Були зірвані із завіс двері, виламані замки в шафах і в письмових столах, на підлозі валялися скалки скла, порцеляни, клапті паперу. Багато речей було вкрадено. Пропав план початої комедії, рукопис закінченої драми "Жінка, увішана коштовностями", з якої зберігся тільки уривок; зникла "Незрівнянна й дивовижна історія містера В. X., єдина, що дає ключ до сонетів Шекспіра, вперше викладена повністю". Це був підготовлений для друку, новий, розширений варіант "Портрета містера В. X.", що його за кілька днів до процесу надіслав Уайлдові видавець для якихось доповнень.
Юрба напирала на урядовців, і ті, бувши не в змозі опанувати гармидер, продавали тільки тим, що стояли поблизу.
Одна з кращих картин Вістлера була продана за кілька крон. Так само задешево потрапили в невідомі руки малюнки Берн-Джонса, полотна Сало-монса і Монтічеллі, дорога порцеляна, нарешті, бібліотека — кілька тисяч томів у дорогих оправах, рідкісні видання, які Уайлд збирав зі студентських років у антикварів на Голівел-стріт і в букіністів на берегах Сени, власні Ос-карові твори, надруковані на особливому папері, в оправах, виготовлених за його задумом і малюнком, повні нотаток і ескізів, книжки з посвятами від Віктора Гюго, Вітмена, Свінберна, Волтера Патера, Малларме, Морріса, Верлена, від усієї сучасної літературної Англії і Франції, для письменника нічим невідшкодні цінності. Два дні юрмились там люди, кожному хотілося придбати за кілька пенсів часточку цієї гріховної розкоші. Бозі нетямився від радості, що лордові Квінсбері аукціон не відшкодував і половини його судових витрат.
Уайлд удавався до всіх засобів, аби зібрати гроші для захисту. Але, сидячи у в'язниці, він мало що міг зробити. Він писав відчайдушні і безплідні листи. Просив Роберта Шерарда, який перебував у Парижі, продати Сарі Бернар авторські права на "Саломею" за триста-чотириста фунтів. Одержавши листа, Шерард того ж дня подався на бульвар Перейр. Актриса розхвилювалася, заплакала. Вона говорила, що, звісно, вона не може тепер ставити "Саломею", що такої великої суми в неї немає, але вона подивиться, що знайдеться в касі її театру, пошукає у знайомих, чи не позичить хто, нехай Шерард прийде через кілька днів, у понеділок, і нехай напише своєму бідному другові, як глибоко вона йому співчуває, як сильно хоче йому допомогти. Вона ладна була обняти Шерарда. У понеділок йому відчинило двері негреня, Сарин паж, і сказало, що господиня пішла, не лишивши ніяких розпоряджень. Шерард помітив, що він посміхається, та все-таки прийшов іще кілька разів — актриса завжди була чимось зайнята і не могла його прийняти, нарешті йому пообіцяли, що він одержить листа, і він прочекав цього листа цілий тиждень з терпінням і надією, яку можна було виправдати лише великою його відданістю Уайлдові. "Твоя лицарська дружба, твоя прекрасна лицарська дружба коштує більше, ніж усі гроші світу",— відповів йому Оскар із Голловея.
Писання листів було єдиним і слабеньким зв'язком зі світом, від якого він був відрізаний раптовим нещастям, що прибрало стільки страшних форм. Це було також єдиним ділом, яке у в'язниці не обмежувалось. Начальник Голловея, в чий обов'язок входив перегляд листів, які посилали з його закладу, спочатку з неабиякими труднощами розбирав вузенькі рядки, що коливалися, як стрічки, і його суворе, похмуре обличчя невдоволено кривилося, коли на нього сипалася ця безліч слів, які містили так мало сенсу, справжнє словесне буйство, нездорова, на його думку, гарячка балакучості. Він складав це на карб ірландської крові і щоразу не міг стримати здивування.
— Далебі, панове,— говорив він своїм підлеглим,— вперше трапляється мені бачити, щоб людина чекала суду серед такого сум'яття слів.
Врешті він перестав цим клопотатися і звів виконання своїх обов'язків до того, що старанно ставив печатку на стосах поштового паперу, які йому приносили щодня.
"Сум'яття слів" — то було, можливо, найвдаліше визначення. Оскар одурманював себе словами, як наркотиком. Він писав усім друзям, найчастіше — Альфредові Дугласу. Той, зрештою, відвідував його щодня. Якимось чином Бозі вдалося одержати дозвіл на годинну розмову в окремій кімнаті — чотири голі стіни, простий стіл з нефарбованого дерева і два стільці з солом'яними сидіннями. З'являлися цигарки, віскі й содова. Уайлд, якого після заходу сонця замикали в камері, змучений безсонням, .позбавлений курива, відірваний від друзів, яких бачив'тільки крізь грати в повній людей залі, приймав кожну таку годину, наче дивовижний, несподіваний дарунок з тих скупих рук, у яких звідкілясь з'явилася сила відсувати засуви і ще тяжчі поліційні правила. Те, про що розмовляли ці двоє, не заслуговувало навіть гримаси зневаги: начальник тюрми, слухаючи рапорт стражника, завжди присутнього при побаченнях, уривав його після перших кількох фраз. Адже у віршах Вордсворда про травневий вітер ніяк не вбачиш зв'язку зі справою людини, яку звинувачують у глибоко аморальних діях.
За винятком цієї години та часу, коли Уайлд писав листи і магія слів очищала його від душевних терзань, решту дня і всю ніч він перебував у стані сумирної покірливості людини переможеної і відринутої долею. Містер Тре-верс Гамфріс, який відвідав його кілька разів, не міг почерпнути нічого втішного з вигляду цього неголеного землистого обличчя, згорбленої спини і нерухомо сплетених на коліні рук. За кілька днів перед судом лорд Альфред Дуглас поїхав до Кале і зупинився в готелі "Термінує", де вже тиждень жив Роберт Росс.
Процес відкрився в суботу, 26 квітня, в Олд-Бейлі. Головував суддя Чарлз, обвинувачем був містер Гілл. Сер Едуард Кларк, містер Чарлз Меть-юз і містер Треверс Гамфріс зайняли місця на лаві захисту. Уайлд сидів на лаві підсудних поруч із Альфредом Тейлором, стомлений, зім'ятий, у погано почищеному костюмі з налиплими соломинками з тюремних матраців. Серед публіки, в одному з перших рядів, був маркіз Квінсбері з пурпуровою трояндою сорту "Крімзон Ремблер" у бутоньєрці.
При відкритті засідання Кларк зажадав, щоб справу Уайлда відділили від справи Тейлора, бо немає доказів, що його клієнта можна підозрювати у співучасті в злочинах людини, яка зазнала арешту і перебувала під наглядом поліції. Сусідство з ним на одній лаві створює фальшиве і шкідливе враження, яке може справити небажаний вплив на присяжних.
— Згоден,— сказав суддя,— що це пункт делікатний, проте обидві справи надійшли до мене з Бау-стріт разом і так були утверджені в True-bill1. Інший підхід до них можна встановити тільки на підставі опиту свідків, тож пропозицію оборони я повинен відхилити.
Викликали свідків. Вони йшли один за одним: Чарлі Паркер, Фред Аткінс, Ернест Скарф, Волтер Грейнджер, Мейвор, Шеллі, Альфред Вуд. Містер Гілл видобував з кожного якомога більше подробиць, що, зрештою, заздалегідь було підготовано адвокатами маркіза в розмовах з кожним із них. Навіть без влучних зауважень оборони, без несподіваних Кларкових запитань, після яких звичайно чулося невиразне бурмотіння, суд справедливий і неупередже-ний — якби в цій залі перебував такий — виявив би в усьому цьому відверту змову: від свідків аж відгонило шантажем. Фред Аткінс до того ж перебував під загрозою в'язниці за неправдиве свідчення. Один Шеллі був винятком, але він був не зовсім сповна розуму. Зачитували його листи, де говорилося про Бога з таким захватом, який кожен англієць вважав би недоречним, а потім, майже без усякого переходу, йшли сторінки про чуттєві захоплення, досить туманні, немов у сні написані, незважаючи на дурманячі слова,— це здавалося якимсь безперервним кошмаром. Містер Метьюз звернув увагу судді на те, що Шеллі лише під впливом запитань обвинувача починав якось пов'язувати туманні образи своєї фантазії з особистістю звинувачуваного.
— Не знаю, які висновки зроблять з цього присяжні,— сказав суддя. — Щодо мене, я вважаю, що здоровий глузд велить відкинути гіпотезу оборонця. Заради чого став би цей молодий чоловік з живим розумом вигадувати речі, про які й узагалі говорити неприємно, а надто в цій залі.
Вервечка свідків йшла всю суботу, і після перерви на неділю розгляд справи продовжили 29 квітня. Покоївка з готелю "Савой" давала свідчення при зачинених дверях. Суддя, показуючи на Уайлда, спитав, чи впізнає вона його.
— Так... звичайно... Але те, про що я говорила... Ні... Він видався мені молодшим, набагато молодшим ійе таким високим.
Сер Едуард Кларк зненацька підвівся і попросив дозволити йому хвилинну розмову з його клієнтом.
— У мене немає зауважень,— сказав адвокат, коли обидва вони вернулись до зали.
Уайлд сидів блідий, ледь схиливши голову набік. Страх зник з його очей. По пухлих губах пробігло щось на зразок усмішки.
У темних межах того спокою вже тоді таїлися думки, висловлені через два роки: "Чужі гріхи записано на мій рахунок. Досить було мені захотіти, і я міг би на обох процесах, розвінчавши ту людину, уникнути — звісно, не ганьби,— але в'язниці. Я зумів би довести, що три головні свідки були сумлінно вишколені маркізом і його адвокатами,— про що їм мовчати й про що говорити, і як вони, заздалегідь змовившись, перенесли чужі дії і вчинки на мене. Я міг кожного з них вивести із зали владою судді ще рішучіше, ніж це зробили з жалюгідним лжесвідком Аткінсом. Я міг би вийти із суду, засунувши руки в кишені, вийти вільним. Мені це радили, мене закликали, благали. Але я відмовився. Я вважав за краще не роботи цього. Ніколи, на жодну хвилину я не пошкодував про своє рішення. Такий вчинок був би нижчий моєї гідності. Гріхи тіла — ніщо. Ганебні лише гріхи душі. Якби я забезпечив собі свободу такими засобами, то терзався б до кінця днів".
До нього вернулася свідомість своєї переваги, і над загородкою з'явився чіткий профіль його обличчя, осяяного раптовим пожвавленням. Мова знову пішла про літературу. Зачитали вірші Дугласа "Хвала сорому" і "Два кохання".
— Це не Уайлдові вірші, містере Гілл,— перебив Кларк.
— А я, здається, цього і не стверджував.
Містер Гілл бажав дізнатись, що означає "кохання, яке не може назвати себе вголос". Три голови оборонців, ніби на пружинах, обернулися до Уайлда, на всіх трьох обличчях — прохання про обережність, та було пізно.
— Кохання, яке не може назвати себе вголос,— говорив Уайлд,— мова йде, звичайно, про наш вік, бо наш вік не може або не хоче його зрозуміти,— це глибоке почуття чоловіка, старшого роками, до молодшого, почуття Давида до Іонафана, почуття, яке складає основу філософії Платона, яке міститься в сонетах Мікеланджело й Шекспіра.