Тоді він схопив пістолет і знову кинувся нагору до одиночної камери з кайданниками, і побачив крізь грати, що в іншій камері стара забилася в куток, а той чорнопикий оддирає зі шворнями від підлоги залізні нари, стає посеред камери, тримаючи їх, мов дитячу люльку, над головою, і репетує, а тоді каже старій: "Не бійся, я тебе не скривджу" і жбурляє нари в стіну, далі підступає до замкнених дверей, хапається за сталеві грати, вириває двері зі стіни, з цеглою, завісами і всім чисто, виходить із камери, несучи двері над головою, ніби віконну сітку, й кричить, як на пуп: "Ось тепер мені добре. Ось тепер добре. Не бійтесь, я не втечу".
Певна річ, Кетчем міг застрелити його на місці, але по-
думав собі, як опісля мені сказав, що коли вже порушувати закон, то право першості щодо чорнопикого має належати Бердсонгам. І Кетчем не вистрілив. Натомість ускочив у камеру до кайданників, бо при його наближенні вони були позадкували від сталевих дверей, став за їхніми спинами й загорлав: "Ловіть його. Валіть його додолу!" Але чорнопикі теж воліли триматися позаду, і тоді він, вибравши місце, почав гамселити їх колодочкою пістолета, а тих, кого не діставав рукою, копати ногами, аж поки вони не погналися за ним. І, за словами Кетчема, цей чорнопикий добру хвилину поривав кожного, хто підходив, і шпурляв через увесь коридор, мов ганчір'яну ляльку, приказуючи: "Не бійтесь, я не втечу. Не бійтесь, я не втечу",— поки нарешті вони його збороли,— і на підлозі вже вирувала лиш одна велика купа чорних тіл, голів, рук і ніг, та навіть тоді, казав Кетчем, час від часу котрийсь із чорнопиких злітав у повітря і летів через увесь коридор з розчепіреними руками й ногами, як летюча білка, і з баньками, як автомобільні фари, але наостанку вони таки при-тисли його, і тоді прискочив Кетчем і давай стягувати чорнопиких, коли глядь! — аж він лежить насподі під цілою горою кайданників і сміється, а сльози, великі-превеликі, мов скляні кульки, біжать по його обличчю, поза вухами, і плюскають на підлогу, достоту як би хто кидав пташині яйця,— сміється-сміється та й каже: "Мабуть, мені просто несила втекти від своїх думок. Несила втекти від своїх думок". Ну що ти на це скажеш?
— Тільки одне,— гукнула дружина з їдальні.— Хочеш повечеряти в цьому домі—постарайся зробити це в найближчі п'ять хвилин. Бо рівно через п'ять хвилин я прибираю зі столу І' йду в кін©.
ДАВНІ ЛЮДИ
І
Спершу не було нічого. Тільки мжичив холодний безнастанний дощ, нерухомо сірів пізній листопадовії"! світанок і десь у ньому чулося все ближче валування гончаків. Потім Сем Фазерс, стоячи за хлопцем,— так само, як і тоді, коли хлопець із першої своєї рушниці мало не першим набоєм, яким її було заряджено, застрелив першого свого кролика на бігу,— торкнув малого за плече, і його пройняв дрож, хоч зовсім не від холоду. Олень уже був там.
Він не те що з'явився на видноті, а просто був там — не як привид, а як згусток світла і водночас його джерело, не тільки рухаючись у світлі, але й випромінюючи його, сам уже в бігу, такий, яким завжди бачиш оленя в ту частку секунди, коли він устиг побачити тебе, нахилений у сягнистому стрибку, з розмашистими рогами, навіть у тьмяному присвітлі схожими на крісельце-гойдалку, рівно поставлене у нього на голові.
— Давай,— сказав Сем Фазерс.— Швидко стріляй, але не квапся...
Хлопець зовсім не запам'ятав цього пострілу. Він мав дожити до вісімдесяти років, як його батько дожив, і батьків брат-близнюк, і їхній батько перед ними, але ніколи не міг пригадати ні звуку цього пострілу, ні віддачі приклада. Він навіть не пам'ятав, де поділась тоді рушниця. Він просто побіг. І ось він стояв над тим оленем, що лежав на вогкій землі, усе ще в пориві до бігу й нітрохи не схожий на мертвого, стояв над ним, тремтячи й відхекуючись, а Сем Фазерс знов уже був поруч і простягав йому ножа.
— Не підходь до нього спереду,— сказав Сем.— Коли він ще живий, то приб'є ратицями. Підходь ззаду і перше вхопи за роги, щоб ти встиг відскочити, якщо він спробує підвестися. А другою рукою заткни йому ніздрі.
Хлопець так і зробив: відхилив оленеві голову і Семо-вим ножем черкнув по пружній шиї, а Сем нахилився, занурив пальці в гарячу димну кров і розмазав хлопцеві по щоках. Потім у вогкому сірому лісі пролунав Семів ріжок, тоді вдруге і втретє, і зануртувала довкола тичба собак, що їх Джім тітки Тенні й Бун Хогенбек лиш тоді відігнали батогами, коли кожен гончак поласував кров'ю, і мисливці поз'їздилися, справжні тобто,— Волтер Юел, несхибний у пострілі, і майор Де Спейн, і старий генерал Компсон, і хлопців родич Маккаслін Едмондс, онук батькової сестри, отже, двоюрідний небіж йому, але старший за нього на шістнадцять років, і через те скорше рідний брат, ніж небіж, а ще скоріш — батько для нього (бо ж вони обидва були одинаками, і хлопців батько мав під сімдесят, коли він, хлопець, народився),— верхи на конях, вони дивилися на них двох згори — на старого, віком понад сімдесят літ, який два покоління пережив негром, але однаково зберіг обличчя й поставу свого батька, ватага племені чикасо, і на дванадцятирічного білого хлопця з відбитком закривавлених долонь на виду, який тільки намагався триматись рівно і не показати, що все в ньому дриготить.
— То він не сплохував, Семе? — запитав старого Мак-каслін.
— Не сплохував,— відповів Сем Фазерс.
Вони стояли там удвох — білий хлопець, тільки-но позначений кров'ю, і темношкірий старий, по батьку-матері нащадок дикунських королів, який позначив його і закривавлені долоні якого тільки довершили посвяту хлопця в те, що він під опікою старого уже й так прийняв смиренно й радо, із самозреченням, хоч і не без гордощів; ті долоні, той доторк, та перша дорогоцінна кров, яку хлопець урешті сподобився пролити, поєднали 'його із старим навік, тож тепер старий житиме в ньому й тоді, коли хлопцеві мине сім десятків років, а потім і вісім десятків, ще довгий час після того, коли сам він піде в землю так, як і ватаги й королі в неї йдуть,— поки що дитя ще, а не муж, чий дід прожив своє життя в цьому краю, прожив майже так само, як хлопець мав прожити, щоб, як і дід його, залишити нащадків на цій землі, і старий чоловік віком понад сімдесят літ, чиї предки володіли цією землею задовго до того, як білі її побачили, а потім з усім своїм плем'ям зникли з неї, і тільки рештки їхньої крові, змішавшись із кров'ю іншої раси і на якийсь час навіть потрапивши в рабство, збереглись, тепер неминуче завершуючи свій зболений кругообіг, бо ж Сем Фазерс не мав дітей.
, " Батьком його був сам Ікемотубе, що перейменував себе на Дума. Сем розповідав хлопцеві про те, як Ікемотубе, син сестри старого Ісетібеги, замолоду втік до Нового Орлеана і повернувся сім років опісля у товаристві француза, що називався кавалер Сье-Блонд де Вітрі і був, либонь, таким самим пройдою у себе в роду,— він уже тоді прозивав Ікемотубе "Би Нотте", Чоловіком тобто, ватагом,— повернувся, приїхав додому з отим своїм чужинецьким Арамісом і рабинею, майбутньою матір'ю Семовою, що мала три чверті білої крові, і з капелюхом та плащем, гаптованими золотом, і плетеним кошиком з-під вина, в якому був цілий вивід одномісячних щенят та золота табакерка з білим порошком, як цукрова пудра. І про те, як Дума зустріли над річкою троє-четверо приятелів з його парубоцької молодості, і як Дум, полискуючи золотом капелюха та плаща при курному світлі смолоскипа, присів навпочіпки на мулистому березі, дістав з кошика щеня, поклав йому на язик дрібку порошку, після чого той, хто тримав щеня, ще й не встиг пошпурити його геть, як воно вже здохло. І як вони прибули до індіанського селища, де замість Ісетібеги, тепер небіжчика, ватагував його син, опасистий Думів брат
у перших Мокетубе, і як наступного дня несподівано помер восьмирічний син Мокетубе, і як надвечір того ж таки дня на очах Мокетубе й більшості інших (люду, як їх називав Сем Фазерс) Дум дістав з кошика друге щеня й поклав йому дрібку порошку на язик, і як Мокетубе тут таки зрікся влади, і Дум і справді став Чоловіком, ватагом, як його вже давно прозивав приятель-француз. І як на третій день, перебираючи в свої руки кермо влади, Дум оголосив про шлюб уже вагітної квартеронки з одним із щойно успадкованих своїх невільників (звідки й ім'я Сема Фазерса: мовою індіанців чикасо він називався Син Двох Батьків), і як через два роки він продав того негра з_ жінкою й дитям, своїм рідним сином, білому сусідові Керазерсові Маккасліну.
Це було сім десятиріч тому. Коли хлопець запізнався з Семом Фазерсом, той мав уже шістдесят літ,— він був невисокий, швидше присадкуватий, не надто рухливий, на вигляд слабосилий, але тільки на вигляд, з волоссям, як кінська грива, навіть тепер, у сімдесят літ, без жодної си-винки і з обличчям, яке не виказувало його віку, поки він не усміхався; про домішку негритянської крові в ньому свідчила тільки деяка притьмяність у волоссі й під нігтями, і ще щось, помітне в його очах, помітне тому, що воно проступало там не завжди, а лиш у хвилини задуми, та й то не щоразу — не в обрисі очей та забарвленні, а в їх виразі, і Маккаслін сказав хлопцеві, що це таке: не спадщина Хама, не знак упокорення, а знак залежності, усвідомлення того, що одна частка його крові певний час була кров'ю рабів.
— Він як старий лев або ведмідь у клітці,— сказав Маккаслін.— Він народився у клітці, і все життя у ній прожив, і нічого іншого не знав. А потім відчув щось. Це могло бути будь-що, абиякий повів, що потрапив йому в ніздрі. Всього на мить війнуло гарячим піском або заростями тростини, яких він сам зроду не бачив і, може, побачивши, навіть і не впізнав би і, мабуть, не зміг би там і прожити, якби раптом його туди закинуло. Проте не це, власне, відчув він. Запах клітки, ось що він відчув. Доти він не відчував її запаху. А війнув вітерець йому в ніздрі гарячим піском чи тростиною, і залишив після себе запах клітки. Через це й такий вираз у нього в очах.
— То відпусти йогої — вигукнув хлопець.— Відпусти його!
Маккаслін засміявся. І враз примовк, тобто перестав удавати, ніби сміється, бо то був зовсім не сміх.
— Його клітка — не від Маккаслінів,— сказав він.— Він був дикий.