А навіщо? — питає Джуел.— Хіба це такий у біса великий клопіт — яму викопати?
На пагорб виїжджає машина. Вона дає сигнал і сповільнює швидкість. Потім повільно об'їжджає узбіччям дороги, правими колесами заривається в канаву, але вибирається і їде далі. Вардаман стежить за нею, поки вона не зникає вдалечині.
— Ще довго, Дарле? — питає він.
— Уже ні,— відказую я.
— Треба було це зробити,— каже тато.— Тільки я не хочу від когось бути залежним, хіба що то її кревні.
— Та який це у біса великий клопіт — ту паршиву яму викопати! — каже Джуел.
— Не говори так непоштиво про її могилу,— каже тато.— Поняття ви не маєте, що це таке. Ви ніколи її по-щирому не любили, аніхто з вас.
Джуел не відповідає. Він сидить, трохи цупко випростаний, вигинаючи спину, щоб не доторкатися сорочки. Побагровіле підборіддя випнуте.
Повертається Дьюї Делл. Ми бачимо, як вона з'являється з-за кущів, згорток усе так само в руках, вилазить на підводу. Тепер на ній недільна сукня, намисто, туфлі й панчохи.
— А я ж наче велів тобі цю одежу вдома залишити,— каже тато. Вона не відповідає і не дивиться на нас. Просто кладе на підводу
згорток і сідає сама. Ми рушаємо.
— Скільки ще пагорбів, Дарле? — питає Вардаман.
— Тільки один — кажу я.— Наступний буде вже перед самим містом.
Пісок на пагорбі рудий, по обидва боки низкою негритянські хатини, над головою тягнуться телефонні дроти, з-поза дерев проглядають дзиґарі на будинку окружної управи. Колеса шурхотять по піску ледь чутно, наче сама земля хоче утаїти наш в'їзд у місто. Тільки-но дорога починає йти під гору, ми знову злазимо з підводи.
Ми ступаємо за підводою, за шурхітливими колесами, минаємо хатини, де з порогів раптом виринають білоокі обличчя. Чути збуджені голоси. Джуел крутить головою з боку в бік, потім дивиться вперед, і мені видко, як вуха його від люті ще більш багряніють. Попереду край дороги йдуть троє негрів, ще кілька кроків далі ^— якийсь білий. Коли ми випереджуємо негрів, вони вражено оглядаються, на обличчях мимовільна відраза.
— Господи,— каже один з них,— що це тут на підводі? Джуел спалахує.
— Сучий син! — сичить він.
Тепер він уже лице в лице з білим, той зупиняється. А Джуел наче осліп, бо кидається на білого.
— Дарле! — каже Кеш з підводи.
Я хапаю Джуела. Білий відступає на крок, лице його ще розслаблене, потім він увесь напружився, зціпив зуби. Джуел зависає над ним, щелепи аж побіліли.
— Що ти сказав? — питає білий.
— Послухайте,— кажу я.— Він нічого такого не мав на думці, пане. Джуеле,— кажу я.
Коли я доторкаюсь до нього, він замахується на білого. Я хапаю його за руку, ми борюкаємось. Джуел ні разу й не глянув на мене. Він пробує випручати руку. Раптом я бачу — в руці у білого розкритий ніж.
— Не треба, пане! — кажу я.— Я ж його тримаю, пане. Джуеле!
— Думає, що як він бісів городянин...— каже Джуел захекано, борсаючись зі мною.— Сучий син.
Білий зрухнувся. Він насуває ближче, стежить за Джуелом, ножака в руці.
— Ніхто не сміє так мене обзивати,— каже він.
Тато зліз із підводи. Дьюї Делл теж тримає Джуела, підштовхує до тата. Я пускаю його і обертаюсь до незнайомця.
— Стривайте,— кажу я.— Він нічого лихого не мав на думці. Він хворий, вчора ввечері опікся на пожежі, він не при собі.
— Пожежа чи ні, а я нікому не дозволю так мене обзивати,— каже незнайомець.
— Йому причулося, наче ви щось до нього сказали,— кажу я.
— Нічого я йому не казав. Я його вперше в житті бачу.
— Ради бога,— каже тато.— Ради бога.
— Я знаю,— кажу я.— Нічого він такого не хотів. Він забере свої слова назад.
— Нехай тоді забере.
— Сховайте ножа, і він це зробить.
Незнайомець дивиться на мене. Дивиться на Джуела. Джуел уже стих.
— Сховайте ножа,— кажу я. Чоловік ховає ножа.
— Ради бога,— каже тато.— Ради бога.
— Скажи йому, що ти нічого такого не хотів, Джуеле,— кажу я.
— Мені здалося, наче він щось сказав,— каже Джуел.— А як він...
— Мовчи,— кажу я.— Скажи, що ти нічого такого не хотів.
— Я не хотів,— каже Джуел.
— Тож-бо дивись,— каже незнайомець.— Обзивати мене...
— Гадаєте, він злякався? — кажу я.
— Я нічого не казав,— незнайомець дивиться на мене.
— Гляди, щоб і в думках такого не мав,— каже Джуел.
— Заткнися,— кажу я.— їдьмо. Підтягни віжки, тату.
Підвода рушає. Незнайомець стоїть, не спускає з нас очей. Джуел не оглядається.
— Джуел йому показав би,— каже Вардаман.
Ми виїжджаємо на узгірок, де починається вулиця, машини так і снують взад-вперед, мули витягають підводу нагору, на саму вулицю. Тато притримує їх. Вулиця стелеться далі, виходить на Майдан, де перед будинком окружної управи пам'ятник. Ми знову сідаємо, перехожі одвертаються все з тим самим виразом, знайомим нам усім,— тільки Джуел не сідає. Він іде пішки, навіть коли підвода знову рушає.
— Залазь, Джуеле,— кажу я.— Сідай. Забираймося звідси.
Але він не сідає. Підвода вже рушила, а він тоді ставить ногу на спицю заднього колеса, рукою хапається за стовпець борту, колесо обертається під його підошвою, він закидає другу ногу і вмощується навпочіпки, дивлячись просто вперед, непорушний, худий, з дерев'яною спиною, неначе вирізаний з пласкої деревини.
КЕШ
Іншої ради не було. Або запроторити його у Джексон, або Джілс-пай подав би на нас позов, він же якимось чином довідався, що це Дарл підпалив. Не знаю, як, але довідався. Вардаман бачив, тільки ж він божиться, що нікому не говорив, крім Дьюї Делл, і та звеліла йому нікому не говорити. Але Джілспай довідався. Він однаково б рано чи
пізно запідозрів. Уже тієї ж ночі він міг би помітити, якби простежив за поведінкою Дарла. Отож тато сказав:
— Іншої ради, здається, немає. А Джуел тоді:
— Хочеш зараз його впорати?
— Впорати? — перепитав тато.
— Схопити й зв'язати,— повторив Джуел.— Якого біса, ти що, дожидаєш, поки він спалить цих бісових мулів і саму підводу?
Але це було вже зайве.
— Це ти зайве,— сказав я.— Почекаймо хоча б, поки вона в землю ляже.
Коли хто решту свого життя просидить під замком, то нехай хоч при кінці скуштує краплину втіхи.
— йому місце, мабуть, таки там,— каже тато.— Бог свідок, це мука для мене. Видно, як уже перестає таланити, то й кінця нема безталанню.
Часами я не так і певен, хто має право визначати, коли людина божевільна, а коли ні. Часами мені здається, що ніхто з нас ані повністю божевільний, ані повністю нормальний, вся річ у тому, яка думка про нас переважить у людей. І важливо не стільки те, що людина робить, скільки те, як більшість подивиться на ту її роботу.
Бо от Джуел до нього занадто нетерпимий. Звичайно, це ж Джуе-лового коня продали, щоб доправити її до міста, і у певному розумінні саме вартість коня Дарл і пробував спалити. Але я багато про це думав перед тим, як ми перебралися через річку, та й опісля — що, певне, така була воля божа, коли він узяв її з наших рук і хотів у якийсь прийнятний спосіб скінчити з цим, отож мені здавалося, що Джуел, коли, надриваючись, витягав її з річки, проти бога чинив, тоді як Дарл, коли побачив, що хтось же з нас мав би щось зробити, повівся, мабуть, слушно. Хоча, звичайно, нічим не можна виправдати підпалу — адже в людини клуня згоріла, і худоба її була під загрозою, і все майно. Ось по цьому й знати, чи хто божевільний. По тому, що він не у згоді з іншими людьми. І нічого тоді не поробиш, треба чинити з ним, як жадає більшість.
Але все-таки соромно. Люди мовби забули давню слушну припо-вістку, що коли забиваєш цвяха, не полишай гострих виступів, так як робиш для свого власного вжитку й утіхи. Виглядає на те, що одні мають купу гладеньких добрих дощок, яких вистачить на цілий особняк, а в інших тільки обапіл, придатний хіба на курник. Хоча краще вже збудувати порядний курник, аніж абиякий особняк, і коли їх обидва будують абияк або ж добре, то не для того, щоб у тому чи другому людина почувала себе краще або гірше.
Отож коли ми їхали вулицею до Майдану, він сказав:
— Перше треба Кеша до лікаря одвезти. Ми можемо його там залишити, а потім вернемося й заберем.
Ось так. Це тому, що ми з ним майже однолітки, народилися років за десять перед тим, як почали з'являтися на світ Джуел, Дьюї Делл і Вардаман. Я, власне, їх теж люблю, але я не знаю. А я ж найстарший і я ж мало не задумав те саме, що він зробив, просто не знаю.
Тато подивився на мене, тоді на нього, все плямкаючи губами.
— їдьмо далі,— кажу я.— Спочатку головне зробімо. —— Вона б хотіла, щоб усі ми там були,— каже тато.
— Одвезім перше Кеша до лікаря,— сказав Дарл.— Вона почекає. Вона вже дев'ять днів чекає.
— Нічого ви не розумієте,— каже тато.— Людина, з якою ти був молодим, і постарів разом з нею, і вона постаріла разом з тобою, бачивши, що старості не минути, і от вона казала, що це пусте, і ти теж
внав; що така правда нашого трудного світу а усіма його людськими
знегодами й випробуваннями. Нічого ви не розумієте.
— І ще ж могилу викопати треба,— кажу я.
— І Армстід, і Джілспай радили тобі, щоб заздалегідь сповістив,— каже Дарл.— А ти хіба не хочеш зараз оце' поїхати до Пібоді, Кеше?
— їдьмо далі,— кажу я.— Мені легше. Краще зробім усе своїм ладом, як годиться.
— Якби хоч уже яма була готова,— каже тато.— А то ми й лопату забули.
— Нічого,— каже Дарл.— Я сходжу в крамницю. Купимо її.
— Але ж це гроші, — каже тато.
— Тобі хіба школа для неї? — питає Дарл.
— їдьмо далі, а лопату купимо,— сказав Джуел.— Ну, давай мені гроші.
Тато, однак, не зупинив підводи.
— Я гадаю, лопату можна й позичити,— сказав він.— Є ж тут християни, гадаю.
Отож Дарл лишився сидіти, і ми їхали далі. Джуел примостився навпочіпки біля борту підводи, втуплений у Дарлову потилицю, як той бульдог, що ані гавкне, сидячи на повідку, і тільки пасе очима свою майбутню жертву.
Він так і сидів увесь час, не відводячи від Дарлової потилиці гострих білястих очей, поки ми були перед будинком місіс Бандрен і чули музику.
Там усередині грала музика. То був грамофон. Звучало так справ-дешньо, як оркестр.
— Хочеш, до Пібоді поїдемо? — спитав Дарл.— Вони почекають тут і скажуть татові, а я одвезу тебе до Пібоді й сюди вернуся.
— Ні,— сказав я.
Краще вже поховати її, коли ми так близько тепер, ось тільки ще тато позичить лопату. Він їхав вулицею, поки не почулася музика.
— Може, тут є лопата,— сказав тато.
Він під'їхав до того будинку.