно о пів на дев'яту він промовляє:
— Прелат Ціммер.
Я чув, що доповів Брезген: "Хворі — Вельдріх, Зікк, капелан Гухель; без поважної причини — капелан Зоден".
— Що з Зоденом?
— Уявлення не маю, пане прелат.
Я почув, як Ціммер зітхнув, він часто зітхає, коли вимовляє прізвище Зодена, і на цьому перша розмова скінчилася.
Безперервні телефонні дзвінки починаються близько дев'ятої. До нас дзвонять тоді з міста, а від нас у місто, і я замовляю міжміські розмови; коли-не-коли я підключаюся, слухаю, що вони говорять, і переконуюся, що словниковий запас цих людей також не перевищує ста п'ятдесяти слів. Найчастіше вживане слово—"обережно". Воно вимовляється без кінця, присутнє в усіх розмовах.
— Ліва преса нападає на промову ЙП. Обережно.
— Права преса зовсім замовчала промову ЙП. Обережно.
— Християнська преса хвалить промову ЙП. Обережно.
— Зоден відсутній без поважної причини. Обережно.
— Об одинадцятій годині Больц дає аудієнцію. Обережно. ЙП — так скорочено називають єпископа.
Судді по справах про розлучення іноді, коли йдеться про професійні речі, говорять по-латині; я завжди слухаю їхні розмови, хоч не розумію жодного слова; голоси в них поважні, і коли вони сміються з латинських дотепів, це так вражає. Дивує те, що вони обидва — і священик Пютц, і прелат Серж —єдині люди в будинку, які мені симпатизують. Об одинадцятій годині Ціммер подзвонив секретареві єпископа в таємних справах.
— Протест проти несмаку дрогістів, але обережно. Профанація, коли не знущання з процесії на честь святого Ієроніма. Обережно.
Через п'ять хвилин подзвонив у відповідь секретар єпископа в таємних справах.
— Преосвященство направить протест приватним порядком. Двоюрідний брат його преосвященства — голова Спілки дрогістів. Отже, обережно.
— Що дала аудієнція з Больцом?
— Поки що нічого певного, але й надалі будьте обережні. Невдовзі після цього прелат Ціммер викликав телефоном
прелата Вейнера:
— Шість переміщень із сусідньої єпархії.
— Хто такі?
— Двоє тягнуть на двійку, троє— на три з мінусом, а один, здається, путящий. Гукман. З аристократичної сім'ї.
— Знаю, чудова сім'я. Що було вчора?
— Паскудство, боротьба триває.
— Що?
— Боротьба триває— салат був знову з оцтом.
— Але ж ви...
— Я категорично наполягаю на лимонах ось уже кілька місяців. Оцту не терплю. Це відкритий виклик на бій.
— Кого ви підозріваєте?
— В.,— сказав Ціммер,— це напевно В. Мені зовсім погано.
— Паскудна справа, ми ще про це поговоримо.
— Авжеж, пізніше.
Отже, мене мало не ВТЯГЛІЇ В боротьбу, що ведеться, очевидно, краплями оцту.
Близько чверті на дванадцяту мене викликав Серж.
— Богнер,— сказав він,— чи не бажаєте піти до міста?
— Мені не можна відлучатися, пане прелат.
— Я звелю, щоб вас змінили на півгодини. Тільки до банку. Звісно, якщо ви не проти. Іноді хочеться провітритись.
— Хто мене змінить?
— Панна Ганке. Мого секретаря немає, а Ганке не може йти через хворе стегно. То ви не проти?
— Ні,— сказав я.
— Ну, от бачите. Приходьте одразу, як тільки Ганке буде у вас.
Ганке зараз же й прийшла. Щоразу, коли вона вступає до кімнати, дивно рухаючи своїм тілом, я трохи лякаюся. Вона завжди змінює мене, якщо мені треба відлучитися: піти до зубного лікаря чи виконати доручення, яке дає мені Серж, щоб перемінити обстановку. Ганке висока, худа й смуглява, вона захворіла лише три роки тому, коли їй було двадцять літ, і мені приємно дивитися на її обличчя, таке ніжне й лагідне. Вона принесла мені квіти — лілові айстри, поставила їх у глечик на вікні й аж тоді подала мені руку.
— Ідіть,— сказала вона.— Як ваші діти?
— Добре,— сказав я,— почувають себе добре. Я надягнув пальто.
— Богнер,— промовила вона усміхаючись,— хтось бачив вас п'яного. Щоб ви знали, коли Ціммер заговорить про це.
— Дякую вам,— сказав я.
— Вам не треба пити.
— Знаю.
— А ваша дружина,— спитала вона обережно,— як почуває себе ваша дружина?
Я застебнув пальто й подивився на неї:
— Скажіть мені все. Що говорять про мою дружину?
— Кажуть, що в неї знову буде дитина.
— Прокляття,— лайнувся я,— моя дружина взнала про це тільки вчора.
— А таємна служба інформації знала це раніш од неї.
— Панно Ганке,— сказав я,— що сталося?
Вона відповіла на телефонний виклик, з'єднала і, всміхаючись, подивилася на мене:
— Нічого особливого, справді нічого особливого; подейкують, що ви п'єте, що ваша дружина вагітна, а ще плещуть, що ви вже давно живете з дружиною нарізно.
— Це так і є.
— Ну, от бачите. Я можу тільки попередити вас — остерігайтеся Ціммера, Брезгена, панни Гехт, але в цьому будинку у вас є й друзі, і друзів більше, ніж ворогів.
— Не думаю.
— Повірте вже мені,— сказала вона,— особливо серед кліриків, майже всі клірики люблять вас,— вона знову всміхнулася: — У вас з ними є дещо спільне — не ви один п'єте.
Я засміявся:
— Скажіть мені ще одну річ: хто це повільно вбиває Ціммера краплями оцту?
— Ви не знаєте? — Вона здивовано розсміялася.
— Справді не знаю.
— Боже мій, пів-єпархії сміється з цього, і тільки ви цього не знаєте, хоч і сидите в центрі пліток. Отож слухайте: у Вуппа — в декана Вуппа є сестра, вона заправляє кухнею в монастирі "Синій плащ Марії". Тепер вам зрозуміло?
— Розповідайте далі,— сказав я,— я нічогісінько не зрозумів.
— Ціммер перешкодив тому, щоб Вупп став прелатом. Хід у відповідь: за п'ятдесят пс})енігів купується пляшка найдешевшого оцту, і як тільки з'являється Ціммер, її дістають з потайного кутка в кухні монастиря "Синій плащ Марії" А тепер ідіть, Серж вас чекає.
Я кивнув їй і пішов. Завжди після розмови з Ганке я відчуваю дивну легкість; вона має особливий хист полегшува ти все важке, найдошкульніша плітка стає в її устах милою грою, до якої залучаєшся і ти.
У пофарбованому білою фарбою коридорі, який веде до Сержової кімнати, у стіни вмуровано бароккові статуї. Серж сидів за своїм письмовим столом, спершись головою на руки. Він ще молодий, на кілька років молодший за мене, але вважається величиною в галузі сімейного права.
— Доброго ранку, пане Богнер,— сказав він.
— Доброго ранку,— відповів я, підійшов до нього, і він подав мені руку.
Серж має незвичайний хист: коли я зустрічаюся з ним на другий день після того, як позичив у нього гроші, йому вдається створити враження, начебто він зовсім забув про них. А може, він і справді забуває. Його кабінет — одна з небагатьох незруйнованих кімнат; найвизначніша її пам'ятка — барокковий фаянсовий камін у кутку; в каталозі пам'яток мистецтва звертається увага на те, що в каміні ніколи не палили, бо взимку курфюрст жив у іншому, меншому замку.