Південноморські оповідання

Джек Лондон

Сторінка 25 з 27

Шхуна пливла повільно, долаючи течію, що затягала її на буруни.

Всі працювали, як не в собі: кухар, юнга, сам капітан Девенпорт, Маккой, — кожне допомагало. На превелику силу врятувалися: їх-бо заносило просто на обмілину, що ледве виступала з води, непривітну й небезпечну місцину, об яку безупинно розбивалися хвилі. Там не могла жити жодна людина, навіть птахові морському ніде було сісти відпочити.

Шхуна пропливла повз ту обмілину десь ярдів за сто, аж тоді вже вітер одніс її вбік. Скоро небезпека минулася, виснажена команда почала дорікати Маккоєві та проклинати його: мовляв, це він запропонував їм пливти на Мангареву, підступно одвів їх од безпечного Піткерну, заманив у це вороже, жахливе, безмежне море на смерть і на погибель. Однак ніщо не могло порушити спокою Маккоєвого. Він усміхався до них без хитрощів, лагідно й зичливо. І його шляхетність, його добрість, здавалося, вплинули на їхні темні; сповнені відчаю душі; вони засоромились і стихли, і прокльони завмерли у них на вустах.

— Ну й лихе ж море, ну й лихе! — мурмотів капітан Девенпорт, поки шхуна відходила від небезпечного місця. Раптом він замовк, знову побачивши обмілину. Вона мала б бути за кормою, але чомусь з'явилася з навітряного боку й швидко ближчала.

Капітан сів, затуливши обличчя руками. Всі — і перший помічник, і Маккой, і ціла команда, — побачили те, що й капітан. З південного боку рифи обходила східна течія, що гнала їх на мілке, а з північного така сама дужа західна течія, підхопивши шхуну, односила її в океан.

— Я й перше чув про це Паумоту, — простогнав капітан, одтуляючи зблідле обличчя. — Капітан Моєндейл розказував мені про них, як тут загинула його шхуна. Я тоді нишком сміявся з нього. Прости мені, господи, за той сміх. Що це за мілина? — урвав він мову, звертаючись до Маккоя.

— Я не знаю, капітане.

— Чом це ви не знаєте?

— Бо я досі її не бачив і ніколи не чув про неї. Думаю, що й на карті її нема. Цього моря ще ніхто добре не дослідив.

— То ви не знаєте, де ми тепер?

— Не більше за вас, — чемно відказав Маккой.

О четвертій пополудні здалека замаячіли пальми, неначе виростаючи з води. Трохи пізніше з'явився над морем якийсь низький атол.

— Тепер, капітане, я знаю, де ми. — Маккой відняв від очей бінокля. — Це острів Рішучості[39]. До Гао звідси сорок миль, а вітер супротивний.

— Тоді ведіть нас до цього атолу. Де тут вхід до лагуни?

— Туди можна ввійти тільки човном. Але тепер, коли нам відомо, де ми, можна пливти до острова Барклая де Толлі. До нього всього сто двадцять миль, на норд-норд-вест. З цим вітром ми туди прибудемо завтра вранці, близько дев'ятої.

Капітан Девенпорт схилився над картою й задумався.

— Коли ми тут розіб'ємо шхуну, нам однаково доведеться човнами пливти до Барклая де Толлі,— додав Маккой.

Капітан дав команду, і "Піренеї" знову полинули по негостинному морю.

Другого дня пополудні, бачивши, що з палуби ще дужче куриться, пойнята розпачем команда збунтувалася. Течія подужчала, вітер притих, і "Піренеї" односило на захід. Дозорець помітив на сході острів Барклая де Толлі, ледь видний з вершка щогли. Цілі години шхуна даремно силкувалася до нього наблизитись. Далеко на обрії мріли, мов те марево, кокосові пальми, та тільки-но дозорець спускався на палубу, як вони зникали за опуклістю водяної поверхні.

Знову капітан удався до карти, взявши на поміч Маккоя. За сімдесят п'ять миль на південний захід лежить острів Макемо. Він має лагуну тридцять миль завдовжки, і вхід у неї чудовий. Та як капітан дав наказ, команда відмовилася його виконувати. Матроси заявили, що вже наплавалися з тим пекельним вогнем під ногами. Земля близько. То байка, що шхуна не може до неї причалити. Вони попливуть човнами. А вона хай собі горить. їхнє життя для них дорожче. Вони вірно послужили шхуні, тепер послужать собі.

Відштовхнувши другого й третього помічника, матроси кинулись до човнів і заходилися лаштувати їх до спуску. До них побігли капітан Девенпорт і перший помічник з револьверами в руках. Але ту хвилину Маккой, вилізши на дах рубки, звернувся до матросів з промовою.

Почувши його тихий, лагідний, як туркотіння голубине, голос, матроси стали прислухатися.

Маккой навівав їм ясність свого духу, свій супокій. Ласкавий голос, прості слова якось дивно полонили їхні душі, мимоволі приборкували їх. В їхніх серцях збудилось давно минуле, і декому згадувалося дитинство, колискова пісня, ніжні материні обійми перед сном. Вляглися чвари, забулися небезпека, і клопіт, і втома. Все здавалося таким, як і має бути, і це тільки звичайна річ, що вони повинні відвернутися від землі й знову рушити в море на судні, начиненому пекельним вогнем.

Маккой промовляв просто. Та важило не те, що він казав. Його особистість була набагато промовистіша за його слова. То був загадковий вплив душі, потаємних глибин людського єства, — випромінювання духу, чарівного, лагідно-сумирного, але страх як могутнього. То було ясне сяйво, що освітило темне склепіння їхніх душ, то була сила чистоти й шляхетності, далеко потужніша за силу, що зачаїлася в блискучих капітанових і помічникових револьверах, що несли з собою смерть.

Матроси завагалися, не рушаючи з місця, а ті, хто поодв'язував човни, знов їх припнули. Потім, по одному, по два, засоромлені, вони почали розходитись.

Обличчя Маккоєве світилося дитинною радістю, коли він сходив з даху каюти. Заколот ущух. Власне, ніякого заколоту він і не втихомирював. Заколот зовсім і не починався, бо на тому благословенному світі, де він, Маккой, жив, його не могло бути.

— Ви їх зачарували, — всміхнувшись, стиха сказав йому містер Коніг.

— Вони добрі хлопці,— почулось у відповідь. — Мають лагідне серце. Вони перебули важкі часи, працювали рук не покладаючи і працюватимуть, скільки сили стане, до кінця.

Містер Коніг не мав часу на балачки. Він гучним голосом дав наказ матросам, ті кинулись до роботи, і шхуна помалу почала розвертатись за вітром, аж поки стала провою в напрямку до Макемо.

Вітер був і так легенький, а ввечері вщух зовсім. Запанувала нестерпуча духота; і на кормі, і на прові годі було заснути. Надто пекло знизу, щоб хтось міг улежати на палубі, а отруйні випари, проходячи крізь найменші шпари, слалися над судном, наче якісь лихі духи, лоскотали ніздрі й горло необачним, і ті раз у раз чхали та кашляли. Зорі мляво блимали на темному небосхилі, і повний місяць освітлював міріади клубків, волоконець та павутинок із диму, що вилися, повзли вгору й спліталися понад палубою.

— Скажіть мені,— мовив капітан Девенпорт, протираючи заболілі очі,— що сталося з матросами "Щедрості", коли вони висіли на Піткерні? У пресі мовилося, що вони спалили бриг і що розшукали їх аж багато років пізніше. Що ж саме сталося перед тим? Я завжди цікавий був про це дізнатись. Усе віщувало тим людям шибеницю. Там начебто були й тубільці. І жінки також. Певне, через те і почалися в них суперечки.

— А таки так, — відповів Маккой. — Недобрі то були люди. Відразу пересварилися за жінок. Один з заколотників, Вільямс, овдовів. Усі жінки були таїтянки. Його дружина, полюючи на морські птахи, розбилася з високої скелі. Тоді він одібрав жінку в одного тубільця. Тубільці повстали і повбивали заколотників сливе всіх. А потім ті заколотники, що врятувалися, повбивали тубільців. Жінки теж їм помагали. Та й самі тубільці вбивали один одного. Словом, кожне намагалося вбити когось. Страшні люди.

Тіміті загинув од рук двох тубільців, що на знак приязні розчісували йому голову. Тих тубільців підіслали білі, а потім білі замордували їх самих. Тулолу вбила власна його жінка: вона хотіла собі білого за чоловіка. Вони були дуже лихі. Бог одвернув од них своє обличчя. В кінці другого року всі тубільці були вже мертві; загинули на той час і всі білі, опріч чотирьох: Юнга, Джона Адамса, Маккоя, мого прадіда, та Квінтала. Квінтал теж був дуже поганий чоловік. Одного разу його жінка наловила замало риби, і він одкусив їй вухо.

— Ото наволоч! — вигукнув містер Коніг.

— Так, то були недобрі люди, — погодився Маккой і повів далі лагідно й спокійно оповідання про злочини та розпусту своїх предків. — Мого прадіда не встигли вбити, — він сам заподіяв собі смерть. Він зробив апарат варити горілку з пальмового коріння. Квінтал був йому приятель, і пиячили вони вкупі. Кінець кінцем Маккой захворів на білу гарячку, зав'язав собі камінь на шию й кинувся в море.

Квінталева жінка, та, що чоловік одкусив їй вухо, теж загинула, упавши зі скелі. Тоді Квінтал прийшов до Юнга і почав у нього вимагати його жінку. Далі пішов до Адамса. Адамс і Юнг боялися Квінтала. Вони знали, що він повбиває їх, і зарубали його сокирою. Потім Юнг помер. На цьому й скінчилися всі сварки та вбивства.

— Ще б пак! — посміхнувся капітан Девенпорт. — Адже ж не було більше кого вбивати.

— Бачите, бог одвернув од них своє обличчя, — мовив Маккой.

Ранок настав тихий, тільки ледь помітний легіт повівав зі сходу. Капітан Девенпорт звелів нап'яти вітрила і повернув шхуну ближче до напрямку вітру. Він боявся тієї страшної західної течії, що стільки разів уже позбавляла його змоги добутися до якогось притулку. Штиль тримався цілий день і цілу ніч, і матроси, що діставали зменшену пайку сушених бананів, знову почали стиха нарікати. Всі підупали на силі і скаржилися на шлункові болі через той одноманітний харч. Цілий день течія несла "Піренеї" на захід, і не було вітру, щоб повернути її в південний бік. Під час першої вечірньої вахти хтось із матросів побачив на півдні кокосові пальми. їхні пишні верхів'я колихалися над низьким атолом.

— Це острів Таенга, — сказав Маккой. — Якщо вночі не здійметься бриз, то ми пропливемо повз Макемо.

— Чому й досі нема південно-східного пасату? — спитав капітан. — Чому це? Що сталося?

— Це все через випари з великих лагун, а їх тут без ліку, — пояснив Маккой. — То вони порушують усю систему пасатів. Навіть можуть одвернути вітер і нагнати сюди шторми з південного заходу. Недарма цей архіпелаг зветься Небезпечним.

Капітан Девенпорт глянув на старого, і вже розтулив рота вилаятись, але помовчав і стримався. Присутність Маккоєва ніби глушила якось прокльони, що клекотіли йому в мозку й просилися на язик.

21 22 23 24 25 26 27