І тут я побачив, як вона переходить вулицю. Вона була бліда й задихалася. Вона добула ключа з кишені:
— Швидше заходь.
Вона штовхнула мене в вітальню з причиненими віконницями. Не встигши навіть скинути капелюшка, сказала:
— Щойно я бачила твою матір.
— Де ти її бачила? Ти говорила з нею?
— Так, уяви собі! Я показувала книжку покупцеві. Раптом мені стало ніяково від пильного погляду дами в чорному, досить повної і на вигляд дуже статечної, вона щойно зайшла до книгарні. Я зразу відчула, що це не купувальни-ця, що цікавлю її тільки я, і раптом побачила тебе, так, тебе, Алене, переді мною показався твій ангельський лик, він відділився від цього великого владного обличчя Агриппіни чи Аталії К Я впізнала твою матір, такою я й малювала її собі. "їсти очима" — виявляється, це буває дослівно так! Мало сказати їла очима, вона рвала мене на шматки. Мені здавалося, я знаю, що означає бути чиїм-небудь ворогом. Ні, відчувати до себе ненависть, справжню ненависть доводиться куди рідше, ніж здається: це так ніби тебе вбивають повільною смертю, щоб дужче натішитися цим, якщо можливо,— тепер я знаю, як виглядає ненависть. Можливо, треба було дати їй піти? Що б зробив ти, Алене? Я піддалася своєму першому поривові, властиво, мабуть, цікавості. Я звернулася до неї, запитавши найділовитішим тоном: "Що ви хочете, пані?" Вона трохи сторопіла. Потім сказала, що зайшла тільки поглянути на новинки. "Так,— сказала я,— а можливо, й на мене?" Уяви собі її обличчя тієї миті. "Ви знаєте, хто я?" — "Я знаю про вас усе, пані". Вона поблідла як смерть і прошепотіла: "Він говорив з вами про мене? Тепер мене вже нічого не може здивувати!" Я заперечила: "О, я все про вас знаю не тому, що він розповідає мені про вас, а тому, що на ньому лежить ваша печать, ви самі виліпили його, він справа ваших рук, навіть коли він вислизає од вас. Я знаю про вас усе в тій мірі, в якій знаю все про нього". Вона сказала: "Все це слова..." — тим тоном, яким, мабуть, казала собі раніше: "Базікало". "Неможливо розмовляти в цій крамниці... " — пробурмотіла вона. "Тут є підсобка, пані. Якщо ви вважаєте для себе можливим пройти туди..." Вона погодилася. Я попрохала Балежа зайнятися кілька хвилин покупцями і ввела твою матір у закапелок.
— Мама в закапелку!
— Так, уяви собі; в цій шафі ми опинилися, як ти любиш казати, ніс у ніс. Перші звернені до мене слова не відповідали її люті: очевидно, вона підготувала їх заздалегідь, з
1 Агриппіна (16—59) — мати римського імператора Нерона, дійова особа трагедії Жана Расіна "Британнік"; Аталія (бл. 841 — 835 р. до н. е.) — цариця Іудеї, персонаж однойменної трагедії Расіна — честолюбні владні героїні, що не зупиняються ні перед чим.
холодною головою, й мені здається, в міру того, як вона їх викладала, вона заспокоювалася й поступово пристосувалася до їхнього звучання. Вона запевнила мене, що утрималася від усякого судження про мене, більше того, вона зацікавлена в тому, щоб усе гарне, що ти говорив їй про мене, було правдою, і хотіла б цьому вірити. "Але, панно, якщо ви справді така вибрана істота, якою він вас змалював (несамохіть презирство сичало змією у цих словах), то неможлива річ, щоб, люблячи Але на так, як, за вашими словами, ви його любите, ви не розуміли, що нічого не може бути гіршого для двадцятидволітнього хлопця, котрому з певного погляду не більше п'ятнадцяти... "Він мав п'ятнадцять, пані, перед тим, як зі мною зустрівся..." Вона добре зрозуміла, про що я кажу, зціпила зуби, але стрималася і провадила далі: "Нічого не може бути гіршого, ніж одруження з жінкою набагато старшою за нього, і, вибачте, якщо я ображаю вас, та що вдієш, із жінкою з минулим..." — "Так,— сказала я,— і з теперішнім, і, чому б не сказати, з майбутнім?" Я дражнила її з холодного розрахунку, щоб вона нарешті спалахнула. Але вона вела далі: "Чи не думаєте ви, панно, що знайдеться на світі мати, котру б не засмутило таке одруження? Я вже не нагадую вам про те, чому наші родини ні в якому разі не можуть поріднитися..." — "Авжеж, пані... передусім я не належу до того, що зветься доброю родиною. А Ален, він — молодий Гажак, типовий юнак з доброї родини..."
Я роздратовано перебив Марі:
— Ти висміювала мене перед матір'ю! Тобі хотілося похизуватись, взяти над нею гору, розчавити її і ти скористалася мною.
— Що ж,— сказала вона,— не стану приховувати, я дістала гостру насолоду, зводячи ці рахунки, я дозволила собі втіху грубіянити на всі заставки. Вищим зухвальством було б сказати їй те, що крутилося в мене на язиці: "Ваш син прохав моєї руки, але заспокойтеся, шкода й мови про те, щоб я погодилася: я люблю Алена, а не його багатство, що викликає в мене жах, не його середовище, що мені огидне..." Я могла навіть визнати, що різниця в літах може бути загрозою нашому щастю, і для мене більшою мірою, ніж для тебе. Так... Але, Алене, це означало б видати їй секрет, зняти з неї величезний тягар, вона зразу б стала господинею твого життя, а ти позбувся б обмінної монети, якою я тебе забезпечила, бо ж твоя мати ладна згодитися на все, аби лише я зникла. Отож треба було вести далі гру, і я зіграла її до кінця. Спершу я з нею не сперечалася, я навіть визнала слушність її резонів. Я погодилася, що з погляду суспільства і навіть з будь-якого погляду я не є тією дружиною, про яку мріє мати єдиного сина, та ще такого багатого, як ти... Хіба лише,— додала я,— з однією метою — вирятувати його від гіршого зла...
— О! — обурився я.— Маю надію, ти не кинула їй у лице обвинувачення в пристрасті до землі, не згадала про Нума Серіса, Вошку?
— Ні, я нічого не кидала їй у лице, я все подала вельми ґречно — так, щоб вона не пішла, грюкнувши дверима. Я мала ту винагороду, що тепер усі пута, що зв'язували тебе, порвано, але призналася, що визволила тебе ще не до кінця: я пояснила, як неважко було б довести тобі, що не треба ніякого чаклунства, щоб спостерігати за тим, як ростуть сосни, а вони ростуть самі собою, щоб змушувати орендарів збирати живицю і класти собі до кишені грошики. Замість гноїти дерева, що їх давно б треба вирубати і на більшу вигоду замінити новими, я б навчила тебе провадити регулярні поруби й забезпечила б тобі величезний річний прибуток, з якого нині вашим орендарям нічого не перепадає... Але ми, сказала я, всі ці порядки змінимо — виторг за проданий ліс ми ділитимемо з орендарями. Так ми поклали собі, Ален і я...
— Але ж це неправда,— гукнув я,— не могла ти сказати їй таку брехню!
— А от і сказала! Зробила собі таку приємність.
О, цей недобрий голос Марі, я не раз його чув, коли на мить проривалася гіркота, що накипіла в неї за роки її безрадісної юності, але тільки зустріч з моєю матір'ю повалила всі загатки і хлюпнув цей потік, що обілляв заодно й мене. Я раптом опинився на боці своєї матері. Я зрозумів це з крику, що вихопився в мене:
— Та в що ти втручаєшся!
— Ага! — гукнула вона несамовито.— Он воно що! Це сильніше, ніж Герміонине "хто тобі сказав?" 1 Що ж так обурило тебе: образа, завдана матері, чи ідея поділити з орендарями гроші за поруб сосен? То, значить, через те, що я хотіла забрати у тебе цю кістку, ти показав раптом ікла! О, ти справжній син своєї матері! Біжи, втіш її! Я пробурмотів:
— Марі, люба...
Я хотів обійняти її, але вона мене відштовхнула: вона була в нестямі.
— А ось чого ти, певне, ніколи не зумієш — це поводитися з жінками як чоловік: цього навчити годі.
Спершу я не відчув удару і стояв нерухомо, опустивши руки. Мабуть, вона побачила моє перекошене обличчя і миттю протверезіла. Вона застогнала:
— Алене, хлопчику мій...
Але тепер настала моя черга відштовхнути її, і я щосили грюкнув вхідними дверима.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
На дуби Шікана ллє дощ. Від безугавного плюскоту самота цього загубленого в ландах куточка здається ще повнішою. Я маю притулок — манюпісіньку їдальню, складену з соснових колод і криту сухою папороттю, вона зливається з халупою і не відстрашує припутнів. У кімнатці коминок, колись у ньому смажили для Лорана жайворонків, настріляних ним у полях Жуано. Він не любив полювання на припутнів: адже воно змушує мисливця сидіти нерухомо. Ось уже чотири роки, як він лежить непорушно, бідолашний хлопець, непорушно лежить те, що від нього зосталося. Те, що зосталося від цієї молодої, повної життя істоти... Ніщо ні до чого не приводить у цьому світі. Але очевидність цієї істини безсила проти туги, зродженої певною надією — нещастям уже доконаним, непоправним, яке доведеться мені нести ті шістдесят років, що я відпустив собі для життя. Спробую здолати цю тугу, знову взявшись у цьому зшитку за нашу історію від того місця, де я її урвав, переживаючи її знову, хвилю по хвилі, до останнього нищівного для мене удару.
Отож двері Марі зачинилися за мною; все скінчено, цього разу все скінчено без вороття. "Алене, хлопчику мій!" її останній заклик розлютив мене замість зворушити. Ні, я не "твій хлопчик". Хоч яка ти стара, ти все ж не могла б бути моєю матір'ю. Я спускаюся вулицею Егліз-Сен-Серен, я біжу до мами, хтозна, може, вона вже при смерті. Вона іноді скаржиться на серце й часто каже: "В нас у роду вмирають від серця". Луї Ларп, який очікував мене на сходах, попередив, що в пані мігрень і вона не обідатиме. Не стукаючи, я заходжу до неї в кімнату. Вона лежить, але не в темряві, як буває в найважчі дні. Лампа коло її узголів'я запалена. Вона дуже бліда, всміхається мені й нібито спокійна. Я намагаюся не зрадити себе, але невже вона не помітить, що я вражений? Вона пригортає мене до себе, і я заходжуся риданнями, ніби в колишні часи, коли я діставав прощення після спалаху гніву, і вона казала: "Ти вмієш каятися?"
— Що з тобою, любий мій?
— Я знаю, тобі завдали болю.
— Ах, ти знаєш? Так, болю... але також і полегкості. Чи не байдуже, що думає про нас ця нещаслива дівчина? Головне, що в душі своїй вона розуміє, яка непереборна відстань лежить між нею і тобою, тепер я спокійна...
— Вона сказала тобі, що відмовилася?..
— О! Не остаточно, але я зрозуміла: вона вирішила зіграти шляхетну роль. Це вона не бажає твоїх грошей, твоїх земель, твого буржуазного середовища. Це вона тобі відмовляє, розумієш? (Мама засміялася, настільки це здалося їй безглуздим.) Ну що ж, я дуже рада!
Отже, все сталося не так, як розповіла мені Марі.